WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Воєнна проза В.Астафьєва в контексті "армійської" та табірної літератури. - Реферат

Воєнна проза В.Астафьєва в контексті "армійської" та табірної літератури. - Реферат

життєвих сил і стихійних соків. Такі в "Останньому поклоні" дядько Вася Сорока, а в "Так хочеться жити" - епізодичний, але дуже важливий персонаж на прізвисько Ігренька, тобто Павло Андрійович Чванов: "…невелик ростом, но уда-ал, ох, уда-а-ал!" (там само, с.16). Навіть те, що до інших викликало би осуд чи несхвалення, цим героям прощається й сприймається з поблажливим розумінням і навіть замилуванням - як-от крадіжка цілої машини зерна з колгоспного току, та ще й у воєнний голодний час: "Ох и наставник у Коляши с Пеклеваном, умеет за добро платить добром, да и в беде боевого товарища не кинет" (там само, с.18). Ця остаточна моральна авторська оцінка звучить непереконливо, бо читач так і не матиме нагоди пересвідчитись у доблесті Чванова - з подальшого розвитку сюжету Коляшиного життя цей персонаж випадає. Він і потрібен був авторові лише тому, що треба ж було протиставити якусь моральну силу різним начальникам-захребетникам, які й зовсім би доконали головного героя-простака, якби не завзятий Ігренька. Щось від такого відчайдушного молодецтва є й у Зеленцова, у Льохи Булдакова із "Проклятих і вбитих", є у багатьох інших персонажів воєнних повістей та роману, часто безіменних солдатів, і поскільки автор бачить у такому ухарстві-молодецтві природний вияв людської натури, що зазнає спотворюючого тиску, то й показує їх із щирою симпатією. Але біда в тім, вважає письменник, що таке молодецтво під тиском радянської ідеології рано чи пізно відходить до блатного світу, тісно змикається з ним, вбирає його цінності. І тоді вже не молодці-відчайдухи Вася Сорока (з "Останнього поклону"), Акундін Акундінов (з "Веселого солдата"), Павло Чванов ("Так хочеться жити"), а кручені-ламані пристосуванці з напівтабірних бараків, з напівлюдських сімей, із сирітських притулків, де діти ростуть як бур'ян на смітнику,- доходяга Петька Мусіков, стукач Булдаков ("Прокляті і вбиті") і подібні їм стають тим "людським матеріалом", на сили якого мусить опиратися величезна країна…
Якою б буйною не була стихійна життєва сила, війна підкосила її остаточно. Ще до фронту Коляша Хахалін потрапляє в ситуації, коли йому загрожує смертельна небезпека не через якісь серйозні переступи, а через непокірливість, "невгодність" начальству, навіть просто через звичайнісіньку недисциплінованість і дитячу безтурботність (а в "Проклятих і вбитих" та дитяча безтурботність коштувала братам Снєгірьовим і всій їх селянській родині життя та доброго імені) - при тому, що "розгильдяйство" і гротескових розмірів кураж начальства, великого й дрібного, залишається безкарним і становить невід'ємну складову радянської системи, показаної Астаф'євим. Найжахливіші, найжорстокіші "акції" системи в його зображенні закономірні, бо вони лише завершують той п'яний, розгульний кураж. Ось як виглядає депортація західноукраїнського населення в кінці і після війни, описана, до того ж, ніби мимохідь, в стилі вуличних чуток (щось подібне було в "Печальному детективі", де такий стиль оповіді - зовсім не свідчення неповаги автора до серйозних проблем, а вияв "пародійного безликого багатоголосся" в сучасній російській прозі, за висловом М.Ліповецького [7, 32]): "Подразделения военных молодцов, вооруженных до зубов, пустив вперед броневики, где и до танков дело доходило, оцепляли десяток деревень, "зараженных" бандеровщиной, в ночи сгоняли население в приготовленные эшелоны, да так скороспешно, что селяне зачастую и взять с собою ничего не успевали. Если при этом возникала стрельба - села попросту поджигали со всех концов и с диким ревом, как скот, сгоняли детей, женщин, стариков, иногда и мужиков на дороги, там их погружали в машины, на подводы и свозили к станции, чаще - к малоприметному полустанку. Погрузив в вагоны, первое время везли людей безо всяких остановок, при этом истинные бандеровцы отсиживались в лесах, их вожди и предводители - в европейских, даже в заморских городах. Во все времена, везде и всюду, от возбуждения и бунта больше всех страдали и поныне страдают ни в чем неповинные люди, в первую голову крестьяне" ("Знамя", 1995, № 4, с.49). Надивившись на такі події, герой Астаф'єва (і він, і автор, як бачимо з цього ескізно викладеного епізоду, жодної симпатії до бандерівців не відчувають, у складну суспільно-політичну ситуацію на Україні вникати не пробують, але несправедливість щодо селянства Астаф'єву, як завжди, болить) вирішує усунутися від участі в паскудній справі, вибравши дезертирство. Правда, зовсім уникнути лабет злочинної системи героєві все-таки не вдається: щоб легалізувати своє становище, він мусить просто поміняти одне місце служби на інше і робить це без великої охоти й без надії на краще, бо вже знає: в радянських умовах "там добре, де нас нема". Але можна хоч би знайти такий куток, де будеш не виконавцем злочинів, а їх свідком. І можна передбачити, де у цього свідка буде менш обтяжена совість: "Ты знаешь, Жора, - ділиться Коляша своїми міркуваннями з приятелем-дезертиром,- насмотревшись на этих паскудников, я поблагодарил судьбу за то, что она не позволила мне дойти до Германии. Представляешь, как там торжествует сейчас праведный гнев? Я такой же, как все, пил бы вино, попробовал бы немку, чего и спер, чего и обобрал бы" (там само, с.49). А те, що чистою й справедливою влада не буває, - це він знає інстинктивно, і Астаф'єв-автор з ним цілком згідний. У найдрібніших епізодах він зауважує це мимохідь, як давно погоджене з читачем: "Представитель военно-почтового пункта, набравший нестроевиков в винницкой пересылке и заскребший остатки в местном госпитале, не надул нестроевиков, точнее, надул, но не очень сильно и коварно, как мог бы. Совсем не надуть - это ж у нас невозможно нигде, тем паче в армии, человечество ж вымрет от правды, как от перенасыщения воздуха кислородом, у него, у человека, в первую голову у советского, и голова, и сердце, и легкие приспособлены к воздуху, ложью отравленному" (там само, с.56).
Герої Астаф'єва - зовсім не те, що індивідуалісти Сартра чи Камю. Їм швидше властива тяга до одвічної російської соборності, що загострюється у воєнний час почуттям патріотизму. В романі "Прокляті і вбиті" це підкреслюється на перших же сторінках, де героя Льошку Шестакова опановуєпобожне почуття від звуків знаменитої пісні "Вставай, страна огромная…": "Сам по себе он уже ничего не значит, себе не принадлежит - есть дела и вещи важней и выше его махонькой персоны. Есть буря, есть поток, в которые он вовлечен, и шагать ему, и петь, и воевать, может, и умереть на фронте придется вместе с этой все захлестнувшей усталой массой, изрыгающей песню-заклинание, призывающей на смертный бой одной мощной грудью страны, над которой морозно, сумрачно навис морок. Где, когда, как выйдешь из него один-то? Только строем, только рекой, только половодьем возможно прорваться ко краю света, к какой-то иной жизни, наполненной тем смыслом и делом, что сейчас вот непригодны и важны, но ради которой веки вечные жертвовали собой и умирали люди по всей большой земле" ("Новый мир", 1992, № 10, с. 61-62). Але утвердитися під захистом подібного почуття жодному з героїв не вдається: все - від побуту військового табору для новобранців (у буквальному розумінні - табірного побуту!) до дій конмандирів найнижчих і найвищих - виштовхує їх у
Loading...

 
 

Цікаве