WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Василь Стус – поет, перекладач, літературознавець, громадський діяч - Реферат

Василь Стус – поет, перекладач, літературознавець, громадський діяч - Реферат

Закінчивши з червоним дипломом інститут, Василь Стус, аби дати змогу однокурсниці залишитися в Донецьку (йому, мовляв, однак служити), їде працювати вчителем української мови та літератури у школу села Таужного, поблизу Гайворона. Наприкінці жовтня – військо. Служив на Південному Уралі, за якихось 400-500 кілометрів від Кучино, де обірвалася його земна путь.

На Уралі, немов збираючись туди повернутися, він залишив фалангу безіменного пальця, після чого вже не міг грати на гітарі. Бездумна тупість і одноманітність армійського життя не зламали Стуса, а ще більше зміцнили в ньому неприйняття системи, яку він мусив би „захищати". Особливо обурювало (саме тоді були підписані радянсько-американські документи про скорочення чисельності армії) переведення військових частин подалі від цивілізації, в ліси, де, чи то від сорому за погану підготовку, чи то від американських розвідників, ці „розформовані" частини„ховали".

Лейтенантське звання на „дємбєль" не викликало позитивних емоцій.

Незважаючи на декларовану тугу за справжньою, не донецькою, Україною, Стус повертається на Донбас і йде викладати українську мову та літературу до школи №23 міста Горлівки. Працює він там лише один рік, і швидко розуміє, що треба або заплющити очі на відверте небажання учнів вивчати цей предмет, або... протестувати, або... йти.

Він обрав останнє. Стус пише листа А.Малишку:„ Коли хвиля русифікації – це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові? Чому б тоді не „перекваліфікуватись", щоб не пхати палиць у колеса того воза, який котиться по трупах таких донкіхотів, як козацькі літописці і Капніст, і братчики, і Тарас, і ... Драгоманов, і Франко..."

У ті ж дні народився й чотиривірш, який випадково зберігся в одній із численних папок, але, як цілком поетично недосконалий, випав із пам'яті Василя Стуса:

Кубло бандитів, кагебістів,

злодіїв і ґвалтівників

у стольному засіли місті

як партія більшовиків.

Саме ці рядки й були основною підставою, щоб у 1972-му виписати ордер на арешт Стуса. Байдуже, що ніхто, крім самого поета, їх доти не бачив...

У 1962-му поет повертається до батьківського дому й починає працювати. У ті роки приходить і перше велике кохання. Її звали Олександрою. Але коли Василь привів цю дівчину до матері, вона не „прийняла її", ввічливо, але сухо виставивши з хати: „Не наша вона, розбитна якась..." Так удруге перед поетом постала дилема невписаності й відвертого протистояння традиційного укладу та реалій сучасного життя. Не отримати благословення від батьків означало зрадити найвищу ідею, якій перед собою зобов'язувався служити.

Отже, розрив. І швидкий від'їзд до Києва. Стус успішно склав вступні іспити до аспірантури Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка АН України і в серпні 1963-го переїхав до столиці – міста, яке майже не вплинуло на його світогляд, але остаточно визначило його долю.

У перші ж роки поета цілком захоплює нове, вишукане товариство. З-поміж близьких йому людей варто виділити двох – Івана Світличного та Аллу Горську. І не тому, що вони були найближчими. З І.Дзюбою Василь зустрічався аж ніяк не рідше, просто доля Стуса найтісніше переплелася саме з їхніми.

У 1965-му, коли більш ніж на півроку було несправедливо заарештовано І.Світличного, Стус, приєднавшись до організованого І.Дзюбою та В.Чорноволом протесту проти арешту в колі українських шістдесятників, під рев сирени, яка глушила спокійні слова Дзюби, вигукнув: „Хто проти тиранії – встаньте!"

Зал, долаючи страх, таки звівся на ноги. А за кілька днів поета виключили з аспірантури. „Нехай це залишиться на вашій громадянській та партійній совісті", - черкнув він, знайомлячись із наказом про відрахування. Що ще було мовлено заступнику директора С.Зубкову, сказати важко, але, мабуть, щось аж надто різке й принизливе, адже той доклав надзвичайних зусиль, аби в 1966-му поета було звільнено з посади наукового співробітника Історичного архіву, де він знайшов собі роботу.

У грудні 1965-го, не маючи постійної роботи й київської прописки, Василь Стус одружується з Валентиною Попелюх – жінкою, яка в його поезіях постає в образі незрадливої берегині, тієї, хто вірить у правоту кожного вчинку Василя Стуса лише тому, що його зробив він – Василь.

У літературній творчості цього періоду більше розчарувань, аніж здобутків. Збірка „Зимові дерева" – книга, виношувана роками, не здобула прихильності навіть у найближчому колі друзів. Складний, не публіцистичний текст губився за яскравою соціальністю та злободенністю віршів І.Драча, В.Симоненка, М.Холодного. До всього, відразу ж після відрахування з аспірантури, у видавництві „Молодь" „розсипано" вже готовий набір „Круговерті" – збірки ранніх віршів письменника.

На кілька літ Стус полишає поезію, переорієнтовуючись на написання критичних праць („Феномен доби" присвячено творчості П.Тичини, „Зникоме розцвітання" – В.Свідзінському), займаючись підготовкою до перекладу українською мовою поета його життя – Й.В.Гете. офіційна робота в Міністерстві будматеріалів не приносить радості, але й особливо не дратує.

Але так було тільки до грудня 1970-го. Як грім вибухнула звістка: вбито Аллу Горську. Художника, приятельку, просто чуйну і красиву жінку. Всіх, хто мав якісь плани на офіційне майбутнє, попереджено: „На похороні вас не повинно бути". Василя Стуса не попереджав ніхто. Однак те, що він говорив над могилою, декого налякало і змусило пошкодувати через факт свого приходу туди. Офіційно вбивць, які сокирою зарубали художницю, не було знайдено, але над могилою пролунали слова Стуса: „ЇЇ вбито представниками ДБ..."

Цього йому не пробачили. На нього, ще задовго до суду, було заведено справу.

Укотре поетові довелося обирати: або я, людина, збережу вірність друзям, або стану „мудрим", не побачу чого не треба, а там, дивись, може, і здобуду якісь шанси на офіційний статус.

На відміну від усіх попередніх, теперішній вибір був простим і зрозумілим. Слова лилися трагічно й урочисто. Стус уже відчував, що йому судилося „стати голосом опору й протесту".

Репресії не забарилися. Незважаючи на те, що поет успішно витримав творчий конкурс на московські Вищі сценарні курси, під тиском українського ЦК йому відмовили у прийомі документів.

Стус повертається до поезії. Протягом місяця він пише збірку „Веселий цвинтар" – образки сюрреалістичного танцю на цвинтарі нездійснених надій та ілюзій.

Запущена в дію репресивна машина протягом року продовжувала збір інформації проти поета й очікувала лише приводу для арешту. Приїзд бельгійського студента Добоша, якого спіймали на кордоні з рукописом якогось недрукованого словника, був добрим приводом для масових обшуків, під час яких сподівалися знайти підстави і для арештів. У Стуса знайшли чотири давно забуті рядочки, які, разом із недоведеним фактом розповідання анекдотів про Леніна, потягли на п'ять років ув'язнення і три – заслання (1972 – 1979).

Проте саме в неволі Василь Стус відчув, що врешті-решт знайшов нову поетичну мову, яка впливатиме не на розум, а на почуття людини:

Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать –

така ясна – лягла мені на душу

сумирну, що я збагнув блаженно:

ота зоря – то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем.

Ота зоря – вістунка твого шляху,

хреста і долі – ніби вічна мати,

вивищена до неба (від землі

на відстань справедливості), прощає

тобі хвилину розпачу, дає

наснагу віри, що далекий всесвіт

почув твій тьмяний клич, але озвався

прихованим бажанням співчуття

та іскрою високої незгоди:

бо жити – то не є долання меє,

а навикання і самособою-

наповнення.

Лиш мати – вміє жити,

аби світитися, немов зоря.

Відчуваючи цінність знайденого поетичного слова, Василь Стус (1972 р. він ще мав ілюзії щодо можливості діалогу з владою) здійснив спробу порозумітися з каральними органами, адже жодною політичною діяльністю він і справді не займався. Його почули й запропонували „розкаятися", давши свідчення на друзів. Стус обурився, і його замкнули в Павловську психіатричну лікарню, звідки він вийшов із діагнозом „патологічно чесний".

Далі треба було знайти сили бути гідним свого вибору й навчитися жити в умовах тотальної фізичної, але лише фізичної, несвободи.

У таборах та на засланні поет написав близько тисячі віршів та 400 перекладів, залишив чимало епістолярної спадщини. Він був символом нескореності людини, яка бере відповідальність за все, що діється довкола неї. Вибір зроблено, й тепер із гідністю треба було нести свій хрест.

Друге ув'язнення – десять років табору особливого режиму і п'ять років заслання – він одержав за головування в 1979-1980 рр. в українській групі сприяння виконанню Гельсінських угод із захисту прав людини (1980-1985).

Через чотири роки після смерті поета – в пізні листопадові дні 1989-го, коли прах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого (всі загинули в таборі ВС-389⁄36 селища Кучино Пермської області у 1984-1985 рр.) проводжали в останню путь жителі Києва та України, над траурною процесією відверто майоріли сотні червоно-чорних та блакитно-жовтих корогв і прапорів. Морозний Київ схилявся перед людиною, двічі виштовхнутою ним у таборову невідомість.

Джерело інформації:

100 найвідоміших українців. Видання третє, виправлене й доповнене. – К.: „Автограф"; Книжковий дім „Орфей", 2005.

Loading...

 
 

Цікаве