WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Жерар Філіп і театральний Авіньйон - Реферат

Жерар Філіп і театральний Авіньйон - Реферат

В п'ятій яві першого акту Родріго-Жерар вперше виходить на кон. Який він? Високий, молодий, з розбурханим волоссям;він у сріблясто-чорному оксамитовому камзолі, в чорних ботфортах вище колін, яскраво-червоний плащ, надимаючись, як вітрило, тягнеться за ним сценою. Спочатку він менш за все подібний до героя іспанського епосу "Пісня про мого Сіда". Родріго – юнак, закоханий вперше у Хімену, впевнено, трішки легковажно дивиться на життя, що розгортається перед ним, обіцяючи надії, не викликає сумнівів і непотрібних рефлексій. Родріго гарний, рухливий і спритний, чарівний в своїх хлоп'ячих манерах – стирчать відстовбурчені вуха, грає ямка на підборідді, неприродно витягнена шия. Жерар-Родріго діє так, наче вся ця історія трапилася в наші дні, він повертає Корнелю первозданність, природність, елементарність, – цього він домагався на репетиціях від своєї прекрасної партнерші Франсуази Спіра, тлумачачи їй: "Повернись у буденність, постійно думай, чому ти дієш так, а не інакше."

Отже, Родріго – поривчастий юнак, мрійник, йому двадцять, він закоханий. Звістка про образу дона Дьєго сприймається бурхливо, майже з люттю – душа Родріго, з раннього дитинства вихованого у повазі до фамільної честі, приголомшена і збентежена. І в той же час йому лестить: батько доручав йому, як дорослому, помститися за паплюження і ганьбу. Родріго по-хлоп'ячому захоплений шпагою, яку простягає йому батько, – це рівнозначно посвяті в лицарі і в той же час наділення його повноваженнями дорослого. В ньому борються не просто два почуття – обов'язок і кохання, наче два стрижні, на які натягається і непосидюче бажання помститися кривдникові, і гордість за свій перший бій – випробування його чоловічої гідності, і кохання до Хімени, несміливе, поривчасте і нерішуче.

Виходячи з цього стану, Жерар читає станси – роздуми героя, вперше зіштовхнувся з важкими проблемами. Це змужніння героя, його спроба по-дорослому розібратися в самому собі. Вірші злітали з губів Жерара так, наче вони були щойно написані, Корнель звільнявся від патини класицизму. Станси перетворювалися на розмову із самим собою, на своєрідне самопізнання Родріго. Рішення вбити кривдника і пожертвувати коханням Хімени народжувалося мученицьки – не було пози, контурів, ненатуральності, продиктованої традицією рецитування трагедії, – все відмінялося заради природності і простоти.

Сцену з графом Жерар проводив з неймовірним вибухом темпераменту: він вперше в житті зіштовхувався з кривдником, що посягнув на йога честь. Вперше – це відчуття виступало наче множником почуттів, що переживав Родріго. Саме первозданність і свіжість Родріго-Жерара відмічав у своїй захопленій рецензії старий театральний критик Робер Кемп, який бачив корнелівського героя ще у виконанні Муне-Сюллі: (правда, вже п'ятдесятирічного трагіка): "двадцятирічний Сід, гарний, як Ахіллес, гордий, як Роланд, сповнений горіння, живий, граціозний, героїчний і закоханий... Стрункий силует і тонка талія Жерара Філіпа нагадують полотна Монтеньї чи Веласкеза. В його голосі звучать удари грому і шепіт ніжності. Обличчя одухотворене душевними пориваннями... Весь чудовий текст ніби прочитаний наново натхненними вустами Жерара. Немає і натяку на те воркування, яке забивало і забиває нам вуха на кожному вечері шкільної декламації. Кожна фраза набуває свого поривання, наче птах, що вилетів з гнізда в перший політ..."

В перших двох діях корнелівської трагедії Жерар давав експозицію характеру Родріго – це був етап його змужніння, юнак ставав чоловіком, що вірить в непорушні поняття честі, шляхетності і обов'язку. Завдяки "первозданності" переживань" аристократична проблематика Корнеля у Жерара втрачала свою приналежність до абсолютистської епохи і перетворювалась на комплекс вічних моральних понять, захисником і апологетом яких був Родріго-Жерар.

В третій дії Жерар демонстрував людську зрілість Родріго. Він мучився докорами сумління і мучився усвідомленням втрати своєї Хімени, а максимального ліричного драматизму досягав у сцені з'ясування стосунків із своєю коханою. Він переконував Хімену вбити його, змити кров дому Гормаса його власною кров'ю, простягаючи меч з непідробним відчаєм, майже несамовито.

Олександрійський вірш звучав то пристрасно і ніжно, то надривно і несамовито. Він просто перевтілився: зникла його одноманітна ритмічна повторюваність, він зажив живим життям і дихав справжніми людськими почуттями. В устах Жерара це були класицистичні вірші, і звичайна мова, і чиста лірика одночасно. Але, ймовірно, найпроникливішого ліризму Родріго досягав у сцені з доном Дьєго. Самий вихід Родріго – блідого, замученого безсонням після прощання з Хіменою – справляв величезне враження. Родріго був цілковито розгублений і вбитий горем. Жерар точно відтворював його фізичний стан: запалені очі, пересохлі губи, з горлянки вилітають хриплуваті, придушені фрази. Здавалося, зараз "цей сумний брат усіх закоханих", як писав один критик, зірветься на крик і заплаче уголос. Корнель непомітно поступався місцем Шекспіру: пристрасть Ромео, гаряча, шалена, первозданна, виповнювала Родріго. Не випадково рецензенти відмічали, що "під латами іспанського Сіда б'ється гаряче серце веронського коханця".

Заклик дона Дьєго заступитися за Іспанію і розбити військо маврів Родріго сприймав, насамперед, як можливість завоювати подвигом кохання Хімени. Тому особливий сенс полягав у розповіді Родріго про битву з маврами і про його перемогу.

Ніщо не нагадувало традицію – не було позіхаючих статистів, що заполонили сценічний майданчик, як не було і Сіда, який громогласно читав свій "ударний монолог, як цирковий актор, що виконує свій найефектніший номер".

Король разом із двором залишав кон, спускаються трьома східцями і займають місця у кріслах амфітеатру. Жерар-Родріго залишається на сцені сам. В чорному, вишитому золотом костюмі він сідає посеред сцени на стілець, вказаний королем. Перед глядачем був Родріго-воїн, гордий усвідомленням виконаного обов'язку, Родріго з іспанської "Пісні про Сіда", чиї суворі риси обличчя лише пом'якшені юністю.

Жерар починає свій монолог діловито, шанобливо, майже несміливо:

...Військом тим згодився я доводить, -

І от з одвагою вперед воно виходить**.

Голос його набирав міць, силу, і ось Родріго-Жерар, забувши про приписану йому суворість, оживлюється і стає по-хлоп'ячому запальним:

П'ять сотень вийшло нас, а в порті це число,

Усе збільшаючись, в три тисячі зросло ...**

Із всезростаючим запалом розповідає Родріго про свою військову хитрість, про те, як дві третини війська поховав по кораблях, що стояли біля берега, і про те, як близько підпустив маврів і заманив у пастку. Але чим далі заходить він у своїй розповіді, тим міцніє в ньому радість все виразніше усвідомлює він, який Родріго спритний і якими йолопами і боягузами виявились маври:

Міцною рушили на нас вони стіною –

І не один боєць наклав тут головою,

І зчервонілися і річка, й суходіл,

І смерть буяла скрізь. О, скільки славних діл,

Високих подвигів заховано у млі тій,

Де воїн з воїном стиналися, неситі,

Де кожен сам собі єдиний свідок був,

А долі вироку ніхто ще не збагнув!..**

В Родріго-Жерарі знову прокидається вражений юнак, той самий, якого ми бачили на початку спектаклю, – він схоплюється з місця і починає реготати. Це сміх від надміру сил, від молодості, якій все до снаги:

Я бігав, я літав між нашими бійцями,

До зваги кличучи, вертаючи до тями,

Та поки ніч свого не доплила кінця –

Я й сам таємного не відав рішенця.

Лиш ранок нам приніс видиму перемогу,

Смертельну в ворогах посіявши тривогу, -

А тут до нас іще один загін прийшов,

І страх загмибелі їх смілість поборов.

Вони до кораблів – рубають там кодоли –

Безладно кидають страшне криваве поле

І – з диким розпачем у криках голосних –

Втікають, про царів не дбаючи своїх:

Так честь забулася в побої тім жахливім...**

І коли стихав останній вірш монологу Родріго-Жерара, у глядачів одностайно виникало одне почуття: цей юнак, одягнений в суворі воїнські доспіхи, – щасливе поєднання фізичних і моральних достоїнств, це той самий ідеал, який вартий наслідування. Тому фінал спектаклю, коли за волею арагонського короля розлучені закохані, нарешті, знаходять одне одного, сприймався усіма як тріумф людської духовності, яка була по заслузі винагороджена. Унікальність і неповторність Родріго-Жерара полягала в тому, що цінність моральних заборон і імперативів, дуже непростих і нескладних – підкорення обов'язку і віра в кохання, – відстоювались ним в досконало достовірній, емоційній формі, максимально наближеній до її майже житейського відповідника. Родріго-Жерар демонстрував публіці досконалу модель юнака, цілком доречну і сприйняту на щоденному фоні. Наставницький пафос образа Родріго і спектаклю Вілара в цілому в жодному разі не був скомпрометований "театральщиною", затасканої умовністю прийомів, яка не дозволяє глядачеві сприймати героя серйозно і заважає ототожнитись з ним. Родріго-Жерар був безумовно прикладом, але "заземленість" ідеального образу ніби відміняла примарність театральної ілюзії та наділяла її повноваженнями життєвої достовірності. Тому моральне кредо Жерара Філіпа прозвучало в його Родріго на повну силу і було заражаючим для французів п'ятдесятих років XX ст. і кожного разу перетворювалось на напучування глядачеві, де б він не зустрічався з корнелівським героєм – в Авіньйоні і Бордо, Каркассонні і Греноблі, Дижоні і Реймсі, Тулоні та Пуатьє.

Loading...

 
 

Цікаве