WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Михайло Лермонтов, життя і творчий шлях (1814-1841) - Реферат

Михайло Лермонтов, життя і творчий шлях (1814-1841) - Реферат

багато віршів, серед яких "І нудно і сумно..." (1840). У цих творах - щире і глибоке страждання від неможливості подолати вимушену самотність, прагнення вирватися з її трагічного кола. Вірш "І нудно і сумно..." - справжня лірична сповідь.
Поет із журбою говорить про те, що "нікому руку подать // Як горе у душу прилине..." Він сумує глибоко й щиро про те, що в житті "і радість, і мука, і все це мінливе!". Та й саме життя в цілому, "як поглянеш на нього уважно навкруг - // Лиш жарт, де ні змісту, ні глузду немає!"
Твір написано амфібрахієм. Першій і третій рядки довші - так поет передає неквапливість роздумів. Другий і четвертий рядки не тільки коротші, а ще й різної довжини. Це допомагає Лермонтову відтворити настрій вагання та суму.
Вірш "На дорогу йду я в самотині..." (1841) підсумовує довгі роздуми Лермонтова над проблемою "людина і природа", або навіть "людина і всесвіт". Двадцять рядків твору вражають художньою виразністю і композиційною довершеністю. Світ природи, сповнений гармонії, спочатку різко протистоїть людині з її збентеженим внутрішнім світом, муками, відчаєм. Але далі виникає уявлення про можливість злиття з природою і примирення з людьми, не втрачаючи при цьому свого "я".
Жду лише я тиші до тривоги. Я б хотів спокійно так заснуть.
Це - бажання гармонії, поривання перебороти неволю, дисонанси і зло світу, але подолати не боротьбою, не поєдинком, а досягнувши гармонії без зусиль. Поет, що завжди бажав зміни станів, завжди рвучкий, тепер бажає спокою вічності. У цьому і його втомленість, і визнання справжніх цінностей буття: свободи і спокою, тиші, гармонії, любові.
Вірш відзначається глибоким філософським змістом. Він надзвичайно емоційний, пройнятий гарячим почуттям любові до людей, природи й світу. Це один із шедеврів Лермонтова.
"ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ"
Роман складається з п'яти частин - повістей, кожна із яких має свою назву, свій сюжет і жанрово відрізняється одна від одної. Але головний герой об'єднує всі ці повісті в ціле, в єдиний роман.
Історію розчарованої печорінської душі викладено у сповідальних записках героя з усією безпощадністю самоаналізу; Печорін безстрашно говорить і про свої ідеалістичні поривання, і про темні сторони своєї душі, і про суперечності свідомості. Проте цього мало для створення об'ємного образу; Лермонтов уводить у розповідь інших оповідачів, не "печорінського" типу - Максима Максимича, мандрівного офіцера, Віри, княжни Мері, Грушницького, доктора Вернера. Усі описи зовнішності героя теж спрямовані на відображення душі (через обличчя, очі, фігуру та деталі одягу). Лермонтов ставиться до свого героя не іронічно; проте сам тип печорінської особистості, що виник у певний час і у певних обставинах, - іронічний. І Так задається дистанція між автором і героєм; Печорін зовсім не alter ego Лермонтова.
Характер Печоріна заданий із самого початку і залишається незмінним; духовно він не зростає, але від епізоду до епізоду читач дедалі глибше занурюється у психологію героя, чий внутрішній склад ніби не має дна, принципово невичерпний. У цьому і полягає історія печорінської душі, її загадковість, химерність і привабливість. Дорівнюючи самій собі, душа не піддається вимірюванню, не знає меж самозаглиблення й не має перспектив розвитку. Тому Печорін постійно відчуває "нудьгу", незадоволеність, відчуває над собою владу долі, що ставить межі його душевній діяльності, веде його від катастрофи до катастрофи, які загрожують як самому герою ("Тамань"), так і іншим персонажам ("Бела", "Княжна Мері"). Печорін сам собі здається демонічною істотою, злим знаряддям неземної волі, жертвою прокляття.
Відчуваючи життя як банальність, Печорін щоразу все ж сподівається, що нова любовна пригода освіжить його почуття й збагатить його розум. Але скептичний розум Печоріна знищує безпосередність почуття, влада над жінкою виявляється для нього важливішою, ніж щирість почуттів. Кохання перетворюється на гру, якою керує розум, на гру долями жінок, які повинні жертвувати собою, відчувати "відданість і страх", і тим тішити "нашу гордість". Герой теж готовий жертвувати собою заради жінок, але відмовляється жертвувати своєю свободою заради чужого щастя. Через це він не здатний і на щиру дружбу. Для Вернера Печорін лише приятель, який зберігає дистанцію у стосунках. Свою сторонність він дає відчути й Максиму Максимичу, уникаючи дружніх обіймів. Так Печорін мимовільно, несвідомо стає егоїстом.
Хто винен у тому, що Печорін перетворився на "розумну непотрібність", на зайву людину? Сам герой відповідає на це запитання так: "Во мне душа испорчена светом", тобто світським суспільством, у якому він жив і піти від якого не зміг. "Моя бесцветная молодость протекла в борьбе с собой й светом; лучшие мои чувства, боясь насмешки, я хоронил в глубине сердца: они там й умерли". Автор постійно підводить нас до думки: Печорін не навчився визначати для себе високу, шляхетну мету. А це робить його в житті "зайвою" людиною. У 20-ті роки XIX ст. із дворянського суспільства вийшли декабристи. А Печорін - людина 40-х pp., типовий герой свого часу.
Роман "Герой нашого часу" є торжеством лермонтовського реалізму. Він насичений глибоким суспільним і психологічним змістом. Художнім відкриттям неминущого значення став образ головного героя роману - Григорія Олександровича Печоріна, якого показано на широкому тлі життя російського суспільства. Лермонтов оголює у своєму героєві трагічні суперечності між глибиною його натури та безплідністю дій. Ідейно-творча зрілість письменника позначилася й у художньому новаторстві роману, у досконалості його композиції, у тонкому, психологічно вмотивованому розкритті характерів і душевному житті персонажів, у незрівнянній за своєю точністю й чистотою мові, якою захоплювалися М. В. Гоголь, Л. М. Толстой і А. П. Чехов.
За тематикою романи умовно поділяються на історичні, фантастичні, пригодницькі тощо.
Психологічний роман особливо поширився в XIX ст., коли найважливішого значення набула проблема особистості. Людина і доля, мета і сенс людського . життя, аналіз, "діалектика душі" людини - усе це опинилося у центрі уваги авторів психологічних романів. В умовах російського життя усвідомлення особистістю своєї людської гідності, свого права на самопізнання і самовираження набувало значення не лише суто літературного, а й політичного.
Loading...

 
 

Цікаве