WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Стилі написання творів Дж.Лондона і Дж.Свіфта. Критика на твори Дж.Свіфта “Подорож Гулівера”, Дж.Лондона “Поклик предків” - Реферат

Стилі написання творів Дж.Лондона і Дж.Свіфта. Критика на твори Дж.Свіфта “Подорож Гулівера”, Дж.Лондона “Поклик предків” - Реферат

Ліліпутії прирекли на повільну смерть.
В другій частині, дотримуючись того ж зменшувального методу в зображенні "законів державного й міжнародного права", автор змушує пігмея Гуллівера розповідати королеві-велетню, який зовсім не розуміє "макіавеллівських принципів" класового державного права, про політичні порядки в Європі, зокрема в Англії. В цій частині сатира Свіфта підноситься на більш високий рівень... Гуманного правителя велетнів особливо обурює жорстокість європейців, з якою вони винищують подібних до себе людей під час воєн, та їхня жахлива винахідливість у готуванні знарядь убивства. Обвинувальна промова стає дедалі загальнішою в міру наближення до кінця роману і досягає своєї кульмінації в останній частині, в тих епізодах, де Гуллівер розповідає про людські війни коням, істотам абсолютно моральним, для яких Гуллівер - лише в деякій мірі поліпшений зразок огидних та нікчемних єгу, що є рабами в їхній країні. Гострота сатири досягається тут не [14] "зменшенням планів", а "якісним" протиставленням морально чистих істот жалюгідним потворам, що в далекій країні, яка називається Європою, стали панівною расою і, маючи дрібку розуму в порівнянні з місцевими єгу, вживають його на слугування своїм жахливим інстинктам знищення, зажерливості й заздрості. І в цій частині центральна тема - війна, що, як розповідає Гуллівер, розпочинається або з заздрості одного монарха до іншого, або через різницю в релігійних забобонах; іноді виникає вона через те, що між двома королями починається суперечка, кому з них треба захопити володіння третього короля, на яке вони жодного права не мають; інколи один принц починає сварку з іншим з побоювання, щоб той не почав перший з ним війну, іноді війни оголошуються через те, що ворог занадто могутній, а іноді тому, що він занадто немічний. Визнається часом за цілком королівський і практикується так само часто такий спосіб, коли король, викликаний сусідом на допомогу проти напасника, перемігши ворога, сам захоплює землю і вбиває, або засилає монарха, якого прийшов захищати, і т. д. (у своїх нападах Свіфт виявляє майже безмежну винахідливість).
Викриття абсурдності й протиприродності війни - річ не нова в історії гуманістичної думки. Вже гуманісти XVI століття, як, наприклад, Еразм Роттердамський чи Франсуа Рабле, з позиції "чистого розуму" викривали абсурдність і протиприродність військових сутичок і воєн взагалі. Нове у Свіфта - це глибоке знання дипломатичної й політичної "механіки", що спричиняється до кривавих воєнних чвар у класовому суспільстві.
У третій і четвертій частинах Свіфт головну увагу приділяє розглядові морального та інтелектуального життя людини. Перед нами проходять численні варіації людського тупоумства й нікчемності. У вік обожнювання розуму Свіфт з усією силою підкреслює недовершеність людської науки, яка не спирається на життєвий досвід, на життєву практику. Звичаї мешканців повітряного острова, маніяків науки, що втратили будь-який інтерес до реального життя, заглибившись у розроблення різних математичних проблем, науки в лапутянській академії в Лагадо, де розв'язуються, наприклад, такі проблеми, як перетворення екскрементів на їжу, вироблення з льоду пороху, витягання сонячного проміння з огірків, будування споруд, починаючи з дахів, оранка з допомогою свиней тощо, далі зустрічі Гуллівера в Глабдабдрібі з тінями померлих, що розповідають йому несусвітні дурниці, які поширювалися й поширюються філологами та істориками про знаменитих людей минулого (тіні померлих учених, як єхидно відзначає Свіфт, тримаються на пристойній дистанції від жертв їхньої наукової фантазії),- все це не що інше, як енергійна атака на сучасну Свіфтові науку в усіх її розгалуженнях.
Захисник розуму й науки, сучасник Ньютона, Свіфт не поділяє наївного ентузіазму людей XVI століття та й деяких своїх сучасників з того приводу, що наука спроможна розв'язати всі загадки світу і що вона приведе людину у ближчому часі до ідеальних форм суспільної організації. Ці частини роману є ніби іронічним відгуком на утопічний роман XVI століття Беко-на "Нова Атлантида", в якому оспівується всемогутність науки і розповідається про те, що з дальшим її розвитком людина зможе перетворювати всілякі непотрібні й малоцінні речі на об'єкти, корисні і необхідні їй у житті.
Нарешті, найсумніша частина твору, апогей, до якого підноситься сатиричний пафос Свіфта,- це змалювання звичок та звичаїв єгу, цієї жахливої пародії на людину в усіх її моральних та фізичних особливостях. Як уже відзначено, зниження людини в цій частині провадиться не зменшенням фізичних її пропорцій, а своєрідним зведенням "вищої математики" духовного життя людини до елементарних чотирьох дій арифметики, тонким та глибоким установленням генетичного зв'язку між найскладнішими проявами психіки цивілізованої людини з елементарними інстинктами людини кам'яного періоду. Сатирична сила зображення морально "оголеної" істоти досягається тим, що Свіфт, пройнявшись ідеями нової філософії, яка розглядає людину як продукт природи, з убивчою ґрунтовністю показує фізіологічну спільність між єгу і людиною. Опис зовнішності єгу належить до найжорстокіших по своїй гострій іронії місць у цілій книзі. Єгу - карикатура на людину, але в цій карикатурі надзвичайно тонко схоплені риси схожості з оригіналом. Те саме треба сказати й про звичаї єгу. Людське життя показано в такому дзеркалі, перед яким бліднуть усі попередні засоби "ображати" людину, до яких раніше вдавався Свіфт. Єгу - брудні, хитрі, жорстокі й підлі істоти. Коли п'ятьом єгу кинути їжі, якої було б досить на п'ятдесят чоловік, вони, замість того щоб поділити її розумно між собою, кидаються один на одного, і кожен намагається захопити собі цілий шматок, причому їдять вони всякий непотріб, до якого б і не доторкнулась інша пристойна тварина. Вони люблять різні нікому не потрібні камінці і, здобувши їх, старанно ховають від інших, а втративши,впадають у розпач, хворіють, кусають та дряпають тих, хто їх пробує розважити та потішити...
Єгу люблять сваритися між собою й намагаються звичайно заскочити своїх ворогів несподівано; коли це їм не вдається, вони вчиняють бійки між собою; між сусідами часто зчиняється [16] сварка та бійка за першу-ліпшу дрібницю, причому часто буває так, що третій сусід "під шумок" привласнює собі ту річ, за яку йде суперечка. Ватажками єгу бувають звичайно найогидніші та найжорстокіші з самців єгу; у цих "проводирів" є свої "ближчі люди", на обов'язку яких - лизати певну частину тіла ватажка і приводити до нього самиць єгу. Всі інші єгу ненавидять цих "ближчих людей" і при першій-ліпшій нагоді намагаються їх знищити. Самиці єгу, побачивши самця, починають гримасувати, перекривлюватися, тікати, хоч їх ніхто й не переслідує, та ховатися в кущі з певністю, що їх там розшукають; самці єгу часом споживають сік якоїсь рослини, від якої вони дуже збуджуються, починають вигукувати дикими голосами пісень та танцювати, лащитись один до одного, потім битись, а зрештою, плентаючи ногами, падають десь у багнюку і сплять. Ні до чого серйозного вони не здатні, хіба тільки носити вантажі, коли, звичайно, їх змушувати до того, бо своєю вдачею це ліниві і байдикуваті істоти.
І поруч з такою жахливою картиною життя людської істоти, "звільненої" від прикрас цивілізації, подаються красномовні аналогії з життя європейського суспільства, про яке розповідає своєму шановному господареві-коню Гуллівер, даючи йому щедрий матеріал для зіставлень і порівнянь. З цих порівнянь виходить, що примхи якоїсь знатної леді мало чим відрізняються від звичок самки єгу, що бійка
Loading...

 
 

Цікаве