WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Жерар Філіп і театральний Авіньйон - Реферат

Жерар Філіп і театральний Авіньйон - Реферат

Моральний сенс образа Родріго захоплено підкреслив самий Вілар в листі до художника "Сіда" Леона Гішіа, який не бачив прем'єру 15 липня 1951 року: "Ти просто можеш повіситися, старий. Яку ми одержали перемогу, а ти її втратив. Жерар грає засліплююче... Він створив такого Родріго, що на мене напали дрижаки. Він показав себе справжньою людиною, таким, яких люблять, якими ти і я намагаємося бути всіма силами".

Героя такої моральної цілісності Жерар більше не створив. І ось чому: про потрібність моральних критеріїв він заявив гучно і підбадьорливо в ту пору, коли у масовій свідомості вони різко падали в ціні, заявив без найменшої тіні іронії, саркастичного присмаку чи сумніву, які виникнуть пізніше, скептичним флером обволікуючи кожну нову роботу Жерара. Родріго був довершеним у своїй завершеності вираженням акторської і людської теми Жерара, і її новий поворот позначиться на "Принці Гомбурзькому", показаному слідом за "Сідом" на Авіньйонському фестивалі 1951 року. Обидва спектаклі і репетирувалися у парі – ранком у роботі був Корнель, увечері – Клейст.

Авіньйон – це насамперед театр для молодих, які, як паломники, поспішають до цієї Мекки гуманізму. Їдуть велосипедами, поїздами, машинами, найчастіше автостопом, йдуть пішки. На час фестивалю Авіньйон перетворюється на гігантський кемпінг. Про готелі нема що і мріяти, там деруть потрійно і місця розхоплюють, тому сплять де доведеться – в автомобілях, на садових лавках, на сіновалі, в наметах чи просто в спальниках на свіжому повітрі. Дехто затягає тугіше ременці, щоб купити квитки на всі спектаклі. Багато хто роблять так, як молоденька вчителька з Бордо, яка вже тиждень їсть тільки булку і запиває водою з-під крану, за те у неї є місця на всі спектаклі з Жераром.

При звуках барабанів величезний амфітеатр Авіньйона заповнюється вщерть: сидять на перилах, в проходах, на принесених солом'яних стільцях-розкладачках. Відразу встановлюється могильна тиша, ніхто не аплодує акторам, які один за одним виходять на кін. Навіть Жерару. Але під кінець вистави – лавина, буйний шквал аплодисментів, від якого, здається, впадуть палацові стіни і тріснуть вікові кам'яні брили. Всі встають, кричать, розмахують руками, і нова, незабутня вистава починається після вже спектаклю.

Виходячи з папського двору, ще вчора незнайомі люди беруться за руки, пританцьовують на місці, співаючи мелодії Моріса Жарра, що сподобалися. Ніхто і не збирається лягати спати, хоча вже далеко за північ. Дзвенять гітари, водять хороводи, всі один з одним на "ти". Гомонять, бешкетують, діляться враженнями і тут же самі розігрують сценки із щойно побаченого. І таким робом до четвертої години ранку, доки у ажанів не урветься терпець і вони не почнуть розганяти нічних гультяїв-театралів.

Не дають спати і Вілару. Його вікно в готелі "Оберж де Франс" виходить на колоподібний майдан, що стрясається від молодих, різких голосів. Він одягає халат і виходить на балкон.

    • Браво, пане Віларе! Чудово подали "Сіда"! Хто міг подумати, що цей старий мотлох чогось ще вартий! Можливо, з часом поставите когось молодшого?

    • А чи правда, що буцімто в усьому світі театральна криза?

Вілар посміхається, погрожує пальцем гострословам, але, розуміючи, що від цих допитливих опівнічників не відкараскатися, каже:

    • Чому молодих не ставлю? П'єс добрих немає. Можливо, з вас хто-небудь мені напише п'єсу, а потім вчепиться в ці трохи вже постарілі плечі своїми залізними кігтиками?! Мій синок Стефан все погрожує створити трагедію, давайте, хто швидше! А щодо кризи, так я не пам'ятаю, щоб про неї розмови не було. Вважаю, що коли не кажуть про кризу, значить, немає театру. Візьміть класичну епоху – 1660-ті роки, часи Расіна, Мольєра, Корнеля. Яких тільки криз не було – і літературна, і соціальна, і економічна. Я так і чую, як якийсь сучасник Людовика ХІII, Фронди, Мазаріні чи "короля-сонце" вигукує: "Господи, яка жахлива остання трагедія Корнеля", – а вчений педант йому підспівує: "Мода на Расіна мине, як захоплення фіжмами". А третій скаже: "Та й Мольєр також порядна дурниця!" А хіба трупа Мольєра не відчувала на своїй шкірі кризу, коли провалився "Дон Гуан", "Скупий", коли п'ять років не давали поставити "Тартюфа"?

Вілар нерідко провадив такі бесіди з тими самими молодиками, чий стан умів "обстежив" журнал "НЕФ" на початку 1950-х років і дійшов досить сумних результатів. Очевидно, варто пригадати про це, тоді яснішим стане, яку роль наставника і вихователя молоді взяли на себе театр Вілара, він самий і Жерар Філіп, тоді можна буде зрозуміти і вибір репертуару Віларом, і його вперте звертання до класики в той час.

В 1951 році "НЕФ" після тривалого анкетування випустив збірник за назвою "Хвороба століття", явно натякаючи на те, що захворювання, на яке страждали романтики минулого – чи то Мюссе, Гофман чи Бодлер з його спліном, – знову вразило молоді французькі голови. Правда, журнал вважав, що занепадницькі настрої були характерними тільки для інтелігенції, молодому буржуа нема коли ламати голову над вічними проблемами буття, так як треба робити кар'єру і кормитися жирніше та частіше. Тим не менше нігілістичні, анархічні, цинічні настрої панували повселюдно. Ось взірці "сповідей" французької молоді початку 50-х років XX ст. Пишуть студенти: "Ми не знаємо, кому довіряти. Ми чуємо про героїчні справи, а бачимо, як уславлюються різні жуліки і пройдисвіти... Молода людина сьогодні не може не відчути душевного сум'яття". Пишуть молоді письменники: "Наша ера – це ера тотального страждання. В такий час, коли в майбутньому обіцяють тільки атомні катастрофи і інші, глибокий сум огортає усі наші думки, і вчення екзистенціалістів не є простою випадковістю". Або: "Є немало сумнівів щодо сенсу життя, матеріального прогресу і духовного занепаду, а також майбутнього Франції. Багатьох з нас майбутнє Франції турбує більш за все. Ми збиті з пантелику, ми хочемо, щоб нами керували. Попередні покоління мали своїх ідейних вождів – Морраса, Жіда, Алена, Барреса чи Пегі. У нас нема нікого. Нам пропонують Сартра, але це просто смішно".

В той час говорили, що інтелектуальний анархізм молоді був подібний до того, який охопив Францію в роки Столітньої війни чи під час чуми, коли смерть підстерігала кожного і володіла усіма думками. Молодь і насправді була розчарована, незалежно від поглядів, умонастроїв, чи то католиків, енциклопедистів чи комуністів. Республікою керували старомодні радикали. Молодим соціалістам Франція бачилася тільки бюрократичною машиною, позбавленою будь-якої романтики. Кожному було зрозуміло, що навіть слово "демократія" поступово перетворюється на порожній звук.

Золота молодь Сен-Жерменського передмістя, надівши Шотландські сорочки (в широку клітинку) і пересварившись з батьками, бавилася в "екзистенціалістську свободу" дій, проповідувала, що все дозволене; більш освічені створювали дешеві наслідування Війона, мережачи свою писанину нецензурщиною і арго (типу різноманітних сленгів), інші просто жили за рахунок багатих американських туристів.

Як свідчить анкета журналу "НЕФ", деякі ж молоді люди з буржуазних кіл думали тільки про матеріальний успіх і закривали очі на майбутнє, вважаючи, що головне – гроші, удача, головне – вчасно зайняти собі тепле місце під сонцем, щоб тебе не залишили з носом і не обійшли. Рідко хто в той час думав так, як молодий француз, який написав листа герою французької гімалайської експедиції Морісу Герцогу: "У мене дві пристрасті – музика, в якій я найбільш поціновую Баха, Бегховена, Моцарта, і альпінізм... Але хто цим цікавиться? Любов до чистого і прекрасного є такою рідкістю в наші дні... Коли стільки молодих людей думають тільки про задоволення і гроші... Нам не вистачає чистоти..."

Умонастрої п'ятдесятих років поділяли і колишні учасники Опору: "Навіть ми втратили ілюзії... Але не всі брали участь в Опорі. І тепер існує атомна бомба, а атомні бомби не лишають місця для героїзму... "Хвороба століття" сьогодні – це не хвороба нероб, це хвороба активних..."

Для цієї "мислячої тростини", що сумнівається у собі, незадоволеної всім і всіма, що бунтує наосліп і несміливо, Вілар і створив свій театр у Авіньйоні. Психологічний клімат тих років, що визначався в основному двома рисами – сумом і атомним страхом, – визначив і вибір Віларом драматургії.

  1. "Принц Гомбурзький" – ймовірно, найскладніша і "чудернацька" драма Георга Клейста, про яку недарма вже написано близько трьохсот досліджень. В основі її фабули німецька історія, точніше, реальна битва при Фербелліні (1678 р.), в якій війська курфюрста Бранденбурзького Фрідріха Вільгельма, засновника прусського королівства, завдали вирішальної поразки шведам. На відміну від історичної правди Клейст приписує переможний результат битви юному принцу Гомбурзькому, який виграв битву тільки тому, що вчинив на свій розсуд, зарозуміло не послухавшись наказу курфюрста. Цього молодого принца Клейст становить в центр драми і закривши очі на те, що його реальний прототип на час битви із шведами був вже ветераном, сорокалітнім інвалідом, понівеченим у боях.

Loading...

 
 

Цікаве