WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Зарубіжна література Франції (Реферат) - Реферат

Зарубіжна література Франції (Реферат) - Реферат

Реферат

Зарубіжна література

"Зарубіжна література Франції"

Інститут журналістики

План

1. Література Франції 3

2. Альбер Камю – французький есеїст, письменник, драматург 5

3. Роман "Чума" – вершина творчості А. Камю 10

Література 14

1. Література Франції

Французька література — література французького народу французькою мовою, що склалася на території сучасної Франції. У процесі історичного розвитку з неї виділилися франкомовні літератури Бельгії, Швейцарії й інші; ряд літератур виник і сформувалося спочатку як відгалуження французької літератури (франкомовні літератури Канади, Алжиру, Гаїті й інших колишніх французьких колоній). Французька література впливала на літератури інших країн, а також впливала на існуючі на території Франції іншомовні літератури (Провансальська література, Бретонська література й ін.), але одночасно запозичала багато їхніх сюжетів і форм.

Фольклор кельтів (галлів) уплинув на розвиток літератури і фольклору і на французьку мову. Французькі народні пісні і казки існували з ІХ ст., розвиваючись і постійно взаємодіючи з письмовою літературою, збагачуючи її. У французького героїчного епосу — фольклорна основа, як і в ряду жанрів письмової літератури. Особлива активність народної творчості характерна для періодів гострих соціальних і політичних конфліктів — Столітньої війни, Жакерії, релігійних війн 16 ст., Великої французької революції, Паризької Комуни й інших. Звертання до фольклору типово для багатьох великих представників французької літератури — Ф. Рабле, Мольєра, Ж. Лафонтена, П. Ж. Беранже, А. Доде, А. Франса, Р. Ролана й ін.

На різних етапах розвитку у французькій літературі виникали добутки великої ідейної і художньої цінності, що одержували резонанс далеко за межами Франції. Основні жанри середньовічної літератури сформувалися у Франції раніш, ніж в інших країнах; протягом ряду сторіч французька мова була мовою міжнародної літератури спілкування, а французької література — джерелом нових віянь, літературних течій і форм, що здобували важливе значення для літератур інших країн. Сила і різкість класових конфліктів на різних етапах історії Франції обумовили соціальну змістовність французької літератури в її кращих зразках, достаток у ній, особливо починаючи з бунтарської поезії Ф. Війона, що зберігає своє міжнародне значення і понині, а потім, на більш широкій основі, з роману Рабле "Гаргантюа і Пантагрюель", гострих суспільно-критичних мотивів, що кореняться в народній свідомості.

Сформовані у Франції традиції громадянськості літератури, прямої участі письменників у політичних сутичках позначилися в літературно-суспільної, діяльності Монтеня і Т.А. д'Обин'є, у багатій прозі і публіцистиці епохи Освіти, що підготувала Велику французьку революцію, а потім і в демократії, революційній літературі ІХХ—ХХ ст., від Гюго і Беранже до поетів Паризької Комуни 1871, від Барбюса до Арагону. Протягом сторіч французька література сприймалася за межами країни як джерело заколотної енергії. Світове значення і вплив французької літератури з великою силою проявилися в епоху підготовки Великої французької революції і після неї: тираноборчеський дух французьких просвітителів, вільнодумство Вольтера, бунт Ж. Ж. Руссо проти мистецтв, цивілізації надихали молодого И. В. Ґете і Ф. Шиллера, а згодом переломилися в революційному романтизмі Дж. Байрона і Г. Гейне. Політично передове крило французької літератури зберегло й у ІХХ ст. свою притягальну силу.

В історії французької літератури різних епох боротьба і зміна літературних напрямків і шкіл, програми і практика цих шкіл приймали виразні і різкі форми — класицизм, романтизм, згодом натуралізм, а потім і літературні течії "кінця століття" — символізм і інші — складалися, насамперед, у Франції, стимулюючи потім формування аналогічних художніх напрямків в інших країнах, у різноманітних національних варіаціях.

Ще важливіше, однак, що французька література, відбиваючи напруженість суспільств, боротьби в країні, активно беручи участь у художнім освоєнні соціальної дійсності, дала різноманітні і високі зразки реалізму. Риси реалістичного проникнення в життя суспільства властиві багатьом великим французьким письменникам різних епох,— ці реалістичні тенденції розмикали вузькі рамки класицизму в Мольєра, сентименталізму в Ж. Ж. Руссо, романтизму в Гюго, натуралізму в Золя, імпресіонізму в Пруста. У 19 в., коли було панування буржуазії, у французькій літературі створилася найбагатша національна школа критичного реалізму, що буяє сміливими художніми відкриттями, що представляє вагомим, великий за своїм значенням внесок французької літератури в літературу світову. Бальзак і Cтендаль, звертаючи до типів і подій французької дійсності, створили образа-узагальнення міжнародної значимості. Видозмінюючи й обновляючи у творчості майстрів наступних поколінь (Флобер, Золя, Мопассан, Франс, Ролан, Мартен дю Гар), критичний реалізм французької літератури сприяв розвиткові реалізму в міжнародному плані.

2. Альбер Камю – французький есеїст, письменник, драматург

У людства завжди були і будуть питання, на які воно, швидше за І все, відповіді не знайде ніколи. Серед таких запитань: як жити далі і як зробити так, щоб зникли несправедливість і гноблення. Зазвичай ці запитання, у їх філософічному сенсі, пересічну людину турбують мало, але іноді виникає ситуація, коли ці абстрактні філософські проблеми стають жорсткою реальністю, від якої залежить доля і саме життя "маленької" людини. Саме так сталося, коли до влади в деяких країнах Європи прийшли фашисти, і війна разом із фабриками смерті мільйонів увійшла до кожної європейської оселі. Друга світова війна стала чи не головною подією минулого століття, демонструючи і ницість, і велич людини. Були ті, хто добровільно разом зі своїми учнями йшов до газових камер, але ж були й ті, хто до цих камер людей посилав.

Здавалося, осмислення таких жахів повинно довго хвилювати західноєвропейських митців, знайти відображення у безлічі художніх творів. Але не так сталося, як здавалося: хіба що Голівуд цікавився динамічними військовими сюжетами, а література (мабуть, крім головних антагоністів - Німеччини і Радянського Союзу), що подарувала людству на початку століття антивоєнні твори "втраченої генерації", мовчала... Чому?

На це запитання опосередковану відповідь, сама того не підозрюючи, дала колишній прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер. Пояснюючи, чому її країна не вводить до обігу євро, вона, не без певної зарозумілості, заявила: "Хто хоче нас учити? Материкова Європа, яка дача світові фашизм і комунізм? " "залізна леді" мала рацію. Щоправда, забула додати, що хребет фашизмові зламав не хто інший, як той-таки "комунізм" - тобто передовсім Радянський Союз. До речі, існувала думка, що Великобританія вкупі зі СІЛА другий фронт відкрила тільки влітку 1944 року (замість "'планованого" 1942), не лише з метою якомога дужче виснажити СРСР, а й щоб не залишитися без шматка трофейного пирога і не пустити Сталіна до Ла-Маншу.

Але хай там як, а Європа фашизм не сприйняла, вона з ним боролася, а інтелігенція ставила питання: як могло так статися! що робити, щоб так не сталося! що допомогло знищити коричневу чуму?

Можливо, відповіді на ці запитання були такими болючими, що митці просто не здатні були чесно на них відповісти? Чи не тому вони переважно мовчали? Чи не кинула їм історія такого каміння, яке вони були просто не здатні були позбирати?

Та був поміж них один, що став совістю Заходу, той, хто шукав шлях між фашизмом і комунізмом і створив міф, який допоміг Європі боротися, коли чума здавалася нездоланною, а боротьба з нею неможливою.

Доля Альбера Камю нерозривно пов'язана з усіма катаклізмами, (які переживала Європа в першій половині минулого століття.

Французький есеїст, письменник і драматург Альбер Камю народився 7 листопада 1913р. в Мондові, в Алжирі, в родині сільськогосподарського працівника Люсьєна Камю, ельзасця за походженням, котрий загинув на Марні в часи Першої світової війни, коли Альберу не було ще й року. Швидко потому в його матері, в дівоцтві Катрін Сінтес, малограмотної жінки іспанського походження, стався крововилив, в результаті якого вона залишилася напівнімою. Родина переїхала до Алжиру, до бабусі та дядька-інваліда, і, щоб прогодувати родину, Катрін змушена була працювати служницею. Важке було дитинство Альбера, та він не замкнувся в собі, захоплювався красою північноафриканського узбережжя, котра дуже дисонувала з його злиденним життям. Дитячі враження залишили глибокий слід у душі Камю - людини й митця.

Значний вплив на Альбера справив його шкільний учитель Луї Жермен, котрий, побачивши здібності свого учня, як міг допомагав йому. При підтримці Жермена Камю вдалося 1923 р. вступити до ліцею, де інтерес до навчання поєднувався у юнака з пристрасним захопленням спортом, особливо боксом. Однак 1930 р. хлопець захворів на туберкульоз, що назавжди позбавило його, можливості займатися спортом. Незважаючи на хворобу, майбутньому письменникові довелося змінити чимало професій, щоб оплатити навчання на філософському факультеті Алжирського університету. 1934 р. Камю одружився з Сімоною Ійє, котра виявилася морфіністкою. Вони прожили разом менше року й офіційно розлучилися.

Завершивши роботу про Блаженного Августина та грецького філософа Плотина (1936), Камю отримує диплом магістра філософії, проте академічній кар'єрі молодого вченого заважає туберкульоз - Камю не залишається в аспірантурі. Покинувши університет, він, дбаючи про здоров'я, їде до французьких Альп і вперше опиняється в Європі. Враження від подорожей Італією, Іспанією, Чехословаччиною та Францією склали першу опубліковану книгу письменника "Виворіт і лице" (1937), збірку есе, куди ввійшли також спогади про матір, бабусю, дядька.

1936 р. Камю розпочав роботу над своїм першим романом "Щаслива смерть", котрий побачив світ лише 1971 р. На той час в Алжирі Камю вже вважався провідним письменником та інтелектуалом. Театральну діяльність (він був актором, драматургом, режисером) митець поєднує в ці роки з роботою політичного репортера, книжкового оглядача та редактора в газеті "Республіканський Алжир". Через рік після опублікування своєї другої книги "Шлюб" (1938) Камю назавжди переїжджає до Франції.

У період фашистської окупації Франції письменник бере активну участь в русі Опору, співробітничає з підпільною газетою "Бій", що видавалася в Парижі. Водночас він працює над завершенням повісті "Сторонній" (1942), роботу над котрою розпочав ще в Алжирі і яка принесла йому міжнародне визнання. Ця повість - аналіз відчуження, беззмістовності людського існування.

За "Стороннім", що мав величезний успіх, з'явилося філософське есе "Міф про Сізіфа" (1942), де автор порівнює абсурдність людського буття з працею міфічного Сізіфа, приреченого вести постійну боротьбу проти сил, з котрими не спроможний впоратися. Відкидаючи християнську ідею спасіння та загробного життя, котра надає сенсу "сізіфовій праці" людини, Камю парадоксальним чином знаходить сенс в самій боротьбі. Спасіння, на його думку, в щоденній роботі, сенс життя - в діяльності.

Loading...

 
 

Цікаве