WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Історія походження драми та її розвиток у творчості Есхіла, Софокла, Евріпіда - Курсова робота

Історія походження драми та її розвиток у творчості Есхіла, Софокла, Евріпіда - Курсова робота

благородство й розум людини, віру в перемогу справедливості, Софокл, однак, гадав, що людські можливості завжди обмежені силою долі, яку ніхто не може ні передбачити, ні змінити; що життя людей і воля одвічно підкорені волі богів. Воля богів за Софоклом, виявляється у постійній змінності людського життя, у грі випадковостей, які то підносять людину до вершин щастя йдобробуту, то кидають у безодню горя.
Софоклівське реформування грецької трагедії
Софокл завешив розпочату Есхілом реформу класичної грецької трагедії. Він значно послабив роль хору в трагедії, ввів третього актора й домігся помітної індивідуалізації характерів. Кожного його героя, на відміну від епічно цілісних "богоподібних" персонажів Есхіла, наділено суперечливими рисами характеру й складними душевними переживаннями. Водночас це сильні особистості, які не знають внутрішніх хитань, здатні на героїчні вчинки й рішучі дії.
Суттєвим є й те, що Софокл ввів новий принцип розвитку драми - явище перипетії - крутий поворот дії до протилежного: від радощів до горя, від величі до нікчемності тощо. Із цим пов'язане в нього часте звернення до контрасту, протиставлення події і характерів.
Софокл охоче використовував засіб трагічної іронії для з'ясування докорінної різниці між задумом і виконанням, бажаним і дійсним.
Трагедії Софокла - гармонійні і цілісні, композиція в них струнка й проста, усі частини співвіднесенні, скрізь відчувається почуття міри.
До найзнаменитіших та найдовершеніших творів Софокла належать
"Едип-цар", "Антігона", написані на матеріалі популярного у Давній Греції фіванського циклу міфологічних переказів.
У трагедії "Едип-цар" Софокл традиційно використав міфологічний сюжет. Міф розповідає про знайду, який став царем, а в кінці життя довідався , що вбив свого батька і був чоловіком своєї матері.
У трагедії Софокла йдеться про чуму у Фівах. Дія в п'єсі побудована на розшуках убивці. Софокл виступає як майстер сюжету. Він уміло користується прийомом впізнавання.
Софокл використовує у творі відомий афінянам міф про прокляття, що тяжіло над царем Лайєм і справдилося на його сині Едіпі. Доля всіх персонажів міфу була заздалегідь визначена цим прокляттям.
О смертних нещасний рід.
Доі марної плин гіркий
Нам судився на світі!
Хто щастя черпнув на мить,
Ще й відчути його не встиг,
Як надходить година знов
Тої втіхи позбутись.
Уділ твій - нам наука всім,
Твій,бездольний Едіпе, твій, -
Не назву вже на світі я
Щасливим нікого.
Так, доля Лайя була наперед визначена тим, що аін мав загинути від рук власного сина, а доля Едіпа тим, що він мав вбити батька.
Герой Софокла жахається пророцтва, намагається його уникнути, а коли дізнається, що вбив батька, виколює собі очі. Мірою, якою Софокл міряє своїх героїв, вважають їхнє сумління.
Дослідники наголошують: змістом кожної грецької трагедії є моральне питання. Людина мусить поводитись достойно, навіть коли їй загрожує смерть - головна думка трагедії Софокла "Антігона" ( 442 р. до н.е. ) . Сюжет трагедії Софокла нагадує колізію одного з відомих епізодів " Іліади " Гомера - повернення Ахіллом тіла Гектора старому Пріаму. За уявленнями стародавніх греків, кинути тіло загиблого, навіть ворога, на наругу - означало завинити перед богами, небіжчиком та його родом.
У Софокла ми уже не знаходимо тої прозорої і однозначної концепції людини, що була в Есхіла. В трагедії "Антігона" порушується питання про двоїстість людини, яка належить одночасно і природі, і суспільству. А це тягне за собою неоднозначну і суперечливу з погляду моралі оцінку її вчинків.
Два брати, Етеокл і Полінік, загинули в битві за Фіви: перший- героїчно захищаючи рідне місто, а другий- у спробі зрадницьки захопити його. Царь Креонт, керуючись державними міркуваннями, наказує віддати почесті першому братові, а другого, зрадника, залишити без поховання в полі. Проте цей суворий наказ порушує юна Антігона: вона таємно звершує поховальний обряд над тілом брата-зрадника. Підкоряючись власному наказу, Креонт приговорює Антігону до смерті, хоча любить і жаліє її. Син Креонта Гемон, закоханий в Антігону, вбиває себе над її тілом. Мати Гемона і дружина Креонта Еврідика дізнається про смерть сина і теж накладає на себе руки. Креонт залишається самотнім.
В образі юної Антігони приваблюють сила волі, рішучість і сміливість, виявлені нею у боротьбі з жорстоким Креонтом. Антігона свідомо йде назустріч загибелі, хоч їй дуже хочеться жити, бо життя таке привабливе для молодої дівчини. Але вона зробила свій вибір: ніколи більше не бачити їй сонячного світла, не слухати весільних пісень, не бути дружиною і матір'ю.
При всій повазі до сили людського розуму Софокл вважає її хибною мудрістю, якщо вона суперечить традиційній полісній етиці та моралі, на яких грунтуються неписані божественні закони:
Є витвори мудрі в людей -
Ясніші від світлих надій,
Та часто біди від них більш, як блага…
В трагедії Софокла показується, що одночасна приналежність людини до того й того законодавства - природи і суспільства, диктує їй просто-таки протилежні, несумісні закони і ставить її перед нерозв'язним моральним вибором. Сюжет "Антігони" конструюється таким чином, що людина змушена обирати між двома рівнозначними і однаково сутнісними для неї законами. Але що б не вибрала людина, вона робить трагічний вибір.
У Софокла оформлюється естетична категорія трагічного як чогось ворожого людині, що міститься в її власних діях, скерованих до блага, але виявляється незалежно від її свідомості і волі.
В трагедіях Софокла нового значення набуває важливий конструктивний елемент драми-агон ( суперечка ), коли персонажі стрімко обмінюються гострими короткими репліками. Агон покликаний не стільки примирити, скільки виявити несумісні, але рівноцінні моральні чи світоглядні позиції. У Софокла агон виявляє суперечливу, дуалістичну природу людини, яку відкрили софісти. Софокл надає цій дуалістичності трагічного характеру.
Вірячи в неминучість накресленої богами долі, Софокл водночас доводить, що першопричиною усіх нещасть людини є її власні вчинки, її характер. Доля, за Софоклом, - кара богів за скоєні людиною злочини й неподобства, і лише виявлення характеру людини в діях призводить до виконання накресленого богами.
Щоб розкрити характер людини, Софокл будує інтригу так, що його герої потрапляють у найскладніші ситуації. Людина ж зобов'язана завжди залишатися людиною, навіть коли її загрожує смерть (трагедія "Антігона"), навіть коли проти неї незборима доля (трагедія "Едіп-цар").
Антична теорія драми про єдність дії й часу виходить передусім з практики Софокла. У його трагедіях значення хору зменшується, а діалоги й монологи більш розгогрнені, ніж в Есхіла.
Про Софокла кажуть, що він приборкав розбурхане море Есхілових
Loading...

 
 

Цікаве