WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Жерар Філіп в оцінці товаришів по мистецтву і критики - Реферат

Жерар Філіп в оцінці товаришів по мистецтву і критики - Реферат

Не дивно, коли Кристіан-Жак дав Жерару прочитати сценарій "Фанфана-Тюльпана", який був написаний ним у співдружності зі сценаристами Рене Веблером, Рене Фалле і Анрі Жансоном, той відразу ж погодився на зйомки, що мали відбуватися в околицях Грасса, в милому для його серця Провансі, неподалік від великої садиби Фау. Так все і відбулося – зйомки почалися в серпні 1951 року, а в жовтні картина "Фанфан-Тюльпан" була вже закінчена.

Заявка основної теми фільму – недолугість війни, яку розпочав знічев'я самозакоханий, пересичений монарх і торжество простого хлопця, такого, яким він намалювався у народній свідомості французів, – викладена ясно і без перекручень.

Фанфан вірить у себе. Це найголовніше. В своєму житті він керується простими, майже елементарними заповідями: допомагай слабкому, карай негідника, не попускай злу. В ньому вирує ключем незв'язане, незіпсуте природне начало, саме життя у своїй прекрасній і нестримній течії. Тому життя світу, в якому опинився Фанфан, він хоче збудувати у відповідності до власних законів, які і приведуть його до успіху.

Сила Жерара Філіпа полягає в тому, що він надає своєму легендарному, досить умовному герою неповторну безумовність індивідуальності. Він повнокровний, переконливий в кожному нерозсудливому вчинку, що передбачені жанром "комічного вестерну" про епоху Людовика ХV.

Іронія Жерара у Фанфані виводить цей образ з річища вкорінених фольклорних уявлень, героїка образу поєднувалася із глузуванням над безпідставною відвагою, творець власної долі виявлявся в такій же мірі і її улюбленцем. Ці дивовижні пропорції ілюзійного і достовірного, омріяного і явного у Фанфані забезпечили йому таку популярність, якої не принесе вже жодний пізніше створений образ. Фанфан-Тюльпан проголосив народження акторського міфу Жерара Філіпа, і віднині всі його наступні роботи будуть сприйматися через легенду Фанфана. Для частини глядачів вже не мало значення що? (кого?) грає Жерар Філіп, важливо, що це він, як кажуть, "йдемо дивитися нашого Жерара".

Гі Дюмар:

    • Мені здається, що в очах мільйонів він був досконалим символом юності, тієї юності, яку ми знаходимо в романтичній історії Франції, в історії наших революцій.

Клод Шубліє:

    • У Франції символом післявоєнного часу (Друга світова війна 1939–1945 рр. – В.Л.) був Жерар Філіп. Чому ж цим символом став Жерар Філіп, актор, якому ще не виповнилося тридцять сім років, а не хтось інший, хто міг би зрівнятися з ним? Жерар був талановитим, геніальним. Але ж не він один був талановитим. Він був лівий за своїми переконаннями. Але і всі були лівими.

Можливо, що він був більш гарним, ніж інші. В ньому відчувалася та краса, що є дорогою серцю кожного француза. Дивлячись на нього, будь-хто міг подумати: "Які ж ми привабливі, витончені, легкі, безпосередні і кмітливі".

...Минає час, та я – все молодий*

Влітку 1954 року режисер Отан-Лара завершує фільм "Червоне і чорне" з Жераром Філіпом в ролі Жульєна Сореля, де він намагався психологічно обставити і урізноманітнити свою істинно акторську тему як тему молодої людини, яка пред'являла до життя романтичні вимоги, втратила ілюзії, заплуталася і заплатила життям за помилки.

Я схильний до повторень лиш остільки,

Оскільки сам – людина...*

В 1956 році Жерар Філіп зіграв і поставив "Тіля Уленшпігеля" разом з голандським режисером-документалістом Йорисом Івенсом за книжкою Шарля де Костера, яку називають на батьківщині "Біблія Бельгії". Критика оцінила цей фільм, як цілковиту поразку видатного майстра. Закидали, що з фільму Жерара вивітрився вільнолюбний дух народної книжки, елімінувала її історична конкретика, задушні часи іспанського володарювання над Фландрією під прапорами Карла V, Пилипа II і святої інквізиції, летюча гіркота згарищ, де колись цвіли галасливі міста і села, попіл вогнищ, на яких горіли інакомислячі гези, жива, мученицька і бунтівна плоть історії. Зникла повнокровна фігура Тіля, вигадника і пустуна, казково відважного бійця з іспанцями.

Залишився пересічний пригодницький фільм, події якого сконцентровані довкола Тіля-Жерара. Сам по собі він веселий і приємний – запаморочливі погоні, захоплення в полон і чарівні порятунки від небезпек, – засмучують лише два-три драматичні епізоди: страта батька Тіля Клауса (звідси ми почули цей заклик до помсти: "Попіл Клааса стукає в наші серця"), сумна одинокість Неле, подруги Тіля. Але і вони не порушують каруселі фламандського вигадника Тіля, який то обдурює недолугих іспанців, то дурить герцога Альбу (в ролі якого Жан Вілар, досить симпатичного намісника іспанського короля, який в одну мить зруйнував давню легенду про свою жорстокість), то, жартома, бавлячись, влаштовує переправу війська Оранського і, зробивши добру справу для батьківщини, повертається до Неле (Ніколь Берже, хоча не цілком зрозумію, чому він так прагне до цієї безбарвної ляльки). В Тілі Жерар наново зіграв Фанфана, одягнувши його на цей раз у фламандський костюм і позбавивши національної характеристики. Звичайно, його Тіль милий, добродушний, поривчастий – хвацько проробляє складні акробатичні антраше на церковній дзвіниці чи на карнізах головної бані, з непідробною вправністю купає в крижаній воді начальника війська найманців Сталеву Руку, пустує, баламутить. Але якщо у Фанфані була унікальність, то Тіль подібний на нього як тиражований двійник. Але ... цілковито погодитися з таким розумінням не можна тому, що і забути Фанфана не можна і, зустрівшись з подібним героєм (а всі герої подібні своїм героїзмом), сприймаєш його через призму Фанфана, а оскільки це ж Жерар Філіп, то вони (образ і Жерар) співпадають; нам це не шкодить – мистецтво – це не обов'язково документ і в першу чергу не документ; ми знали, чому йшли дивитися фільм за участю Жерара Філіпа і, нарешті, зустріч відбулася, і ми не помилилися в "нашому" Жерарі, а він, як і завжди, емоційно переконливий, той самий, якого любимо і хочемо ще і ще раз подивитися на цей еталон людськості. Всі решта огріхи: занадто яскраві фарби і відверта павільйонна бутафорія і розкіш шведського (!) снігу – хіба щось може знецінити Жерара? Хіба що інший, цілком інший, але не менш переконливий актор в цій ролі... Були закиди і до інших його ролей в інших фільмах. Чому подекуди люди (деякі!) не хочуть зрозуміти однієї добре відомої аж до банальності істини: велич завжди залишиться величчю, яку б "мишу" вона не породила. Оскільки помилка митця – це теж мистецтво, а у випадку Жерара Філіпа і цього сказати (про помилку!) не можна. Лишається тільки щиро зітхнути через неминучу плинність часу і подякувати Богу, що був (є!) такий Жерар Філіп, який своєю особистістю втілив вічну молодість світу, а не лише повоєнної Франції, а молодості не до лиця старіти, тому лишається одне: або вчасно піти з мистецтва, або доля це зробить сама за тебе, що і сталося у випадку Жерара Філіпа; він пішов у вічність, це означає, що залишився з нами назавжди, а рядки з його улюбленого Елюара

Похований вертає місце

Людині на землі...*

найменше стосуються його: його місце на землі залишилось за ним.

XXX XXX XXX

На початку п'ятдесятих років XX ст. атмосфера "холодної війни", нестабільність політичного становища Франції, зростаючі матеріальні нестатки цілковито звели нанівець романтичний міф про казкове післявоєнне майбутнє. Воно вже стало теперішнім, безжальним для будь-якого мрійництва і запального прожектерства. І тим не менше національна свідомість французів не хотіла з цим погоджуватися; отруєна романтичними ілюзіями, як наркотиками, вона тягнулася до них, вимагала і шукала, в той час як "гострий гальський розум" підказував, що потрібна твереза оцінка реального стану речей.

Цю подвійність психологічного клімату і втілив Жерар Філіп, на той час вже перший актор театру і кіно. Він став героєм "твореної легенди", стверджуючи незмінність французького героїчного характеру і у Сіді, необхідність моральних стрижнів в епоху зневіри та нігілізму в принці Гомбурзькому, а в Лорензаччо, – важливість подвигу і самовідданості тоді, коли все твердило про її безглуздість і ницість. Інерція збуджуючого героїчного романтизму, що перейшла з воєнного французького кіно у післявоєнне, підтримувалась у сучасників Жерара відчуттям сорому за ганебний початок для Франції сорокових років. Колективна душа довго вимагала компенсацій за зламану війною національну гордість, за зганьблену людську гідність. Потрібні були моральні критерії, щоб озброїти приватне, індивідуальне буття у боротьбі з історичною жорстокістю і рутиною, – тому французьке мистецтво взялося за поновлення і виховання громадянської моральності, що похитнулася.

Цій високій просвітницькій меті служила і театральна діяльність Жана Вілара, місію наставника взяв на себе Жерар Філіп. Але й він сам був сином свого часу, його свідомість теж була насотаною тонкими отрутами скепсису та іронії, тому його непереможний романтизм поєднував у собі великодушність і в'їдливість, героїку і саркастичне самопізнання. Романтизм Жерара стверджував пишність, повноту почуттів, гальську життєлюбність і в той же час додавав до цього твердження відтінок іронії. Тому героїв Жерара любили, тому їм довіряли. В них стомлені, надламані французи одержували заряд життєвої енергії і доброї дрібки критицизму щодо самих себе.

Loading...

 
 

Цікаве