WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Жерар Філіп і театральний Авіньйон - Реферат

Жерар Філіп і театральний Авіньйон - Реферат

Таким показував Жерар свого героя на початку спектаклю. Він майже виправдовував характеристику, дану йому герцогом: "Найнепритореніший боягуз! Баба, зманіжений розпусник, мрійник, який вдень і вночі ходить без шпаги через страх, що побачить поруч свою тінь... Філософ, писака, кепський поет, який навіть сонета не вміє вчинити..." Його в народі через презирство називають Лорензаччо, він безбожник і бешкетник, заради красного слівця не побрезгує ославити найсвятіше...

Друга поява Лоренцо-Жерара додавала непривабливих барв до вже накиданого портрета: він з синцями під очима після блуду, ледве тримається на ногах з перепою, ліниво тягне за собою малинового плаща в пилюці і болоті, лише глузливо викривляються вуста. Щойно канцлер ради Вісьмох синьйор Мауріціо наговорив Алессандро Медічі, що Лорензаччо – небезпечна людина. І у відповідь на жартівливе герцогське запитання, чи це правда, Жерар відкрив свій "парад покривлянь".

У Мюссе дотепність Лорензаччо – захист, яким він прикриває боягузтво і відсутність волі, Словесна пікіровка з сином Мауріціо – спосіб запобігти дуелі. Інакше виглядали психологічні мотивування у Жерара. Його Лоренцо знущався з хвальковитого синьйора, блазнював і лихословив, тому що в обмовлянні Мауріціо містилася дрібка істини. Жерар грав тривогу героя. що боїться викриття, яку він прикривав своїм блазнюванням. Лорензаччо боявся, щоб герцог не пронюхав, що він і дійсно не такий необразливий і зручний блазень, яким йому здається, що за маскою ховається інше, невідоме ще лице. Так в цій сцені Жерар тишком-нишком провів центральну тему героя Мюссе – тему "таємного Брута".

Надто нарочито Жерар розігрував облесника і боягуза, надто сильно у нього тряслися жижки, коли бачив оголену шпагу, надто картинно падав в обморок від страху перед дуеллю, яку провокував герцог собі на забаву. Судячи зі свідчень сучасників Жерара, поведінка Лорензаччо в цій сцені насторожувала настільки, що пригадувалося те, про що писав Генріх Гейне в своїй передмові до "Французьких справ", звертаючись, до германських монархів: "Чи не робиться вам іноді моторошно, коли раболіпні фігури вертять довкола вас хвостом з майже насмішкуватою улесливістю, і вам раптом приходить до голови: чи ж не хитрість все це, а цей нещасливець, що поводить себе таким ідіотом-монархістом і суєтиться з такою тваринячою покірністю, – чи ж не таємний це Брут?"

Тема Брута поки що лише майнула скромною заявкою про себе, а разом з нею прозвучав легкий натяк на маску, яку майстерно носить Лоренцо Медічі. Ще не дано жодних пояснень, Жерар інтригував глядача своєю недомовленістю і небажанням відкрити, хто ж він такий. По суті в задумі Мюссе нічого не змінювалось, Жерар лише переміщав акценти на догоду власному розумінню Лоренцо, характер якого ніби вивчався актором і потроху прояснювався глядачеві.

У Мюссе до середини драми – до розмови Лоренцо з Філіппом Строцці і монологів героя – не цілком зрозуміло, де закінчується його маска і починається справжній характер. Жерар, зробивши Лоренцо центром драматичної композиції, довкола якого розгортаються події, перетворив коливання героя між двома його іпостасями на складну гру, яка ще більше, ніж у Мюссе, заміняла в спектаклі відсутність зовнішньої інтриги. Жерар грав трагедію розчахнутої свідомості, трагедію "сина століття", що втратив будь-які ілюзії щодо світопорядку і вибравшого іронію за рятувальний засіб, який дозволяє йому піднестися над ілюзіями, ницими чи мнимими цінностями своєї епохи, дає йому можливість розмірковувати над ними, осмислювати їх і просто думати.

Лорензаччо-Жерар був герой думаючий, можливо, такий, що вперше намагається розібратися в хаосі думок, суперечливих суджень і рефлексій. В сцені з молодим художником Тебальдео Лоренцо мало чим нагадував колишнього паяца. Він був спокійний, розсудливий, споглядальний; з цілковитою серйозністю, наче прислухавшись до відлуння розмов Тебальдео в своїй душі, він буквально всотував його міркування про мистецтво, про те, що воно – "божественна квітка", що виростає на гної історії, про те, що "натхнення – брат страждання", і що тільки нещастя в змозі породити в народі великого художника, тому що "і на розбещеному ґрунті народжується небесний злак".

Лоренцо слухав з подивом і захопленням цього юного мудреця. Він не розумів, як у Флоренції, в цьому барлозі хтивості та крові, могла з'явитися така чиста душа, змітаюча сумніви переконаністю в правоті своїх слів, вірою в розум і перемогу світлого начала в житті. Тебальдео виявлявся ніби голосом тієї частини душі Лорензаччо, яку помилували його скептичні рефлексії. Але ні, він не хотів довіряти Тебальдео, йому все це привиділося. "Ти кульгавий чи причинний!" – зі сміхом казав він юнакові. Але коли той цілком серйозно відповів Лоренцо, що вбив би герцога, якби той надумав на нього напасти, Жерар був не на жарт здивований. Значить, є ще на світі шаленці, яким приходить така безумна ідея, значить, це не просто маячня, якщо вона оволоділа, у крайньому разі, двома, значить, хтось здатний вбити ненависного тирана. А він, Лоренцо, нащадок славних Медічі потурає злу, сумніваючись у своєму праві на бунт. Ці думки проглядали в підтексті задирикуватих реплік Лорензаччо, які ховалися в потоці дотепів, що цього разу говорилися печально, вихоплювалися за інерцією. В спектаклі Тебальдео виявлявся для Лоренцо тим, ким був для Гамлета заїжджий актор, що грав Гекубу. Як і у Шекспіра, це було поштовхом для подолання зневіри в себе і для розв'язання власної активності.

В Лоренцо-Жерарі жив молодший брат Гамлета, молодший, тому що його трагедія замкнена флорентійськими стінами і він ще не в змозі зрозуміти, що світобудова влаштована за образом і подобою його Флоренції.

Внутрішня логіка поведінки Лоренцо в цій сцені полегшувала глядачеві розуміння бесіди героя зі своєю сестрою Катаріною в палаці Содеріні. Лоренцо стурбований, хоча як і колись жартує в домашньому колі, а Катаріна ще підливає масла до вогню своєю розповіддю про юного Лоренціно, який привидівся їй уві сні, про те, як він, увесь у чорному, з книжкою під пашками, з'явився перед нею. Для Лоренцо спогад про безтурботну юність, яка ще не була знайома з будь-якими сумнівами і нічим не затьмареною, – це спогад про втрачену цілісність. Після тривалої паузи роздумів Лоренцо стомлено казав: "Катаріно, прочитай-но мені історію Брута".

Попередні епізоди в свідомості глядача миттєво вступали в певний логічний зв'язок, і тема Брута, що виплила, підкреслювалася наступним епізодом – розмовою Лоренцо з дядечком Біндо і зустріччю з герцогом.

Лорензаччо знав, що Біндо республіканець і ненавидить деспотизм Медічі, як знав і те, що далі патякання про спасіння вітчизни в нього справа не піде. Тому так дошкульно висміював Жерар благонамірене, але безсильне і пустопорожнє просторікування.

Не вірячи дядькові, через презирство до самого себе за злочинну нерішучість Лоренцо-Жерар знову блазнював. "Хіба ви не бачите по моїй зачісці, – кричав він, пританцьовуючи на одній нозі, – що в душі я республіканець? Подивіться, як підстрижена моя борода. Жодної хвилини не сумнівайтесь у тому, що навіть мій інтимний одяг дихав любов'ю до батьківщини". Одягнувши блазенський ковпак, Лорензаччо в тому ж насмішкувато-лукавому тоні розмовляв з герцогом, за власним почином випрохуючи в нього попуску для "любих республіканців", які тут же, забувши про свої зарозумілі починання, танули від герцогських щедрот і відходили, знищені "нечесною витівкою" Лорензаччо.

З герцогом Лоренцо безпечно бешкетував, легко і безсоромно брехав про свій візит до старого Строцці, з готовністю погоджувався влаштувати фіглі-міглі зі своєю тіткою, але в його комедіанстві вже проступав відвертій відчай, внутрішній злам і втома. Він був близький до істерики – здавалося, ще трохи, і він розплачеться, стане битися головою до стіни чи наробить Бог зна що. Так поступово Жерар підводив героя до того психологічного стану, коли балаганне блазнювання виявлялося страшнішим за смерть.

Він вже не в змозі плисти за течією власної безвольності, Лоренцо переситився гіркими сумнівами, і, здавалося, вистачить однієї краплини, щоб чаша ненависті до герцога і презирства до себе наповнилася і він перейшов від слів до діла. Ця остання крапля – бійка Томазо Строцці з негідником і прихвостнем тирана Сальвіаті. Жерар давав зрозуміти глядачеві, що єдиний засіб подолати сумніви – чужа відвага, що кидає виклик деспотії. Він наче вивчав психологію тираноборства, намагається вникнути в її механізм, довідатися, як це робиться. "Так ви вдарили його у плече?" – питав він Томазо і, ніби приміряючи його вчинок на себе, махав уявлюваною шпагою, вражаючи в повітрі примару Алессандро Медічі.

Натхненний прикладом Томазо, Лорензаччо тримався надзвичайно сміливо і незапобігливо з герцогом в наступній сцені, спокійно і зухвало звільняв собі шлях до вбивства тирана, викрадаючи його сталеву кольчугу. Дії Лоренцо все певніші і не двозначні: урок фехтування з найманим вбивцею Скоронконколо – прелюдія і підготовка до вирішального кроку. Як впивався Жерар-Лорензаччо близьким часом відплати, лякаючи напором і приступом люті "вчителя-потрошителя" і творячи над ним розправу уявну з герцогом. "О, день крові, день мого весілля. Ти вмираєш від спраги, сонце! Кров його сп'янить тебе! О, моя помсто, як давно вже ростуть твої кігті!"

Loading...

 
 

Цікаве