WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Ніколо Макіавеллі - Курсова робота

Ніколо Макіавеллі - Курсова робота

у Флоренції старих демократичних заснувань і національне об'єднання всієї Італії. Саме в цьому проявилися народний аспект "Государя" і таконцепція національної революції, про яку говорив Грамші, що проникливо розглядів в Макіавеллі далекого попередника Великої Французької революції.
Проте, втілюючи в собі волю народу, або, як говорив Макіавеллі, "італійську вірту", новий государ не перестає бути особистістю, людиною, хоча й ущербною. Він - не абстрактність надпотужної держави. От чому неправильно розглядати Макіавеллі тільки як теоретика, а тим більше апологета державного абсолютизму, що усталився в XVI-XVII вв. у найбільше розвинутих країнах Європи. Висловлюючи прогресивні тенденції свого часу, гуманістична думка Макіавеллі водночас відрізнялася деяким відносним консерватизмом, тому що самий історичний прогрес в епоху Відродження був відносним. В усіх своїх творах Макіавеллі протиставляв спаду і моральній "зіпсованості" Італії не абсолютистські монархії Франції або Іспанії, а вільні німецькі міста, "здорові" і демократичні порядки в яких він був схильний явно ідеалізувати. Суспільно-політичні ідеали Макіавеллі лежали, таким чином, не стільки в майбутньому абсолютистської Європи, скільки в минулій Італії з її міськими республіками-комунами. Але то і рятувало автора "Государя" від буржуазної обмеженості. Саме відсутність в Італії XVI сторіччя реальних передумов для розвитку продуктивних сил італійської буржуазії, що народжувалась, обумовило не тільки гуманістичну антибуржуазність суспільних, політичних і естетичних концепцій Макіавеллі, але і той його антиетатизм, що ріднив автора "Государя" із великими письменниками трагічного Відродження. Макіавеллі розділяв не тільки їхні утопічні надії на "народного государя", але і їхня відраза до абсолютистської держави, що поглинає особистість і віднімає в людини епохи
Відродження її останні свободи. Прийдешній Левіафан ніяких захоплень у Макіавеллі не викликав. "З усіх видів жорстокого рабства,- писав він, маючи на увазі олігархічну Венецію,- самим жорстоким є той, в який вводить тебе республіка ("Міркування", II, 2), тобто добре налагоджена держава.
"Государ" завершується трагічно-патетичним призовом до звільнення Італії від "варварів". Макіавеллі обертався, з одного боку, до "славнозвісного будинку" Медічі, а з іншого боку - і це надзвичайно характерно - до гуманістичної традиції Петрарки, цитата з якого завершує книгу. Тут Макіавелліево "virtu" одержує ще одну якість. Вона стає символом не просто індивідуальної, а національно-народної "доблесті". Але то і перетворює "Государя" у гуманістичну утопію. Утопічний характер "Государя" - цього, здавалося б, програмно антиутопічного досвіду - полягає в тому, що такого роду государ не існував в історичній реальності, у той час він не виступав і не міг виступити перед італійським народом як актуальна історична сила.
Гармонійне вирішення протиріч між особистістю і суспільством не вважалося Макіавелі політично можливим, але його велич гуманіста Відродження була саме в тому, що, він усе-таки не захотів примиритися з "державною необхідністю" поневолення людини деспотизмом національних, але в той же час і абсолютистських монархій. Це - трагічна велич. Жагуче емоційне неприяйняття не тільки "мерзенної" суспільно-політичної дійсності сучасної Італії, але і дійсності Італії, так сказати, ідеально абсолютистської, необхідність якої, здавалося б, логічно випливала з вимог, запропонованих Макіавелі до "дійсної правди речей", надавало логіці " і "Государя" внутрішню напруженість високої трагічної поезії, родинної поезії "Гамлета", "Короля Лір" і "Макбета".
Подібно "Государю" , "Міркування про першу декаду Тита Лівія" були не просто творами гуманістичної суспільно-політичної думки, але і чудовим пам'ятником художньої літератури італійського Відродження в пору її найвищої зрілості. Подібно всім справді великим письменникам, Макіавелі писав так, немов літературної форми до нього взагалі не існувало. Форма створювалася їм наново. Його проза цілком вільна від умовностей і "літературності". Мова і стиль "Государя" відтворює прямування нічим не пов'язаної гуманістичної думки, точної, дуже раціоналістичної. Водночас думка в Макіавелі ще не відособлена від мислячої людини. От чому логіка розуму в його творах не виключає ірраціональності пристрастей. Проза його суха, лаконічна, "речова", але вона ніколи не безкровна і холодна. Говорячи про стиль Макіавелі, Фр. Де Санктис дуже правильно відзначив: "Тут перед нами насамперед людина, а не письменник, вірніше, письменник лише остільки, оскільки він людина... Головне в ньому - людина. Те, що він пише, є безпосереднім плодом його міркувань, факти і враження, нерідко сконцентровані в однім слові, як би вириваються з його душі".
От чому проза Макіавелі по-ренессансному поетична. Для наступного розвитку італійської національної літератури мова і стиль "Государя" зіграли не менш значну роль, чим мова і стиль "Декамерона" для італійської новелістики XVI-XVIII сторіч.
ВИСНОВОК.
Сила емоційного впливу "Государя" навіть на теперішнього читача пояснюється органічним, гармонічним сполученням у ньому політичного реалізму, поезії, гуманізму і народності.
Більше усього гуманістична народність "Государя" проявилася в його художній формі. У присвяченій Лоренцо Медічі книзі Макіавеллі обертався не до вузького кола політиканів, а до самого широкого читача свого часу, тобто до народу, причому робив це так, що відстані між ним і народом здавалася зведеною до мінімуму. "Макіавеллі,- як дуже тонко помітив Антоніо Грамші,- присвячує всю книжечку тому, яким повинний бути государ, щоб призвести народ до створення нової держави; виклад ведеться з логічною строгістю і науковою відчуженістю, а на закінчення сам Макіавеллі стає народом, зливається з народом, але не з народом "узагалі", а з народом, що Макіавеллі переконав своїм попереднім викладом; у Макіавеллі знаходить своє вираження свідомість цього народу, він розуміє цю свою роль, він відчуває свою тотожність із народом. Здається, що уся "логічна" побудова є не що інше, як рефлексія самого народу, відверта бесіда із самим собою, що відбувається в його свідомості і завершується мимовільним жагучим лементом. Пристрасть, породжена міркуванням про самого себе, знову стає "афектом", лихоманкою, фанатичною спрагою діяльності. От чому епілог "Государя" не є щось зовнішнє, "нав'язане" із боку, риторичне; він повинний бути витлумачений як необхідний елемент твору, навіть як такий елемент, що проливає яскраве світло на весь твір і надає йому вид політичного маніфесту".
ЛІТЕРАТУРА.
1. Баткин. Итальянское возрождение в поисках индивидуальности, - М., 1989
2. Ліндсей Д.Короткая історія культури. - К., 1995
3. Макіавелі Н. Избранное. - М., 1999
4. Українська та зарубіжна культура. - К.,1999
5. Хлодовский Р. О Николо Макіавелі, секретаре Флорентийской республики, гуманисте, историке, - М., 1999
Loading...

 
 

Цікаве