WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Астрід Ліндгрен – життєвий і творчий шлях - Реферат

Астрід Ліндгрен – життєвий і творчий шлях - Реферат

В 1946 році вона опублікувала першу повість про сищика Калле Блюмквисте ("Калле Блюмквист грає"), завдяки якій завоювала першу премію на літературному конкурсі (більше Астрід Ліндгрен у конкурсах не брала участь). В 1951 року вийшло продовження, "Калле Блюмквист ризикує" (російською мовою обидві повісті були видані в 1959 року за назвою "Пригоди Калле Блюмквиста"), а в 1953 року — завершальна частина трилогії, "Калле Блюмквист і Расмус" (був переведений на російську в 1986). "Калле Блюмквистом" письменниця хотіла замінити читачам дешеві трилери.

В 1954 року Астрід Ліндгрен склала першу із трьох своїх казкових повістей — "Міо, мій Міо!" (пер. 1965). У цій емоційній, драматичній книзі поєднані прийоми героїчного сказання і чарівної казки, а розповідається в ній історія Бу Вільхельма Ульссона, нелюбимого й залишеного без належної турботи сина прийомних батьків. Астрід Ліндгрен не раз прибігала до казки й казкової повісті, зачіпаючи долі самотніх і занедбаних дітей (так було й до "Міо, мій Міо!"). Нести дітям розраду, допомагати їм переборювати важкі ситуації - цим завданням не в останню чергу рухалася творчість письменниці.

У черговій трилогії — "Малюк й Карлсон, який живе на даху" (1955; пер. 1957), "Карлсон, що живе на даху, знову прилетів" (1962; пер. 1965) і "Карлсон, що живе на даху, пустує знову" (1968; пер. 1973) — знову діє фантазійний герой незлої користі.

Цей "у міру вгодований", інфантильний, жадібний, хвалькуватий, надутий, що випробовує жалість до себе, егоцентричний, хоча й не позбавлений чарівності чоловічок живе на даху багатоквартирного будинку, де живе Малюк. Будучи уявним другом Малюка, він являє собою куди менш чудовий образ дитячості, чим непередбачена й безтурботна Пеппі. Малюк — молодший із трьох дітей у самій звичайній родині стокгольмських буржуа, і Карлсон попадає в його життя досить конкретним образом — через вікно, причому робить це щораз, коли Малюк почуває себе зайвим, обійденим або приниженим, іншими словами, коли хлопчикові стає шкода себе. У таких випадках і з'являється його компенсаторне альтер-его — у всіх відносинах "кращий у світі" Карлсон, що змушує Малюка забути про неприємності.

Екранізації й театральні постановки

В 1969 року прославлений стокгольмський Королівський драматичний театр поставив "Карлсона, що живе на даху", що було незвичайно для того часу. З тих пор інсценівки за книгами Астрід Ліндгрен постійно йдуть як у великих, так і невеликих театрах Швеції, Скандинавії, Европи і Сполучених Штатів Америки. За рік до постановки в Стокгольмі спектакль про Карлсона був показаний на сцені Московського театру сатири, де його грають дотепер (цей герой користується величезною популярністю в Росії). Якщо у світовому масштабі творчість Астрід Ліндгрен привернула на себе увагу насамперед завдяки театральним спектаклям, то у Швеції популярності письменниці чимало сприяли і телесеріали за мотивами її добутків. Першими були екранізовані повісті про Калле Блюмквисте — прем'єра кінофільму відбулася на Різдво 1947 року. Ще через два роки з'явився перший із чотирьох фільмів про Пеппі Довгапанчоху. У період з 50-х по 80-і роки відомий шведський режисер Улле Хелльбум створив у цілому 17 фільмів по книгах Астрід Ліндгрен. Візуальні інтерпретації Хелльбума з їхньою невимовною красою й сприйнятливістю до письменницького слова стали класикою шведського кіно для дітей.

Суспільна діяльність

За роки своєї літературної діяльності Астрід Ліндгрен заробила не один мільйон крон, продаючи права на видання своїх книг і їхню екранізацію, на випуск аудио- і відеокасет, а пізніше ще й компакт-дисків із записами своїх пісень або літературних творів у власному виконанні, але нітрохи не змінила свого способу життя. З 40-х років вона жила в одній і тій ж — досить скромній — стокгольмській квартирі й воліла не збирати багатства, а роздавати гроші іншим. На відміну від багатьох шведських знаменитостей, вона була навіть не ладна переводити значну частину своїх доходів шведським податковим органам.

Тільки один раз, в 1976 році, коли стягнений ними податок склав 102% від її прибутків, Астрід Лингрен запротестувала. 10 березня того ж року вона перейшла в наступ, пославши в стокгольмську газету "Експрессен" відкритий лист, у якому розповіла казку про якусь Помперіпоссу з Монісманії. У цій казці для дорослих Астрід Ліндгрен встала на позицію профана або наївної дитини (як це зробив до неї Ханс Кристиан Андерсен в "Новому платті короля") і, скориставшись нею, спробувала викрити пороки суспільства. У рік, коли мали відбутись парламентські вибори, ця казка стала майже неприкритою, нищівною атакою на бюрократичний, самовдоволений апарат. Хоча спочатку на письменницю ополчився й спробував висміяти її впливовий міністр фінансів Гуннар Стренг, пішли палкі дебати, закон про оподатковування був змінений, і (як уважають багато хто, не без допомоги Астрід Ліндгрен), на осінніх виборах у риксдаг соціал-демократи зазнали поразки.

Сама письменниця все своє свідоме життя була членом соціал-демократичної партії — і залишилася в її рядах після 1976 року. А заперечувала насамперед проти віддалення від ідеалів, які Ліндгрен пам'ятала із часів своєї юності. Коли її один раз запитали, яку б вона обрала для себе шлях, якби не стала знаменитою письменницею, вона без коливань відповіла, що хотіла б брати участь у соціал-демократичному русі початкового періоду. Цінності й ідеали цього руху грали — разом з гуманізмом — основну роль у характері Астрід Ліндгрен. Властиве їй прагнення до равноправності і турботливе відношення до людей допомагали письменниці переборювати бар'єри. Вона з усіма поводилася однаково сердечно й шанобливо, будь то шведський премьєр-міністр, глава іноземної держави або один з її читачів-дітей. Інакше кажучи, Астрід Ліндгрен жила відповідно до своїх переконань, від чого зробилася предметом поваги, як у Швеції, так і за її межами.

Відкритий лист Ліндгрен з казкою про Помперіпоссу здійснив настільки великий вплив тому, що до 1976 року вона була не просто знаменитою письменницею: вона користувалася у Швеції не тільки популярністю, але й величезною повагою. Поважною особою, людиною, відомою всій країні, вона стала завдяки численним виступам по радіо і телебаченню. Тисячі шведських дітей виросли, слухаючи по радіо книги Астрід Ліндгрен в авторському виконанні. Її голос, її особа, її думки, її почуття гумору були знайомі більшості шведів ще з 50-х — 60-х років, коли вона вела на радіо й телебаченні різні вікторини і ток-шоу. До того ж Астрід Ліндгрен завоювала народ своїми виступами в захист такого типово шведського явища, як загальна любов до природи й шанування її краси.

Навесні 1985 року, коли дочка смоландского фермера привселюдно заговорила про утиски сільськогосподарських тварин, до неї прислухався сам прем'єр-міністр. Ліндгрен почула про дурне поводження із тваринами на великих фермах Швеції й інших промислових країн від Христини Форслунд, ветеринара і викладача Упсальского університета. 78-річна Астрід Ліндгрен направила відкритий лист у найбільші стокгольмські газети. У листі містилася ще одна казочка — про люблячу корову, що протестує проти поганого обігу з худобою. Цією казкою письменниця почала кампанію, що тривала три роки. У червні 1988 роки був прийнятий закон про захист тварин, що отримав латинське найменування Lex Lindgren (Закон Ліндгрен); однак він не сподобався його натхненниці своєї розпливчатістю й свідомо малою ефективністю.

Як і в інших випадках, коли Ліндгрен заступалася за благополуччя дітей, дорослих або навколишнього середовища, письменниця відштовхувалася від власного досвіду і її протест був викликаний глибоким щиросердечним хвилюванням. Вона розуміла, що наприкінці XX століття неможливо повернутися до дрібного скотоводства, яке було в дитинстві і юності на фермі батька й у сусідніх господарствах. Вона вимагала чогось більш фундаментального: поваги до тварин, оскільки вони теж живі істоти й наділені почуттями.

Глибока віра Астрід Ліндгрен у ненасильницькі методи поводження поширювалася й на тварин, і на дітей. "Тільки не насильство" — так назвала вона свою промову при врученні їй в 1978 року Премії миру німецької книготоргівлі (отриману нею за повість "Брати Левине Серце" (1973; пер. 1981) і за боротьбу письменниці за мирне співіснування й гідне життя для всіх живих істот). У цій промові Астрід Ліндгрен відстоювала свої пацифістські переконання й виступала за виховання дітей без насильства й тілесних покарань. "Нам всім відомо", нагадувала Ліндгрен, "що діти, яких б'ють і піддають жорстокому поводженню, самі будуть бити й жорстоко поводитись з своїми дітьми, а тому це зачароване коло повинно бути розірване".

2

Loading...

 
 

Цікаве