WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Воєнна проза В.Астафьєва в контексті "армійської" та табірної літератури. - Реферат

Воєнна проза В.Астафьєва в контексті "армійської" та табірної літератури. - Реферат

безповітряний простір, де ними володіє "безпросветное отчуждение, неземная пустынность" (там само, с.60), пейзажним втіленням якої роман і починається.
Героям Астаф'єва не чужі доброта і безкорисливість, здатність до співчуття й співстраждання. Ті з них, хто виріс у середовищі, де не остаточно було загублено традиційну моральну орієнтацію (таких, зрештою, Астаф'єв і показує найдокладніше; авантюристи й блатняки типу Булдакова чи Зеленцова у "Проклятих і вбитих" - на периферії оповіді, вони епізодичні) тягнуться до таких, як Коля Риндін (із старообрядців), як колишній фельдфебель царської армії, віруючий старшина Шпатор.
Причини морального занепаду й виродження автор вказує недвозначно: "безбожная сила и порча", що зігнала хрещений російський люд "со двора в какую-то бессмысленную злую круговерть, в бараки, в эшелони, в тюрьмы, в казармы" (там само, с. 92). Вразливість такої позиції, поверховість її християнського пафосу цілком аргументовано показав ще І.Дєдков [4].
Стати єдиним строєм, спаяним залізною дисципліною й почуттями радянського колективізму героям Астаф'єва не дано. Витворюючи власний міф про "проклятих і вбитих" безневинно за вселенський гріх Системи, тут він безжально розвінчує інший - ностальгійний - міф, на який і досі оглядаються деякі автори російської воєнної прози - про силу взаємопідтримки, що тим дужчою була опорою в роки війни, чим злиденнішим був воєнний побут і тривожнішим час (див.: Бакланов Г., "И тогда приходят мародеры" - "Знамя", 1995, № 5). Астаф'єв значно ближчий до авторів табірної прози, героям яких війна принесла ще гостріше почуття відчуження, ніж арешт у мирний час: "Бедственное время страшно еще тем, что оно не только угнетает - оно деморализует людей… Встретившие войну подростками, многие ребята двадцать четвертого года попали в армию, уже подорванные недоедом, эвакуацией, сверхурочной тяжелой работой, домашними бедами, полной неразберихой в период коллективизации и первых месяцев войны. Все налаживалось, строилось и чинилось на ходу. К исходу сорок второго года кое-что и кое-где и было налажено, залатано, подшито и подбрито, перенесено на новое место и даже построено, однако всевечное российское разгильдяйство, надежа на авось, воровство, попустительство, помноженное на армейскую жесткость и хамство, делали свое дело - молодяжки восемнадцати годов от роду не выдерживали натиска тяжкого времени и требований армейской жизни" ("Новый мир", 1992, № 10, с.60).
Астаф'єва завжди вважали реалістом, одним із найбільш яскравих із плеяди російських письменників-фронтовиків, представників воєнної та сільської прози 50-70-х років. Але чи є останні твори, зокрема, роман "Прокляті і вбиті", продовженням і розвитком російського неореалізму, що розквітнув в умовах розвінчання і зживання тоталітаризму? Реалізм передбачає об'єктивність і неупередженість авторської точки зори - Астаф'єв наскрізь суб'єктивний і небезсторонній до зображеного. Реалізм ґрунтується на широкому, масштабному зображенні соціальної дійсності - Астаф'єва цікавлять не історичні події, а самопочуття окремої людини, її бачення, він згущує фарби і гротесково загострює ситуацію. Реалізм - це "типові характери в типових обставинах", до того ж типизація здійснюється через індивідуалізовані, динамічні й психологічно достовірні образи героїв. Пригляньмося до героїв астаф'євського роману й останніх повістей - хіба з цієї точки зору хоч найголовніші з них витримають порівняння з героями Флобера, Толстого, Шолохова, Солженіцина? Йдеться не про те, що Астаф'єв неправдивий чи погано знає людей - справа в тім, що зображення людини в останніх воєнних творах Астаф'єва якісно інше, ніж у майстрів реалізму. В "Останньому поклоні" та "Цар-рибі" письменник створив галерею реалістичних характерів своїх земляків - представників родини, роду, села, російського етносу в його сибірському варіанті. В наступних творах він використав уже готові моделі окремих типів, варіюючи їх яскравими деталями біографії: Льошка Шестаков поєднує в одному варіанті (варіації продовжуються й у наступних повістях - "веселий солдат" та Коляша Хахалін) Вітьку Потиліцина, героя "Зорепаду" та брата Колю й Акима з "Цар-риби"; Коля Риндін - знову ж таки Аким, на дещо інший лад; лейтенант Щусь - продовження Бориса Костяєва з "Пастуха і пастушки", а особіст Льова Скорик - його рідний брат; так само нерозрізнимі, як близнята, царський фельдфкбель Шпатор і типовий продукт радянського ладу старшина Яшкін тощо.
На жаль, непоодинокі нарікання на художню слабкість астаф'євської прози [2; 4; 9, 89] мають серйозні підстави: сюжетно невиправдані повтори, хаотична композиція, невиважений стиль прикро вражають в останніх повістях (особливо в "Обертоні"). Різниця між мініатюрними оповіданнями письменника з циклу "Затеси" (див. "Новый мир", 1999, № 8) й повістями та романом не на користь останніх: мініатюри показують майстра, що впевнено й вільно володіє словом, а у великих творах сліди поспіху і недбайливості щодо форми стають усе очевиднішими. Тривіальність авторських інвектив та ліричних монологів не виправдана запальністю полеміки з уявними опонентами - авторський запал вибухає, як петарда, і не приносить читачеві нічого, крім прикрого розчарування.
Очевидно, воєнна проза в особі її останніх могікан уже завершує свою еволюцію. Точки зближення її з табірною літературою, пересікання з екзистенційною проблематикю світової "армійської" літератури повоєнної доби не випадкові. Вони свідчать про те, що світова література в постмодерністську епоху є єдиним процесом, національні відмінності в якому не виключають залежності від спільних закономірностей і тенденцій. Однією з них є зближення тематичних пластів літератури через екзистенційну проблематику, іншою - розмивання межі документально-мемуарних і власне белетристичних жанрів, а найважливішою, на наш погляд, є тенденція зникнення цілісного образу-персонажа, витісненого з літературного тексту в сферу документальних свідчень.
Література
1. Аннинский Л. За что прокляты? // Лит. газ. - 1993. - 3 марта.
2. Басинский П. …и его армия // Новый мир. - 1996. - № 1. - С.218-220. - Рец. на: Астафьев В. Так хочется жить: Повесть. - Знамя. - 1995. - № 4.
3. Давыдов О. Нутро: О военном эпосе Виктора Астафьева // Независимая газ. - 1995. - 4 октября.
4. Дедков И. Объявление вины и назначение казни // Дружба народов. - 1993. - № 10. - С.185-202.
5. Есаулов И. Сатанинские звезды и священная война: Современный роман в контексте русской духовной традиции // Новый мир. - 1999. - № 4. - С.224-239.
6. Колошук Н.Г. Авторская позиция в современной прозе (на материале автобиографических произведений В.Астафьева, М.Карима, М.Алексеева): Дис. …канд. филол. наук. - К., 1990. - 188 с.
7. Липовецкий М. "Свободы черная работа": (Об "артистической прозе" нового поколения) // Вопр. лит. - 1989. - № 9. - С.3-45.
8. Немзер А. Литературное сегодня. О русской прозе. 90-е. - М.: Новое литературное обозрение, 1998. - 432 с.
9. Сердюченко В. Русская проза на рубеже третьего тысячелетия // Вопр. лит. - 2000. - Июль-август. - С. 77-97.
10. Яновский Н. Виктор Астафьев: Очерк творчества. - М.: Сов. писатель, 1982. - 282 с.
Loading...

 
 

Цікаве