WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Перемога національно-визвольного руху народів Магрібу (Туніс, Алжир, Марокко) - Реферат

Перемога національно-визвольного руху народів Магрібу (Туніс, Алжир, Марокко) - Реферат


Реферат на тему:
Перемога національно-визвольного руху народів Магрібу (Туніс, Алжир, Марокко)
"Магріб" по-арабськи означає захід, місце заходу сонця. В історичному розумінні назва "Магріб" об'єднує три суверенні держави: Туніс (10 млн чол.), Алжир (25 млн чол.), Марокко (близько 25 млн чол.).
Після Другої світової війни у французьких колоніях Магрібу розгор-нулася національно-визвольна боротьба. Гостро було поставлено питання про надання незалежності Марокко. Тут національний рух очолив султан Мохаммед Вен Юсуф. З 1947 р. він регулярно звертався з меморандумами до французького уряду, вимагаючи суверенітету. Кожний меморандум набував широкого міжнародного розголосу, привертав увагу світової громадськості, служив своєрідним сигналом до масових виступів населення.
Лідер національного руху Тунісу - адвокат Хабіб Бургіба - виступав з поміркованішим гаслом - добиватися для своєї країни внутрішньої автономії у складі Французького Сходу. Однак французький уряд не погоджувався на це. У Тунісі й Марокко розпочалися репресії проти діячів визвольного руху, султана Марокко було вислано за межі країни.
Найчіпкіше колонізатори трималися за Алжир, де проживала більшість французьких колоністів (понад 1 млн чол.). 1 листопада 1954 р. алжирський народ розпочав війну за незалежність. Цього дня збройні загони у гірських районах провінції Кабілія напали на окремі поліцейські та військові підрозділи. За короткий час партизанська війна охопила усю країну. Французький уряд перекинув до Алжиру значні військові сили. Незважаючи на це, влітку 1955 р. у 40 населених пунктах було піднято прапор повстання. Алжирська війна стала основною зовнішньополітичною проблемою повоєн-ної Франції. Вона підштовхнула уряд метрополії до деколонізації інших країн Магрібу.
Навесні 1956 р. Франція визнала незалежність Марокко і Тунісу. Цей акт підтримала Іспанія, яка мала володіння на півдні та півночі Марокко. У серпні 1957 р. Мохаммед Бен Юсуф прийняв титул короля, а держава дістала назву Королівства Марокко. Цього ж року було проголошено Туніську Республіку на чолі з президентом X. Бургібою.
Визвольну війну алжирського народу очолив Фронт національного визволення (ФНВ) - масова патріотична організація, яка об'єднувала широкі верстви населення. Алжирців активно підтримували Ліга арабських держав, Єгипет. За допомогою останнього у країні утворилася низка опорних баз повстання і було створено Армію національного визволення. Влітку 1958 р. вона сягала 130 тис. вояків і мала власну артилерію. її бійці ("моджахеди") успішно вели партизанські дії проти 600-тисячного французького корпусу.
Представники арабських держав неодноразово вносили до порядку денного сесій Генеральної Асамблеї ООН алжирське питання. Франція запевняла світову співдружність у своїй готовності розв'язати проблему мирним шляхом, однак війна тривала. Активно протидіяли пошукам миру терористичні організації французьких колоністів, які не підкорялися Парижу. Терористичні акції сіяли жах серед мирного населення. Жертвами війни стали півмільйона алжирців та 33 тис. французів.
У грудні 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про визнання права Алжиру на самовизначення та незалежність. Тривалі переговори між французьким урядом і лідерами ФНВ завершилися у березні 1962 р. підписанням у швейцарському місті Евіані угоди про припинення вогню на умовах самовизначення Алжиру шляхом референдуму. Під час референдуму, який відбувся того ж року, 99 % алжирців проголосували за незалежність.
У вересні 1962 р. Установчі збори проголосили створення Алжирської Народної Демократичної Республіки (АНДР). Перший уряд очолив Ахмед Бен Белла (з 1963 p. - перший президент АНДР).
Країни Магрібу на шляху незалежного розвитку натрапили на значні труднощі. Уряд Бен Белли почав правити у країні, яка перебувала у стані економічного розвалу та політичної анархії. Майже усі європейці залишили країну, у тому числі інженери, лікарі, викладачі, кваліфіковані робітники. Більшість ферм, виноградників були занедбані. Виноградарство - основна галузь економіки колонії - швидко занепало, оскільки мусульманам іслам забороняє вживати спиртне. Восени 1962 р. безробіття охопило близько половини працездатного населення.
Відновлення нормального життя стало основним завданням уряду. У березні 1963 р. було націоналізовано промислові об'єкти, покинуті колоністами ферми. У конституції Алжиру, схваленій всенародним референдумом 1963 р., та у виступах лідерів ФНВ проголошувався курс на будівництво "ісламського соціалізму", який мав поєднати ісламські цінності з марксистською теорією. Цей курс схвально сприйняли країни комуністичного табору - СРСР, Китай, Югославія, - які надали Алжирові значну фінансову допомогу.
У червні 1965 р. в країні стався військовий переворот. Президента Бен Беллу було усунуто, а владу захопила Революційна рада на чолі з Хуарі Бумедьєном. Нова влада провела аграрну реформу, за якою вся земля понад встановлену норму конфісковувалася за незначну грошову компенсацію і розподілялася між селянами за умови вступу їх до кооперативів. Суттєвих позитивних змін в економіці Алжир досяг внаслідок націоналізації нафтових та газових родовищ. У 1973 р. ця націоналізована галузь видобула 52 млн т нафти. Зростав видобуток залізної руди, фосфатів. Хуарі Бумедьєн (з грудня 1976 р. -президент Алжиру) виступав активним пропагандистом об'єднання усіх магрібських держав. Становище змінилося після листопада 1975 p., коли у Мадриді було підписано угоду між Іспанією, Марокко та Мавританією про передачу двом останнім державам території колишньої Іспанської Сахари. Алжир рішуче виступив проти цього і підтримав зброєю створений у 1973 р. Фронт ПОЛІСАРЮ (Організація визволення Західної Сахари).
Західносахарський збройний конфлікт на довгі роки став незагойною раною Північної Африки. Зусиллями ООН у серпні 1988 р. протиборствуючі сторони пішли на прямі переговори. Султан Марокко Хасан II погодився провести референдум серед населення Західної Сахари під егідою ООН, однак відкинув вимогу Фронту ПОЛІСАРЮ попередньо вивести марокканські війська. Переговори зблизили держави Північної Африки, а у виступах їх лідерів знову зазвучала ідея об'єднання Магрібу. У лютому 1989 р. у марокканському місті Марра-кеші керівники Алжиру, Марокко, Тунісу, Лівії та Мавританії підписали договір про створення Союзу Арабського Магрібу. Це об'єднання, за задумом його засновників, покликане "сприяти соціально-економічному розвитку країн регіону шляхом збалансованого використання їх матеріальних, природних і людських ресурсів". Після підписання двосторонніх угод Марокко, Туніс і Алжир відкрили кордони для вільного пересування громадян і капіталів цих країн.
На початку 80-х років під впливом ісламської революції в Ірані у Магрібі активізувалися радикальні мусульманські організації. У червні 1981 р. у регіоні утворився "Рух ісламського напряму", а в Алжирі виник нелегальний "Ісламський фронт порятунку" (ІФП).
Ісламісти в Алжирі виступили зкритикою однопартійного тоталітарного правління ФНВ, соціалістичної орієнтації влади. Вони вказували, що успіхи у національному будівництві та створенні незалежної економіки Алжиру у 70-х роках більше пов'язані з високою ціною на нафту, аніж із соціалістичною моделлю розвитку.
Президент Алжиру Шадді Бенджедіт (обраний у 1979 р. після смерті Бумедьєна) санкціонував репресії проти ісламістів, однак це лише піднесло авторитет ІФП серед населення. У жовтні 1988 р. при розгоні демонстрації ісламістів у столиці було вбито понад 1 тис. чол. Влада за новою конституцією 1989 р. була змушена визнати принцип багатопартійності у країні. З'явилося чимало нових партій, багато діячів повернулися з еміграції.
У червні 1990 р. відбулися перші в історії Алжиру багатопартійні вибори до місцевих органів влади. Значну перевагу на них отримали прихильники ІФП, які йшли на вибори під гаслами створення ісламської республіки, повернення до законів шаріату.
Через рік, наприкінці грудня, під час першого туру виборів до парла-менту ІФП здобув 188 із 430 місць, а ФНВ трохи більше 20. Ні у кого не було сумнівів, що у другому турі, який мав відбутися у січні 1992 p., ісла-місти здобудуть перемогу. Однак у політичне життя втрутилася армія. Напередодні другого туру парламентських виборів військові здійснили переворот, змусили Ш. Бенджедіта подати у відставку і розпустити меджліс. Військові утворили Верховний державний комітет, який взяв усю владу до своїх рук і призупинив політичну діяльність у країні.
Ісламісти відповіли терором, у тому числі проти європейців. Опозиція знаходить підтримку насамперед серед молоді, становище якої залишається жалюгідним. У країні налічується близько 4 млн безробітних (з-понад 20-мільйонного населення), інфляція сягає 40 % на рік, а зовнішній борг становить близько ЗО млрд доларів США. За цих умов надзвичайно важливою є допомога колишньої метрополії - Франції.
У листопаді 1995 р. вперше в історії Алжиру відбулися вільні пре-зидентські вибори. Проходили вони у складних умовах: ісламісти по-грожували вбивати тих, хто підійде до виборчих урн. Однак це не залякало алжирців. Майже 75 % громадян, що мали право голосу, взяли участь у виборах. Президентом держави став генерал Ламін Зеруаль. Ісламісти посилили терористичні дії, жертвами яких є тисячі мирних жителів країни.
Loading...

 
 

Цікаве