WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → "Щоденник" О.Довженка - викривальний документ, звинувачувальний акт тоталітарній системі (Урок). - Реферат

"Щоденник" О.Довженка - викривальний документ, звинувачувальний акт тоталітарній системі (Урок). - Реферат

роздирає лева.
Києво-Печерська лавра - Успенський собор, геніальна за красою церква, рівної якій, може, ніде немає.
Межигірський Запорозький Спас - монастир колишніх запорозьких козаків. Чималакількість других церков старовинних на Подолі.
Десятинна церква, Трьохсвятительська старовинна красива церква.
Університет св. Володимира. Публічна бібліотека на вулиці Кірова.
Хрещатик, Миколаївська, Мерингівська, Ольгинська, Енгельса, Прорізна і частина Пушкінської вулиці-архітектура XIX століття, що придавала місту особливий його власний стиль і наближала його до хороших європейських міст.
Одне слово, двадцятий вік помстився. Погуляв по слідах і дев'ятнадцятого, і сімнадцятого, й одинадцятого. Зоставив биту цеглу, кам'яні коробочки, на які противно дивитися, і покарбовану землю". А далі Довженко натякає, що ці нищення - діло рук не диверсантів і не німців, а заплановані акції радянської системи, адже ж вціліли всі її творіння, в яких ні смаку, ні художньої цінності нема: "Не може ж хрещатицький нахабно-дурний універмаг, чи будинок ЦК, чи Раднаркому, чи КВО в Києві увійти в історію як позитивний знак епохи. Бо ім'я їм - позичене убозтво, претензійне й брутальне.
Яка шкода, що найпотворніші будинки в Києві - будинок ЦК, Раднаркому, КВО, універмаг зосталися цілі. Зостався цілим і ідіотський будинок воєнвєда проти "Арсеналу", і найдурніший з усіх залізничних вокзалів, які я абиколи бачив на залізницях всіх країн".
А ще раніше, З1 травня 1942 року, знаходимо явне звинувачення в нишительстві: "Лавру Печерську зірвано мінами. "Зачем она?" Будуть мстить українському народу слідчі з трибуналів, будуть мстить всьому народу. Уже мстять".
У "Щоденнику" Довженка зустрічаємо цитати античних мудреців. Четверта записна книжка починається епіграфом, яким стали слова Евріпіда: "Все життя людське скорботне". Тут же Довженко ще раз цитує цього ж драматурга, підкреслюючи, що будь-якому митцеві у світі в будь-які історичні часи особливо незатишно, що він постійно почуває невдоволення, є глибоко нещасливим: "Ти будеш змінювати життя і нічому не порадуєшся. Те, що перед тобою, не подобається тобі, і ти оддаватимеш перевагу тому, чого нема". Є й у другій записній книжці цитати. Наприклад. Конфуція: "Людина міряється не з ніг до голови, від голови до неба". Геніальний митець розумів, що тоталітарна система схильна ростити представників жандармського і військового відомств, а не культурних діячів. А це вело до вихолощення духовних сил націй: "Народ не може бути великий у кожен даний момент тільки в одній галузі. Нема поетів - є генерали, маршали. Бувають епохи художників, бувають і інші епохи, які породжують людей розумних і сильних, надзвичайно мужніх.
Але все ж, щоб бути художником, треба мати залізну мужність. У нас нема художників через брак мужності. В нашій країні немає більше оригіналів".
Геніальний кіномитець уже на початку потерпав за долю тих, хто залишився на зайнятій німцями території. Мирне населення було кинуте радянською армією при відступі напризволяще, але після війни планувалося спитати за все якраз у мирного населення. Генерали не дбали про те, щоб виграти бій з меншими втратами, навпаки, хизувалися один перед одним, як і командири нижчих рангів, коли багато бійців гинуло. 6 червня 1942 року Довженко записує: "Дурний генерал назвав кількох командирів зрадниками. А командири назвали цим епітетом своїх підлеглих. Почався бій. Комадири майже всі загинули в бою, так що нікому стало командувати. Загинули з відчаю, і туги, й образи, а мо', й від страху. Вирішив кожен для себе краще вмерти, аби тільки довести свою чесність. Оповідання офіцера ще про одного дурного генерала, що давав усім мацати свої біцепси і стверджував, що чим більше у частині вбитих, тим краще, значить, билася частина. Це дуже нагадує Миколу II, який, коли йому доповіли, що у бою забито наших солдат 18 000, - крикнув натхненно: "Великолепно!" На жаль, не можемо цитувати досить розлогий запис від 27 червня 1942 року, подаємо лише витяги: "Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть! Вони будуть карать ні в чім не повинний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під хвостами у кобил. Каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями. Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркана.
- Прийдеться після війни розстріляти мільйон українців, - прицілюється
уже... Д".
Під час відступу великі групи військовослужбовців потрапляли в оточення. В армії ніхто їм не давав інструкцій, що робити в такому випадку. Тому солдати квапилися якнайшвидше дістатися до рідного дому. А там уже були німці й вербували їх у поліцію, як це показав Довженко в "Україні в огні" на прикладі сина Хуторного. Було й по-іншому: свої ж розстрілювали тих, хто з трудом видерся з оточення, вважаючи їх зрадниками, а в страшному хаосі могли прибрати й мирних, неповнолітніх місцевих хлопців, яких запідозрили в дезертирстві з армії: "Піймали парубка. Він так перелякався, йому так багато задали зразу запитань, він так розгубився, на нього так вороже дивилося багато сердитих очей і так навколо страшно клацала зброя, що в нього опустіла голова і не слухався язик, і він промовляв тільки кінчик запитань.
- Признавайся, сволоч, ти дезертир?
- Дезертир...- белькотів язик.
- Ти прийшов шпіонить сюди, так?
- Так, - говорив він, як у сні.
Він увесь час хотів плакать і всю силу потратив на те, щоб стримати плач, і не стямився, як його уже розстріляли і пішли далі. А прибігла мати і все життя буде тепер плакати і до смерті не взнає, за що ж його вбили свої люди".
Довженко знав, що людину, яка потрапила у полон, автоматично вважали ворогом народу, які б чудеса героїзму вона не показувала пізніше. Не можна без внутрішнього зненавидження сталінізму читати запис від 22 червня 1942 року: "Як утік боєць з німецького полону, прикинувшись шпиком. Як не сказав він нікому про це. Бився, був нагороджений орденом за геройство, був двічі тяжко поранений і раз, лежачи в шпиталі, під час читання однієї статті, сказав:
-І я ж був такий, отак утік, тільки що не сказав нікому. Кому воно, думав я, потрібно.
- Комісар шпиталю доніс в особливий відділ, особісти зраділи клієнтурі. Одне слово, тягали хлопця-героя, багато списів ламалося навколо нього, багато суддів сперечалися, прокурорів і різних холодних умів, і хлопця розстріляли. Цей факт кричить до неба на цілий світ. Він є така кісточка, що по ній видно кістяк звіра. Страшно! Страшно згадувати..."
Довженко акцентує на масових знищеннях ні в чому не винних людей. І це при тому, що цілий світ знає, які втрати понесла Україна під час війни, під час довоєнних голодоморів і під час передвоєнних репресій. Читаємо
Loading...

 
 

Цікаве