WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Василь Стус – поет, перекладач, літературознавець, громадський діяч - Реферат

Василь Стус – поет, перекладач, літературознавець, громадський діяч - Реферат

Реферат

на тему:

Василь Стус – поет, перекладач, літературознавець, громадський діяч

Василь Стус

(1938 – 1985)

поет, перекладач, літературознавець,

громадський діяч

У 1985 р. за поданням Г.Белля на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури було висунуто Василя Стуса. Але здійснитися цим планам не судилося. У ніч із 3 на 4 вересня Василь Стус помер у карцері від серцевого нападу – на другий день „сухого" (без вживання води) голодування.

Василь Стус – автор шести поетичних збірок: „Круговерть" (1964), „Зимові дерева" (1968 – 1070), „Веселий цвинтар" (1970 – 1971). „Час творчості - Dichtenszeit" (1972), „Палімпсести" (1972 – 1980, у кількох редакціях) та прижиттєвої збірки вибраного з „Палімпсестів" - „Свіча в свічаді". Перекладав Й.В.Гете, Р.М.Рільке, І.Бахманн, П.Целана, Р.Кіплінга, Ф.Г.Лорку, А.Рембо та ін.. Його власні твори було перекладено англійською, французькою, португальською, польською, німецькою, російською та ін.. мовами. Василь Стус був почесним членом англійського РЕN-клубу (з 1978-го), лауреатом премії „Тhe Роеtry Internatinal Аward" (Роттердам, 1982). Державної премії імені Т.Г.Шевченка (1989).

1972 р. розділив шлях Стуса на дві дзеркально обернені половини, поміж яких пролягло „квітування" особистого вибору поета. Позаду залишився період гартування до життєвих випробувань, до того, що призначено тобі Долею. Попереду – підтвердження того, що ти здатен заплатити ціну, виставлену тобі суспільством за те, що ти, всупереч усьому „радянському народові", зберігаєш право на власну думку і вчинок. На суді 1972 р. ніякої політики ще не було. Питання стояло так: зречешся себе і друзів чи сядеш за вірність собі та їм. Зректися – означало втратити себе, на що поет не погодився.

Нагородою долі стала щаслива віднайдена мова „палімпсестів", яку сприймали, навіть не розуміючи змісту. Перший вірш ранніх „палімпсестів" - „Мені зоря сіяла нині вранці..." (книга „Час творчості") – написаний на п'ятий день перебування в камері попереднього ув'язнення київського КДБ.

А починалося все в таємничий святвечір – 6 січня 1938 р. – в Рахнівці на Вінничині. Саме тоді (за паспортом – 8 січня, бо мати, Їлина Стус, вирішила не дратувати радянську владу збігом дня народження дитини з великим релігійним святом) у Стусів народилася четверта й остання дитина – Василь. Попри цілковиту ворожість до влади, пронесену матір'ю крізь усе життя, саме революція уможливила шлюб його батьків – дочки заможного селянина й сироти, що прибився до села з російським військом.

Дід Стуса довго не бажав „добровільно" вступати до колгоспу, вважаючи за краще платити здирницькі податки. Коли життя „не стало зовсім" – перебрався до Криму, залишивши дочці та бідному зятю чималий статок, який родина остаточно втратила у 1931 – 1933 рр. Попри весь тягар голоду, схоже, для родини Стусів цей період минув не так трагічно – обійшлося без втрат у вузькому родинному колі.

У 1936 – 1937 рр., коли тиск на заможних селян був нестерпним, Семен Стус (батько поета) шукав можливостей вирватися до міста, аби позбутися принизливого „безпашпортного" стану українського селянина, проти якого диктатура пролетаріату почала неоголошену війну. Йому вдалося „завербуватися" на один з хімзаводів міста Сталіна (нині – Донецьк), куди він виїхав зі старшою дочкою Палажкою, не чекаючи народження Василя.

Десь через півроку після появи сина переїхала туди й мати, залишивши малих Марію та Василя з тіткою. Забрати менших дітей вдалося лише восени 1940 р.

Перші враження хлопчика від донецького бараку – глум, на який здіймали сільську традиційність сім'ї. Ще несвідомо він поділив світ на „своїх" і „чужих" – тих, хто глузує з твоїх батьків, висміює мову.

До початку війни родина звела невелику халупку, в якій і перебувала воєнне лихоліття. Надмірна робота підірвала здоров'я Палажки, яка померла від менінгіту напередодні вступу німецьких військ до Сталіна (її могилу після війни так і не знайшли). Нове випробування очікувало родину вже після „визволення": у 1944 р. на міні підірвався 15-річний брат Іван.

Восени того року сестра Марія пішла до школи. За нею – і шестирічний Василь. Згодом поет напише: „...шкільне навчання вадило. Одне – чужомовне, а друге - дурне".

У повоєнні роки родина бідувала – низька платня та небажання зректися релігійності й традиційного селянського родинного життя прирікали їх на роль „білих ворон".

Дитяче протистояння з суспільством зародило перші паростки сумнівів: чи ж правда, що ми живемо в „найщасливішій у світі країні"?

Саме в ці роки відбувається й перший спонтанний протест проти антинародної політики: „Пам'ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся – по стерні. За мною гнався об'їждчик – я втікав, але він – верхи на коні – наздогнав мене, почав видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу".

Так у тринадцять років уперше виявився головний імператив його поведінку. Готовність до опору заради своїх і байдужість до існування ворожих рідній землі й здоровому глузду законів. Байдуже, що це – право сильного. Я мушу чинити саме так, бо мене попросила бабуся, бо вона бідує, бо зароблених трудоднів не вистачає на життя. Хтось таки має лишатися мужчиною, не корячись сваволі держави-монстра. І що вдієш, коли зберегти вірність роду, землі, а отже, й собі, означає протиставити себе існуючим традиціям.

Цей свідомий вибір – традиції, а не закону, який порушує віковий порядок речей, а відтак, за філософією Стуса, не є обов'язковим для мужчини, поступово кристалізував позицію: ти – ніщо поза своїми батьками, родиною, землею, краєм... І навіть коли весь світ проти тебе, ти – поет, аби не втратити грунту під ногами під тиском усіляких „сучасних" ідей та концепцій, маєш, нехай і на жилах, відстоювати своє, рідне, національне. І хоч яким важким був би цей шлях, він значно легший за зрадництво. Завдяки позиції матері й батьківській любові Василеві Стусі вдалося зрозуміти це дуже рано. Гострий біль за батьків, котрі, аби не зректися традицій та мови предків, зачаїлися в нірці власної хати без жодних надій на життєвий успіх, примушував завжди жити на максимуму, аби відплатити цьому світу за приниження роду. Може, саме тому для нього стала такою близькою ідея екзистенціалістів: справжнє життя завжди на межі, між життям і смертю.

У шкільні роки поет знайомиться зі світовою класичною літературою, музикою... Конструює приймач. Було б спрощенням говорити, ніби на нього зовсім не вплинула потужна обробка комуністичного виховання. Він захоплюється класикою соцреалізму (роман „Мати" Максима Горького, „Як гартувалася сталь" М.Островського). Але навіть у цих творах він бачить не стільки конфлікт між робітничим класом і його визискувачами, скільки конфлікт між добром та злом, людьми і нелюдами. Читаючи ці книги, він вирішив, що й сам буде таким, як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби людям жилося краще.

„А коли я прочитав „Мартіна Ідена" Джека Лондона (це десь у п'ятому-шостому класі), світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все тяжким трудом... і все – солоним кривавим потом", - пише Стус у листі про своє дитинство. І далі: „... під час канікул „відпочивав" на залізниці, де міняв шпали, рейки, бив „костилі", вантажив рінь (щебінь). Нароблявся – мало не падав. А проте 400-500 крб. старими грішми до татових 600-700 щось і важило, все якась допомога".

Невписаність батьків у соціальне середовище денаціоналізованого Донбасу означала неминучий і болісний вибір: протистояння або з батьками, або з однолітками. Вибір на користь батьків прирікав на самотність.

Відсутні будь-які свідчення про друзів дитинства, сталі захоплення, яскраві незаідеалізовані спогади про перше кохання. Проте, якщо з часом людина знаходить сили здолати цей поріг і таки адаптуватися до суспільства, ця початкова „непристосованість", окрім негативного, збагачує людину й позитивним досвідом – умінням бути не таким, як усі.

Несподіваним порятунком стала поема І.Франка про Мойсея. Очевидно, саме з неї у Стуса й почався процес свідомого формування з себе людини, потенційно здатної на вчинок. Якось він обмовився: „Ще в школі я щодень влаштовував собі сповідь. Що за день зробив доброго, що - злого". Уже в інститутські роки поет був готовий до відповідальності за кожне слово й кожен вчинок.

У дев'ятому-десятому класах ознайомився з українською літературою „розстріляного відродження", забороненою в УРСР. Готуючись 1954 р. до вступу в інститут, поет цілком усвідомлював межі „дозволеного" й був далекий від очікування райдужного майбутнього. Можна сказати, що „гарне дитинство", як визначив його сам Стус, виховало громадянина України, а не Країни Рад.

Закінчивши школу зі срібною медаллю, він пробує вступити на факультет журналістики Київського державного університету. Проте в нього відмовляються навіть прийняти документи – не вистачило одного року, того самого року, на який Василь Стус раніше пішов до школи. Він повертається до міста Сталіна, і без іспитів вступає на історико-філологічний факультет місцевого підінституту.

Настав час філософських і філологічних студій. В інституті, за висловом студентського приятеля поета О.Орача, „ще витав дух І.Дзюби", який щойно закінчив цей вуз. Разом зі Стусом навчалися В.Голобородько, В.Захарченко, В.Міщенко, А.Лазаренко... Самим фактом свого існування літературна студія інституту (керівник – Т.Духовний) допомагала протистояти російськомовному середовищу. З'являються перші вірші та публікації. Дебют у „Літературній газеті" (нині - „Літературна Україна") з напутнім словом А.Малишка (22.11.1959), що вийшов у рік закінчення вузу, здавався багатообіцяючим.

Loading...

 
 

Цікаве