WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Еволюція героїв Хемінгуея - Реферат

Еволюція героїв Хемінгуея - Реферат

так ти збережеш шанс уціліти морально, не даси іншим розтлити, зруйнувати твою особистість, твою людську гідність - те єдине, що в тебе ще залишилось, без чого неможливо та й немає сенсу жити.
Ці норми Хемінгуей найчастіше спостерігав у спортсменів і солдатів, тобто в людей, яких сама їхня професія змушує щодня стикатися з небезпекою і смертю. Тим-то справжній хемінгуеївський герой і наслідує їхній приклад. Але сам він - інший. Він може мати різні імена (Нік Адамс, Джєйк Барнс, Фрейзер, Фредерік Генрі, Гаррі, Томас Хадсон), але суть завжди залишається тою ж самою. Передусім, як уже відзначалося, він дуже близький самому авторові - Ернесту Хемінгуєю. Письменник немовби узагальнював і об'єктував себе в таких героях. Вони - особливо в першій половині творчості - образи покоління, глибоко травмованого війною. Але вони не тільки представники покоління, а й певного типу людей всередині нього. Це вихідці з того самого, що й автор, інтелігентського середовища, у них та сама, що й у нього, життєва позиція. І позиція ця - при всій її наслідувальності - принципово відрізняється від позиції матадора чи мисливця.
Хемінгуей, "завжди був більшим інтелектуалом, ніж хотів здаватися". Це стосується і його героїв. Як боксери, солдати, шкіпери вони не професіонали, навіть коли це й не впадає в око, як впала в око художнику Гроту "неправдоподібність" обвішаного гранатами "тата Хемінгуея". "Кодекс" для них не став сутністю, навіть міцною види-містю, а так і лишився роллю, оболонкою, покликаною щось приховати, захистити зранену, скривавлену, зболілу душу.
В романі "І сонце сходить" Джейк Барнс молиться в іспанському соборі. Це - не сповідь, не самооголення, хоча героя тут залишено не просто наодинці з самим собою (як Ніка у "Великій Двосердій річці"), а наодинці з його думками. Він уже не може від них утекти, а тому намагається їх обдурити, відтіснити якимсь шлаком спогадів про другорядне, неістотне, навіть зумисно вигадане - як, приміром, оте бажання "розбагатіти". Але й вимучена штучність процесу мислення, і конвульсивне прагнення забутися в молитві, і зворушлива неспроможність "пригадати смішну історію" відкривають, викривають перед нами Джейка справжнього. Хоч ім'я Брет лише прослизнуло - немовби скориставшися з хвилинного послаблення самоконтролю,- за всім цим потоком вигадки, пустих жалів і награного інтересу до "грецького графа" стояла Брет, і вся безвихідь Джейкового кохання до неї, і вся його клята невлаштованість у цьому чужому й чужинському світі.
Хемінгуеївська фраза тут несподівано довга. Але ця довжина нібито не справжня. Період-монстр, що розтягся на добрі півсторінки, легко розчленовується: адже частини його не випливають одна з одної, утворюючи певну суперечливу й струнку цілісність, а лише одна за одну чіпляються. Проте є тут і свій сенс. Дії (скажімо, лижна прогулянка Ніка і Джорджа) саме в послідовній своїй уривчастості не залишають місця для небезпечних думок. Сама ж думка, яка б мала відвертати від головного, повинна зберігати безперервність. Бо після кожної крапки, яку Джейк поставив би у своїй свідомості, загрожує, мов бісеня з табакерки, вигулькнути Брет. А слідом за нею підніметься на поверхню і Джейкова трагедія.
Безперечно, є в цьому й дещо від спортивного азарту, гри. Але в цій грі шліфується техніка, опрацьовуються прийоми. Адже Хемінгуей грав усерйоз. Він напружував усі свої творчі сили, щоб, не порушивши "кодексу" свого героя, який страждає мовчки, по-чоловічому, сказати про нього все, що, на його, авторову, думку, потрібно було сказати.
Хемінгуей чим далі, тим більше починав розуміти, що "кодекс" нерідко вступає у суперечність із людяністю. В "Снігах Кіліманджаро" письменник Гаррі, безглуздо вмираючи від гангрени в африканській савані, думає про те, що "занапастив свій талант, бо прирік його на бездіяльність, бо зрадив себе самого. І все, у що вірив, занапастив пияцтвом, лінощами, неробством, снобізмом, пихою, марнолюбством - і сим, і тим, і ще хтозна-чим". Зокрема згадує Гаррі й про одну свою бійку в Константинополі - безглузду, непотрібну, п'яну бійку з англійським офіцером через повію. Він переміг тоді, збивши суперника з ніг, і забрав її. Вони "пішли до ліжка, і вона була й на дотик така ж перестигла, як і на вигляд". То була Піррова перемога "Коли він зібрався йти, вона ще спала і вигляд мала у вранішньому світлі досить-таки пошарпаний. Він повернувся до "Пера Паласу" з синцем під оком, несучи під пахвою піджак без одного рукава",- та й сила була якась тваринна, несвідома…
Герой Хемінгуея - крапля в морі Першої Світової війни і в вирі післявоєнної кризи. Хемінгуей не судить і не засуджує своїх героїв. Він скоріше співвідповідач. Він не дає їм ніяких рецептів, тому що сам рецептів не знає. Хіба що заставляє їх, закусив губу, з честю переносить випробовування, а саме смерть; він іде поруч з ними, співчуває багатьом з них.
??. Типові представники "героїв кодексу":
1.Образ Фредеріка Генрі ("Прощавай, зброє!").
"Прощавай, зброє!" показує, як самотній, у чужій країні й у чужій війні, архітектор-американець Фредерік Генрі був втягнутий у м'ясорубку першої світової війни, виявившись, як і сам Хемінгуей, лейтенантом в американській санітарній автоколоні на італійському фронті.
Важко поранений, він попадав госпіталь, де пересічна фронтова інтрижка з англійкою Кетрін Баркли, сестрою милосердя сусіднього санитарного загону, переходить у серйозне почуття. Повернувши на фронт, тененте Генрі ще довго не розуміє того, що вже ясно простим італійським солдатам. Однак розгром і втеча італійської армії з-під Капорет-то розкривають йому ока на що відбувається. Рятуючи від незаслуженого розстрілу, він біжить, потім разом с Кетрин переправляється у Швейцарію, де незабаром Кетрін умирає від пологів, а подальша доля Фредеріка Генрі так і залишається невідомої читачу.
Розчарування у війні за "порятунок демократії", утрата всього дорогого - і віри в справу, якій він служить, і надії на майбутнє, л своєї особистої любові,- породжує загальний безнадійний тон усього роману, що ще збільшується трохи пасивним відношенням героя до того зла, що він уже починає розуміти. "
Хемингуєй пробув на передовий недовго, усього з тиждень; його ранило, і після госпіталю, уже перед закінченням війни, до його фронтового досвіду додалася служба в піхотній ударній частині. От і усі. Але недарма говорив сам Хемингуэй, що письменнику потрібно знати війну, але не занурюватися в неї надовго. Може бути, саме стислість перебування на фронті не дала притупитися першому враженню, а поранення ще загострило його. Потім за місяці, проведені в госпіталі, Хемингуэй перевірив і розширив охоплення своїх переживань, слухаючи свідківкатастрофи під Ка-поретто.
І от не тільки самі факти, але і художній здогад, а певною мірою й розгадка, що відбулися, зробили тиждень на фронті достатньої для того, щоб через десять років розгорнути широка полотнина роману.
Особиста тема роману - це, насамперед, безпосереднє, сильне почуття люблячих, виражене в самих невибагливих, нештучних словах, що оживляє вірно знайдена інтонація. А потім і відчуття неминучої утрати всього улюблених. Але проходить ця особиста тема на тлі великої і грізної теми війни.
Вирваний зі свого середовища, американець Фредерик Генрі не задається ще питанням "Як жити?", що хвилює
Loading...

 
 

Цікаве