WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Сонети В. Шекспіра в контексті англійського мистецтва кінця XVI – початку XVII століття - Курсова робота

Сонети В. Шекспіра в контексті англійського мистецтва кінця XVI – початку XVII століття - Курсова робота

* * *

За те, що ти грішила, не жалій:

На місяці й на сонці теж є плями;

Троянда має колючки, а в ній,

Буває, хроб, живе між пелюстками.

Всі – грішні. Я – також: з гріхів твоїх

Творю гучні епітети сьогодні,

Прощаючи тобі, впадаю в гріх,

Рятуючи – вкидаюсь до безодні.

Я виправдовую твій плотській блуд,

Роблюся адвокатом з прокурора;

Тягну себе самого я на суд, –

Ненависть відступає зла й сувора.

Автор, захищаючи нездорову, гріховну поведінку друга, виявляє свої переконання у формі певної світоглядної позиції – ненависть, злу й сувору, потрібно засуджувати, другові прощати, так як за прощенням відкривається шлях до оновлених почуттів, очищення їх від нездорових емоційних проявів.

2.2. Сонети на тлі образотворчого мистецтва. Відповідність їх ренесансним ідеалам

Останнє десятиліття XVI століття й перше XVII століття були в Англії періодами розквіту як портретного рисунка і живопису, так і портрета віршованого, навіть коли автор не зображував у поезії певну конкретну особистість; в сонетах Шекспіра також вимальовується певний портрет. Це портрет ліричного героя, оповідача, який, завдячуючи легкості образотворчої мови, що спроможна виразити чарівність та благородство людей своєї епохи, став надзвичайно популярним серед широких кіл англійського суспільства. Тип людини, що був притаманний часові і більше не зустрічався в наступні десятиліття, з його цілісністю та ясністю світосприйняття, вірністю ідеалам добра та справедливості, дружби та поетичного кохання, передають нам сонети Шекспіра й одночасно живописні і графічні портрети англійських мистців. В сонетах Шекспіра легко уявити й навіть відчути його присутність. Він відчуває й переживає гіркоту розлуки, розчарування, побоювання втратити близьких і дорогих людей, впадає у розпач, але знаходить в собі сили бути собою й відроджується.

Особистість, змальована Шекспіром, оповідач, все активніше виражає бажання вести боротьбу за своє щастя, і поруч з героями мініатюрних портретів та рисунків, котрі в більшості своїй пасивно роздумують, в сонетах Шекспіра все частіше відчувається, як герой у захисті своїх почуттів займає активну життєву позицію, виступає в сонетах як цілком персоніфікована особа, як безпосередній учасник тих подій, про які розповідає читачеві. Сонети Шекспіра – це по своїй суті автобіографічні твори, за ним, оповідачем, криється, як герой сонету, сам автор. Оскільки це саме так, то й роль цього оповідача зрозуміла: він виражає світоглядну позицію Шекспіра, його кут зору на описані в сонетах події. Отже, оповідач у всіх сонетах Шекспіра – це і є основний герой, цілком співзвучний з героями англійського малярства та графіки.

Перейдемо до наступної, третьої, групи сонетів, названої дослідниками "Торжеством відновленої дружби". Вона починається з сотого і закінчується сто двадцять шостим сонетом. Взагалі надзвичайно емоційне ставлення до дружби було константою ренесансного стилю мислення, і Шекспір, як мистець цієї епохи, не став винятком, схиляючись перед людською природою в "обожненні" друга. На зміну розчаруванню в дружбі приходить відродження, здавалося б, забутих почуттів.

Та пройшов час, що супроводжувався постійними споминами й відродженням подій недалекого минулого, й почуття знову змусило героя повернути із забуття ті чисті й благородні пориви душі, що супроводжували життя впродовж довгого часу. Інакше не було б тієї ідеальної людини, яку створювали гуманісти часів Відродження: людська природа складна і суперечлива, і тільки постійне її удосконалення спроможне виробити найгуманнішу її модель. Однією з умов такого удосконалення було звільнення людини від рабства духовного, що передбачало в першу чергу вміння прощати, як один з проявів любові:

Усе вже я про тебе розповів,

На що мій дух спромігся й слово щире.

Що віднайду, яких докину слів

До образу твого, ясний кумире?

Нема нічого вже. Та знов і знов

Я від кінця вертаюсь до прологу.

І словом древнім, як молитву бoгy,

Щодня тобі співаю про любов.

І ті слова в новій любові й досі

Звучать так само на новий мотив.

Любов не бачить сивини в волоссі,

Навіки взявши старість в наймити,

Приходиш ти, любове, гостю любий,

Як вигляд наш твою віщує згубу.

В англійському мистецтві часів Шекспіра формування ідеальної людини передбачалося збагаченням духовного змісту життя суспільства. Дружба і любов були тими чинниками, котрі якраз найбільше сприяли цьому формуванню. Живопис, не тільки портретний, відтворював в своїх власних якостях красу живої, тілесної людини, красу, яку отримав від людини світ, даний йому у почуттєвих відчуттях. Захоплення почуттєвою красою досягло кульмінації в творах багатьох англійських поетів шекспірівської доби, особливо у самого Шекспіра. Відбулося таке і в англійському живописі, особливо в портретному. Людина на портретах англійських мініатюристів виражала усю повноту життєвих сил, все багатство своєї людської природи. І все ж, вчитуючись у сонети Шекспіра, ми інколи ловимо себе на думці, що життя плинне, на жаль; що ці сповнені життя герої, а особливо героїня, вже давно переступили кордон земного буття, не залишили після себе іншого сліду, окрім збереженого пензлем маляра образу своєї живої краси, окрім збереженої такої ж краси поетом у своїх поезіях, які у нього пластичні, образотворчі та живописні; живописні в динаміці емоцій та почуттів, в інтонаціях та відтінках думок. В цьому вони дотичні з мініатюрними портретами.

Думки про тлінність людини не приводили Шекспіра до розпачу. Вони народжували такі рядки:

Спалили тричі в золотім вогні

Три осені вбрання весни зелене.

Проте здаєшся і тепер для мене

Такою ж ти, як і в далекі дні.

***

В моїх рядках по смерті ми воскреснем,

І смерть не роз'єднає нас, Вона

З косою йде на дикі племена,

Ї їм страшна, німим і безсловесним.

Твій пам'ятник з моїх натхнених слів

Переживе гробниці королів.

***

Благословенне зло, коли від зла

Стає миліше нам усе прекрасне,

І та любов, що знищена була,

Розцвівши знов, ніколи не погасне.

***

Та в мого серця пам'яті живій

Твій образ житиме, не знавши тліну,

Аж доки серце, доки мозок мій

І доки сам безслідно я не згину.

В наступній групі "сонети, присвячені смуглявій коханій", постає образ невідомої жінки. Хто ж вона? "Смугляву леді сонетів, - пише у післямові до сонетів Шекспіра О.Алексеєнко, - починаючи з ХІХст., ототожнювали з придворною дамою королеви Єлизавети Мері Фіттон, але на недавно знайденому портреті вона зображена білявою. У 1973 році англійський історик А. Роуз висунув версію, згідно з якою прототипом героїні була Емілія, дочка придворного музиканта Б. Бассано і дружина Вільяма Ланьє. Розгадання цієї загадки проте не таке й суттєве для сприйняття циклу шекспірівських сонетів, які, зрештою, є поетичними документами епохи, а не біографічним"18. Отже, не доречно й зараз полемізувати з висновками коментарів до сонетів Шекспіра. Але недоречно лише в одному – у виясненні особи "смуглявої леді"; а твердження, що сонети не є біографічним документом, слід заперечити. Вони справді є поетичним документом епохи, але одночасно і документом біографічним, тому що всі сонети Шекспіра в першу чергу відображають самого поета, образ його думок, його світоглядні переконання, його особистість як художника, його вміння впливати на думки й почуття читача, його величезний вплив на формування свідомості. Петрарка спершу побачив красуню і закохався в неї, а потім втілив своє уявлення про неї, її образ в поетичну форму; Рафаель спершу побачив дівчину, зблизився з нею, відчув її красу й багатство душі, а потім втілив її в образ Сікстинської мадонни. Спершу людина, а потім поетичний образ. Так і Шекспір: зустріч з жінкою, закоханість в неї були поштовхом до складання її образу в сонетах. Спочатку була життєва колізія, а потім поетичний документ і епохи, і біографії. Інакше не могло бути, тому що жодна уява не спроможна створити ні живописного, ні поетичного твору. Живий автор, існуюча особистість втілюється в художньому творі у своєрідну особистість, що зветься в літературі образом автора. "Зустріч свідомості читача з автором (ми представимо тут Шекспіра – Б.Г.), - пише літературознавець Н. Бонецкая у праці "Образ автора" як естетична категорія", - відбувається тоді, коли за художнім світом починає відбуватися авторська активність, яка його створила. Що ж за образ з'являється при цьому у свідомості читача? Як оформлюється, усвідомлюється та закінчується враження від зустрічі з автором? Цей образ зовсім особливий, його природа відмінна від природи образів героїв твору. Насамперед він не має ні пластичної оформленості, ні характерологічної закінченості. З художнього твору ми не можемо не лише дістати якихось відомостей про зовнішній вигляд автора, а й зробити більш-менш певні висновки про його емпіричний характер. І все ж образ автора, який розкривається у творі, співвідноситься з авторською особистістю, мабуть, більш тісно, ніж його портрет або характер. У процесі творчості особистість відповідає собі в найбільшій мірі, тому в художньому творі присутня сама суть автора, і глибина твору, так би мовити, вертикаль його, відповідає глибині авторської особистості"19. Отже, біографічний елемент таки присутній в художньому творі, нехай і не в кожному.

Loading...

 
 

Цікаве