WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Історія походження драми та її розвиток у творчості Есхіла, Софокла, Евріпіда - Курсова робота

Історія походження драми та її розвиток у творчості Есхіла, Софокла, Евріпіда - Курсова робота

родини і не мають загального характеру.
Більшість психологічних конфліктів, що їх зображує Евріпід, виходять за межі античного суспільства, оскільки поет торкається глибоко інтимних почуттів людини, тобто таких, що виникають у ній незалежно від історичного часу чи суспільної формації. Подібні конфлікти цікавитимуть як письменників Середньовіччя чи Відродження, так і письменників наступних епох аж до сучасної.
Ці вічні проблеми існуватимуть доти, доки взагалі житиме людина. Тільки вирішуватимуться вони різними шляхами залежно від рівня культури як усього суспільства, так і окремої людини, світогляду письменника.
Однією з таких вічних тем стала тема кохання й ті страждання, що їх воно несе людям. У Есхіла вона повністю відсутня. Софокл у стосунках Антігони і Гемона лише натякає на їхнє кохання, хочвоно, мабуть, було сильним і щирим, якщо штовхнуло героя на самогубство. Евріпід першим ставить це почуття в центр деяких своїх творів, зображуючи його як могутню пристрасть, якій неможливо протистояти ( "Іпполіт" ) і яка може штовхнути і на злочин ( "Медея" ), і на високий подвиг ( "Алкеста", "Іфігенія в Авліді" ).
Подібно до свого духовного батька Евріпіда, його герої ніколи не беруть участі в громадському чи політичному житті, яке їх зовсім не цікавить. Можливо, саме ця риса - повна аполітичність Евріпіда та його персонажів, а часом і сумнівна для глядачів їхня моральність- викликали ворожість до нього Арістофана, полум'яного патріота й захисника афінської демократії.
Особливістю героїв Евріпіда було те, що майже всі вони втілювали найхарактерніші ознаки часу, тобто доби розкладу полісної системи. До того ж, намагаючися їх максимально "приземлити", зробити реальними, Евріпід іде на надзвичайно сміливий крок: він замінює розкішний одяг трагічного актора на одежу, що відповідала становищу героя в даний момент.
Традиційним елементом трагедії з моменту її появи був незмінний хор, що став колективним актором в Есхіла і втратив цю роль вже в Софокла. Хор в Евріпіда зовсім не пов'язаний з розвитком дії п'єси, часом виступає як резонер або обмежується окремими репліками, засуджує або схвалює думки чи вчинки героїв, констатує якийсь факт.
Змінився в Евріпіда і характер самої трагедії як жанру. З моменту виникнення вона мала свої неписані правила: збереження єдності дії тобто дотримання однієї сюжетної лінії і , таким чином, відсутність інтриги, а з нею - елементів жарту й сміху, драматичне закінчення.
Трагедії Евріпіда досить динамічні. Актори відтиснили хор, який перестав грати роль головної діючої особи. Хорові партії у Евріпіда представлені ліричними інтермедіями. Відсутність зв'язку хорових партій з дією дозволило Евріпіду ділитися з глядачами своїми почуттями та думками. Евріпід пильно приглядається до всього, що оточує його, і особливо до людей. Він шукає своєї дороги. Мине ще декілька років, і він зрозуміє, що пензлем годі зобразити те, що так вабить і хвилює його, - загадкові обрії людської душі.
Висновки
Імена трьох великих трагіків - Есхіла, Софокла, Евріпіда - греки пов'язували з найсвітлішою в історії свого краю датою - днем морської перемоги над персами біля берегів Саламіну. Сорокап'ятилетній Есхіл, загартований під Марафоном воїн, вінчаний плющем трагічний поет, знову із зброєю в руках став на захист незалежної Греції; п'ятнадцятилітній Софокл, граючи на лірі, очолював хор юнаків, які славили піснею щасливий кінець Саламінської битви. Такими й увічнив їх незабаром знаменитий живописець Полігнот, оздоблюючи фресками так званий Мальований портик - оточене колонами місце відпочинку на Афінській агорі: одного - в бойовому запалі, другого - в натхненній пісні. Третій, Евріпід, кого згодом Арістотель назве "найтрагічнішим серед поетів", у цей день, за переказом, уперше побачив сонце.
Есхіл, воїн і поет, творив для народу, який з надією дивився в майбутнє, загартувавшись у боротьбі проти іноземного поневолення. Прислухаючись до його могутнього подиху, "батько трагедії" наче з брили каменю висікав постаті своїх героїв. Тринадцять разів Есхіла вінчали переможним плющем. Та найдорожчим для нього був той вінець, який вповив його чоло після вистави "Персів". Тут героїзм звершувався не на краю землі серед міфічних постатей, як у "Прометеї закутому", а на самому порозі Аттіки, серед її реальностей. Проявив цей героїзм народ, часткою якого був і він - Есхіл. Афінський громадянин, захисник і співець рідної землі останні роки свого життя, певно з політичних причин провів за її межами, в Сіцілії. Тут, у місті Гелі, на шістдесят дев'ятому році життя він помер.
Есхіл був уже на порозі старості, коли в 468 році до н.е. на святі Великих Діонісій виступив як його суперник Софокл. Чотирнадцять років тому п'ятнадцятилітньому Софоклові, в день великої перемоги випало очолити хор. Відтоді він протягом шістдесяти років писав і ставив свої трагедії, і кожен наступний твір був досконаліший. Талант поета не пригасав навіть на схилі віку.
Понад сто драматичних творів написав Софокл, створивши, за словами Арістотеля, найзавершеніший тип античної трагедії. Розвиваючи жанр трагедії, Софокл доводить кількість акторів до трьох, збагачує декорації та музику, бо й сам був чудовий музикант.
Кожна з його трагедій - це закінчений, самостійний твір, а не частина трилогії, як у Есхіла. Та головне в його нововведеннях - обмеження ролі хору й побільшення діалогічних партій. Софоклові випало щастя жити у "вік Перікла". У ті часи формувався ідеал громадянина, людини гармонійно розвиненої, морально й фізично досконалої. Бездоганним громадянином був Софокл. Він вирізнявся чудовою будовою тіла, втішав афінян перемогами в атлетичних, а потім і в поетичних змаганнях.
Саме тогді, коли Афіни творили ідеал громадянина, Софокл в одній із найславетніших своїх трагедій - "Антігоні" проспівав натхненний гімн людині - "найдивнішому з усіх див на світі".
Традиція споріднювала трьох великих трагіків Есхіла, Софокла і Евріпіда не тільки переможним днем Саламінської битви. У той рік, коли Есхіл помер, а Софокл сягнув вершин поетичної слави, Евріпід сягнув вершин поетичної слави, Евріпід уперше вивів на сцену свій хор. І сталося це в 455 році до н. е., в середині V століття, - полудні розквіту Афін. Цікаво й ще одне: тоді, коли Евріпід дорівнювався віком Есхілові, учасникові Саламінської битви, почалася Пелопоннеська війна. Есхіл у розквіті сил зустрів війну визвольну, славну героїзмом усього грецького народу, Евріпід - похмуру й затяжну, в якій зіткнулися самі греки, війну, що призвела Афіни до занепаду.
Час гартував Есхіла, щадив Софокла і зранював Евріпіда, який саме в пору найбільшого розквиту своїх творчих сил бачив присмерк рідного краю.
Значне місце у світогляді Софокла належить релігійним роздумам. Вони мало збігаються з думками його попередника Есхіла. Поет беззастережно
Loading...

 
 

Цікаве