WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → "Щоденник" О.Довженка - викривальний документ, звинувачувальний акт тоталітарній системі (Урок). - Реферат

"Щоденник" О.Довженка - викривальний документ, звинувачувальний акт тоталітарній системі (Урок). - Реферат

нього. Тоді Берія грубо вилаяв мене". З тих пір я ніколи не бачив генерала" (18 липня 1954). Звичайно,надто чесному кадебістові пришилося сутужно, може, Й розстріляли, але ж інші справлялися із завданнями бездоганно. Втім, вплив генія навіть на сексотів був позитивний, Довженко своєю щирістю теж умів "перевербовувати" на свою сторону. О.Підсуха залишив таке свідчення : "Юлія Іполитівна Солнцева якось достовірно розповідала мені, що не раз рятували Олександра Петровича його земляки - двоє високих генералів ГПУ-НКВС (хоча, може, саме вони й були приставлені до нього від служби кремлівського деспота?)".
Значення "Щоденника" О.Довженка неймовірно велике не лише для нашої літератури як частки національної культури, а й для значно важливіших аспектів життєдіяльності нації. Ліна Костенко у праці "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала" пише: "Карамзін відкрив Росію, як Колумб Америку, - сказав Пушкін. Додамо: відкрив великою мірою за рахунок української історії. Америку Колумб відкрив, шукаючи Індію. Доля аборигенів відома. Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичної схеми. Перестановки некоректно поставлених дзеркал". На наш погляд, саме О.Довженко і саме своїм "Щоденником" зробив першу досить вдалу спробу "становити в нашому національному телескопі головне дзеркало на місце, усунути в ньому бодай найбільші дефекти". Ясна річ, що потуги українського митця в цій справі аж ніяк не могли викликати схвалень тоталітарної системи, яка силою нав'язувала Україні довічну роль колонії.
Розпочати аналіз Довженкового "Щоденника" варто в хронологічному порядку, але притримуючись певних тематичних ракурсів. Наприклад, на початку уроку можна розпочати дискусію про жінку під час війни за матеріалами "Щоденника". Для цієї роботи годиться чимало записів за 1941 рік, а також записи від 6 березня 1942, 4 квітня 1942, 25 травня 1942, 24 червня 1942, 2 липня 1942, 7 листопада 1956... Наведемо найбільш ідеологічно гострі уривки: "Я глибоко переконаний, що німці одружуються з нашими дівчатами згідно таємного наказу: убити ворожих солдатів і забрати в подружжя ворожих жінок... А найстрашніше - що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. Їх не учили Батьківщині - їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії"", "Я пригадав і ще одне оповідання... про два написи на стіні на станції, написані рукою однієї дівчини. Перший - коли її везли фашисти в рабство до Німеччини під час Великої світової війни, другий - коли везли її з фашистської Німеччини на вічне заслання в Сибір за те, що вона була в німецькій неволі. В обох написах вона прощалася з людьми і Батьківщиною, ідучи на безнадійну загибель", і, нарешті страшне свідчення від 29 вересня 1943 про жорстокість і дикість власних визволителів: "...Під Мелітополем на фронті він був свідком явищ глибокообурливих і огидних. Він бачив, як наші визволителі нищили дівчат, що мали чи й не мали нещастя побути під німцями.
У Харкові в перший день визволення одна комсомолка, що півроку не вилазила з льоху, нарешті вилізла, мов із могили. Надівши святкову сукню, а що могло бути більшим святом, вона вибігла на вулицю і кинулася з радісним привітанням до лейтенанта.
- Забирайся геть, німецька...! - гукнув на дівчатко визволитель, гордовито
простуючи по тротуару".
Після опрацювання цієї теми підходимо до питання про національну свідомість і гідність українців у "Щоденнику". Довженко підкреслює, що в радянські часи було зроблено все для того, щоб принизити й викорчувати українську мову з коренем, щоб зневажити й поглумитися з української історії. В 1941 році О.Довженко робить промовисті записи: "Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, - це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час", "Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія - це паспорт на загибель. А що ж таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу", "Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців". А ось про мову, найбільшу національну святиню, та ще й з логічним висновком: "В університеті розмовляли (по-українському) тільки початківці і поети. Решта вся по-руськи, на радість Гітлеру". Підозра до всього українського призводила й до казусів, які були б просто неможливі у цивілізованій державі:
- Чому ви живете четверо в одній кімнаті і всі українці?
- А хіба не можна?
- Чому ви не взяли до себе одного росіянина?
- Чому тільки і вашим вірити?" (запис від 8 квітня 1942 року).
Довженко прекрасно розумів, що уряд України був ворожим і Україні, і її нації, виконував завдання Сталіна про систематичне й неухильне знищення всього українського: "Я знаважаю уряд України за його скотиняче ставлення до культурних пам'ятників своєї старовини. У нього немає любові до народу. Народ має багато підстав ненавидіти всіх нас за це"(запис, не позначений датою). І хоч Україна з останніх сил зберігає острівці своєї культури, на них ведеться наступ, за їх знищення нікого не судять, хіба що нагороджують. У записі за 21 вересня 1944 року зустрі-чаємося з майже готовою новелою про ув'язнений музей, в якому з картини уважно й зневажливо дивився гетьман Іван Мазепа на Богдана Хмельницького, який запродав Україну Росії. Цей музей в радянські часи вважався крамольним, сюди не пускали відвідувачів, а завідуючих систематично заарештовували й розстрілювали. Коли в перший день війни бомба поцілила у ґанок музею, секретар обкому не дозволив гасити історичні цінності, побоюючись, що люди побачать шедеври, усвідомлять своє історичне минуле, чого радянська влада не могла допустити.
Довженко навіть робить величезний список тих архітектурних пам'яток, які знищені в Києві за часів радянської влади до війни і під час війни. З грудня 1943 року він робить великий запис, де кожне слово дише болем: "За моїх часів у Києві зникли такі пам'ятки культури:
Михайлівський монастир з церквою дванадцятого віку. Верхівка Ірининської церкви одинадцятого віку.
Никольський собор, збудований Мазепою, - надзвичайної краси церква в стилі українського бароко. Дзвіниця цього монастиря.
Київський братський монастир на Подолі. Знамените братство з Академією, звідки вийшли перші просвітителі Росії, де вчився був Ломоносов.
Дзвіниця одинадцятого віку Кирилівського монастиря.
Пам'ятник часів магдебурзького права на Подолі. Самсон, що
Loading...

 
 

Цікаве