WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Жерар Філіп і театральний Авіньйон - Реферат

Жерар Філіп і театральний Авіньйон - Реферат

Як на грудях померлі дитинчата!

всі злочини минулих століть здаються принцу не вартими уваги в порівнянні з вироком курфюрста. Тому він намагається виправдати його і, як потопаючий за соломинку, хапається за повідомлення про те, що причина його оскарження – підступи шведського посла, який приїхав сватати принцесу Наталію і якому вона відмовила, будучи вірною духовним заручинам з принцом.

Повіривши в цю хлоп'ячу маячню Жерар воскресав духом – світ ще не такий поганий, в ньому є лише тріщини, які можна загладити. В ньому прокидалася та сама діяльність, свідком якої був глядач на полі битви при Фербелліні.

Принц біг до курфюрстини, тому що хотів пояснити їй непорозуміння, без сумнівів вірячи, що курфюрст до його вироку не доклав рук, що він повинен лишитися жити, тому що його кохає Наталія. Курфюрстина сиділа незворушно в кріслі, а принц, як блудний син, обіймав її коліна і прохав про порятунок. Спочатку він безумно хотів залишитись жити через кохання до Наталії, але потім ним оволодів нездоланний страх смерті, страх перед зникненням. Жерар грав лютий опір молодої плоті загрозі загибелі, що нависла над ним. Здавалося, вона дихнула на нього своїм крижаним диханням, і він на порозі могили раптом відчув, як свинець продірявив йому груди, як він лежить вже в труні при світлі факелів. Жерар ричав від жаху, качався на землі, ридав, видавав крики відчаю, ніскільки не лякаючись цим скомпрометувати чи принизити свого героя.

Перед глядачем був вже не лунатичний навіжений, не шаленець, що вірить в красу і розумність світобудови, – це була грудка плоті, що бажала жити, що плакала і страждала, що чіплялася за життя в останньому відчаї. Спрага життя і жах смерті виявилися похідними від його діяльних сил, що дрімали, тих можливостей, про які він заявив на фербеллінському полі бою.

Деякі критики вбачали в поведінці принца напад боягузтва, жалюгідної слабкості, ницість якої лише приховувала особиста чарівність Жерара. Але, напевне, більш прозорливими були ті, кому в навіженості Жерара відкривався клейстівський бунт проти смерті, люте небажання примиритися з одним із найжахливіших і неминучих проявів "світового зла", – смерті (як біологічного і саме тому неминущого явища).

"Та божий світ, рідненька, такий милий! – в цьому проханні і наріканні Жерара-принца вчувалося ствердження краси земного існування, природного і неприрученого, чужого всіляким чинам, званням, розпорядженням закону, звучав романтичний гімн життю, яке вільно, неспинимо виникло і так само природно уривалося без жодного насильства збоку. У порівнянні з цим вільним, без жодних обмежень і розумним життям – ніщо він самий і ніщо навіть його кохання до Наталії. Він відрікається від її руки в ім'я життя, що безконечно дороге його романтичному умонастрою.

Цю правдивість принца, його особливий погляд на життя інтуїтивно відчуває Наталія, яка йде до курфюрста клопотатися про спасіння свого обранця.

Наталія захищає його тому, що несправедлива смерть принца виявиться доказом безсенсовності існування. В принці для неї втілена вся мудрість і суть життєвої поведінки. Не випадково вона каже курфюрсту, що можливе існування закону і живих почуттів, що для зміцнення держави не потрібне пролиття крові. У спектаклі Вілара Наталія-Жанна Моро була рідною душею принца. Вона боролася за відміну рішення курфюрста, щоб вилікувати принца від скептицизму, що в ньому зароджувався, і дбала про колишню цілісність його душі.

І Жерар, і Жанна Моро уособлювали одну з центральних ідей спектаклю – правомірність романтичної норми поведінки, правомірність життя без зважання на громадські заборони і обмеження. Цьому романтичному полюсу в спектаклі протистояв другий – фігура курфюрста у виконанні Жана Вілара.

Він точно вибрав надзавданням образа клейстівську ідею непорушності держави і жорстокості закону, але вніс в його інтерпретацію багато особистих ноток. Вони проглядалися виразно в сцені порозуміння з Наталією, коли курфюрст несподівано відмінив смертний вирок.

Курфюрст-Вілар по-батьківськи любив принца, але не через закон і не заради зміцнення порядку в державі прирікав його на смерть. Він найменше нагадував мнимокласичного героя, що розривається між усвідомленням обов'язку і любов'ю. Курфюрст-Вілар чудово розумів, що діється в душі принца. Він співчував його романтичним фантазіям, вірі у власні сили, але для нього ця норма поведінки, ця правда, яку ніс у своїй душі принц, вже довела свою неспроможність і збанкрутувала! Дивлячись на курфюрста-Вілара глядач міг навіть подумати, що в молодості він своєю поведінкою і поглядами мало чим відрізнявся від принца, але роки державного правління і життєвий досвід підказали, що людина не може діяти, не прилаштовуючись до того, що їй диктує дійсність і суспільство. В курфюрсті-Віларі був сильно розвинений практичний розум, суха тверезість в оцінці життя, що не допускає самообману і неплідних прожектів. Курфюрст-Вілар знав, що з точки зору прав вільної особистості сподівання принца справедливі, але саме їх курфюрст не бажає визнавати. Курфюрст – зламана життям людина, що не вірить вже у свої права, проповідує ідею резиньяції і покірності перед законом. Вілар у спектаклі був носієм цієї правди – більш жорстокої і тверезої, але такої, що стоїть на міцних ногах.

Таким чином, конфлікт принца і курфюрста виявлявся в спектаклі не просто двобоєм авторитарної влади і людської ініціативи, романтичного польоту над життям і практичного розуму, – це була дуель двох правд про людину, двох норм поведінки.

В курфюрсті Вілар зіграв інтелектуала свого покоління, для якого, за його ж словами, "останні вогні гуманізму" згасли в 1940 році (окупація німцями Парижа). Як вже правильно відмічалося в критиці, "він створив свій театр, щоб допомогти людям набути знову втрачену віру. Але самий він грає людей, які вже ніколи і ні в що не повірять. Його герої одного разу побачили світ фальшивим і розбещеним. Вони не можуть звільнитися від цього ганебного видива, та й не хочуть. Раз і назавжди вони відсторонилися від "життя роєм" натовпу. Довкола них окреслене невидиме, але закляте коло, через яке ні до них, ні від них ходи нема". Таким скептиком і вільнодумцем був його мольєрівський Дон Гуан, таким стомленим від суєти буття, який бачив її безсенсовність і навіть абсурдність був його Генріх IV Піранделло. Аналітичний розум цих героїв наділений здатністю роз'єднувати, зважувати і ніщо не сприймати на віру без перевірки розумом, за велінням серця чи натхнення. Так, в принці курфюрст-Вілар бачив самого себе в дні молодості, але те, що колись він вважав за істину, сьогодні йому бачиться лжею і самообманом. Він прирікав принца на смерть не стільки в ім'я державності, скільки заради знищення правди принца, в якій курфюрст давно розчарувався. Але ця правда така міцна, що курфюрсту важливо не фізично знищити її носія, а зробити так, щоб ця правда – тобто принц – зреклись самого себе.

Довідавшись про каяття принца, він його пробачає. Він чекав від свого улюбленця "внутрішнього просвітління", відмови від попередньої норми поведінки, він хоче, щоб принц уподібнився до нього, курфюрста. Цього він і досягає у фіналі драми.

Просвітлено-спокійний і такий, що майже відійшов від усього мирського, Жерар виходив в останньому акті до курфюрста і його наближених – Коттвицю і Гогенцоллерну, які щойно просили свого володаря відмінити вирок і говорили про правоту принца. Курфюрст-Вілар вже був внутрішньо готовий помилувати свого підопічного – адже лист, в якому принц Гомбурзький просив курфюрста стратити його через непослух, був доказом, що "педагогічний експеримент" вдався. Принц відмовився від самого себе і зрадив своїм переконанням. За логікою Клейстової драми принц Гомбурзький йде на смерть заради майбутнього безсмертя, в ім'я визволення і торжества державності, батьківщини, майбутніх переможних звитяг. Інше грав Жерар – він вибирав загибель, тому що його крихкий світ впав.

Патетичний у Клейета монолог Жерар перетворив швидше на роздуми, на відповідь самому собі, на підтвердження того, що життя більше не має сенсу.

Принц відходив під вартою, курфюрст-Вілар, сардонічно і печально посміхаючись йому услід, дер на клаптики смертний вирок, і ось уже прожектор вихоплює з темряви принца – Жерара, з чорною пов'язкою на очах, який сидить на лавці під лавром. Виникала тривожна ремінісценція першого акту, що насичена сомнамбулічною мрійливою атмосферою. За спиною принца вимальовувалися силуети охорони, темно-синє світло, що натякало на близьке небуття, символізувало присмерк його душевного стану.

Останній монолог був прощанням із земним світом, сповіддю в передчутті близького кінця. Жерар майже співав, ніби розчиняючись в ілюзіях і ліричному томлінні.

Сліпучо-яскраве світло заливало авіньйонську сцену, висвічуючи завмерлий парадний почет під командою курфюрста, що тримав лавровий вінок, перевитий золотим ланцюгом. Коли з очей принца-Жерара знімали пов'язку, а Наталія Оранська прикрашала його голову лаврами фербеллінського тріумфу, Жерар відсахнувся від неї і падав в обморок.

Гриміли ялові (холості) гарматні постріли, звучали радісні вигуки: "Хай живе принц Гомбург", і Жерар прийшовши до тями, зачудовано питав: "Це що – сон?", в жодному разі не зливаючись з загальним торжеством.

Loading...

 
 

Цікаве