WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Воєнна проза В.Астафьєва в контексті "армійської" та табірної літератури. - Реферат

Воєнна проза В.Астафьєва в контексті "армійської" та табірної літератури. - Реферат

минуле героя теж впізнаване, ніби давно відоме читачеві - з астаф'євських "Крадіжки" й "Останнього поклону": "Большая, основательная семья Хахалиных как-то быстро й незаметно изредилась. Умерли старики [вислані з рідних місць у Заполяр'я - Н.К.] и с собой уманили самых уж размладших внучат. Когда отца Коляши под конвоем увезли еще дальше, на какие-то "важные" работы, будто сломалась матица в избе - не стало и матери. Все посыпалось и рухнуло до основания - цинга сразила. Остался Коляша на руках старшей сестры, уже здесь, в Заполярье, дважды сходившейся с мужиками, чтобы иметь "опору в жизни", и была та опора опорой иль не была, но дети от нее появлялись. В барачной беленой комнате однажды застрял "ирбованый" с наколками на руках, на груди и даже на заднице…" (там само, с.10). Не дивно, що з усього свого злощасного дитинства Коляша міг згадати на фронті з відрадою хіба лише окремі епізоди з дитбудинківського життя. А все інше краще б не пам'ятати,- вважає автор, спираючись на власний життєвий досвід та узагальнюючи його до полемічної тези: "Детдома и разного рода приюты, как и школы наши, любят хвастаться, сколько выдали они стране героев, ученых, писателей, артистов, летчиков и капитанов, но общественность скромно умалчивает, сколько ж воспитательные заведения дали родине убийц, воров, аферистов и просто шатучих, ни к чему не годных, никуда кроме тюрьмы не устремленных людишек" (там само, с.11).
Фронтова дійсність, з якою стикається Коляша, нітрохи не краща щодо морального клімату, ніж тилова: вся армія побудована на жорстокій ієрархії, що дає змогу підніматися до найвищих постів абсолютно аморальним і звироднілим типам. Оскільки влада тримається страхом і силою, то більш-менш порядна людина в цій системі виглядає "придурком", "чокнутим", "блажним". Або - інтелігентом, "начитавшимся благородной литературы" (так атестовано одного з героїв "Проклятих і вбитих", і характеристика, як здебільшого у Астаф'єва, подана як узагальнююча: поняття "інтелігент" для радянського плебсу таке ж чужорідне в армії, як і в таборі, в селі чи будь-де, воно відділяє більшість народу - простолюд і "начальників" - від решти, що є "порченою", вразливою саме через оту інтелігентність). Єдино прийнятною тактикою поведінки з командирами в радянській армії є та, що її інстинктивно вибирає Коляша: "Было все: и топали на него, и расстрелом стращали, и штрафную обещали - Коляшу Хахалина ничего не трогало, не пугало. Он отрешенно молчал и смотрел в землю, потому что, если он поднимал голову и начинал глядеть в небо,- воспитующими его, отцами-командирами, это воспринималось как вызов, как чуть не высокомерие. Как и большинство начальников, выросших уже при советской власти, командиры сии прошли через унижение детства в детсадах, в отрядах, в школе, ну и, само собой разумеется, главное, вековечное унижение в армии. Поэтому, получив власть, сами могли только унижать подчиненных, унижаться перед вышестоящими начальниками, и глядящий в землю, ссутуленный, как бы уже вовсе сломленный человек был для них приемлемей того, кто смел глядеть вверх,- не задирай рыло, коли быть тебе внизу судьбой определено" (там само, с.29). В "Проклятих і вбитих" армійські командири поставлені в один ряд з "п р и д у р к а м и [розрядка наша - Н.К., слово вжито в особливому значенні, прийнятому у табірному жаргоні] в чинах, без которых ни одно советское предприятие, тем более военное подразделение, никогда не обходилось и обойтись не может" ("Новый мир", 1992, № 10, с.65).
Автор, як бачимо, говорить "прямим текстом", коментувати його позицію зайве, можна обійтися підкресленням очевидного. А підкреслити необхідно передусім те, що в своїх демократичних переконаннях Астаф'єв завжди був послідовним: те, що в останніх повістях він висловлює як остаточний присуд суспільству й радянській політичній системі, давно було передумане й показане. Наприклад, у зображенні дитбудинківських педагогів (в астаф'євській ієрархії "начальників" - необхідна й дуже важлива каста) у "Крадіжці" й "Останньому поклоні" та у повісті про Коляшу Хахаліна суттєвої різниці нема: скрізь герой-сирота ненавидить їх за лицемірство, за тупу, одверту, вульгарну безкультурність і бездуховність, за зневагу до слабких, страждаючих, беззахисних дітей, яких вони мали би плекати й захищати і кого натомість "виховують", тобто повчають і розтлівають. Ті ж самі риси показує письменник у всіх "начальниках" - таке сатиричне зображення стало в нього своєрідним топосом, що переходить з одного твору в інший. Як на зорі свого літературного шляху, так і в його кінці думка автора обертається в колі тих самих наболілих тем, тих же конфліктів: людську істоту, що прагне чистоти, спокою, тепла, тягнеться до них, як рослина до води й до сонця, з усіх боків душать недоумство, насильство, моральний і фізичний бруд… Занепадові й розтлінню людського духу автор і його герої-протагоністи намагаються протистояти, звертаючись до природи, шукаючи в її чистоті й могутті безкорисливої підтримки і з відчаєм переконуючись, що скоро й це джерело чудодійної сили буде запаскуджене. В третій частині повісті "Так хочеться жити", названій "Місячний відблиск", автор намагається висловити свій біль, донести його до сучасників, дітей та внуків у такому от безвідносному щодо сюжету монолозі: "Да разве возможно блаженство там, где есть люди, исчадья эти, советские охломоны, везде со своими уставами, правилами, указаниями - жить, как велено, но не так, как твоей душеньке хочется" ("Знамя", 1995, № 4, с.99). Буквально - крик душі… І далі - устами свого зарікуватого героя, якому так і не дано - через малограмотність, через тягар бідацької долі рядового-фронтовика - стати письменником: "Ты пойми, пойми, что произошло-то! Тут весь смысл нашей проклятой жизни! Мы пришли, чтобы разрушить прекрасное. И выходит, что? Ах, как бы тебе, парень, это объяснить. Жалко, понимаешь, жалко все, себя, тебя, людей, это озеро…" (там само, с.99-100). Це екзистенційне кредо самого Астаф'єва, якому було завжди важко висловити те, про що інші говорили легко, бо сприймали абстрактно, умоглядно: екологічна проблема, моральна проблема… Для нього ж ці проблеми - іпостасі всенародної і вселюдської біди морального виродження й здичавіння людського роду, про що й ішлося в "Пастухові й пастушці", в "Цар-рибі". До пори до часу біду можна було перетерпіти, пере-могти, бо за героєм "была мудрая и мученическая крестьянскаяшкола. Наученный терпеть, страдать, пресмыкаться, выживать и даже родине, их отвергшей и растоптавшей, служить, мужик российский знал, где, как ловчить, вывертываться" (там само, с.15).
Очевидно, через те у Астаф'єва з явною симпатією всюди зображені не тільки герої-простаки, але й герої-ловкачі, та не ті, хто, за приказкою, на чужому горбу у рай в'їжджає - таких автор ненавидить і зневажає, картаючи з усією силою і дошкульністю сатиричного слова ("барыги" - див. главу "Останній поклон" в однойменній повісті); саме в цьому прошарку населення він бачить те середовище, що породило паразитуючий клас - радянську номенклатуру. Ловкачі ж Астаф'єва ніякого відношення до номенклатури не мають: вони - той же простолюд, і приваблюють автора постільки, поскільки їх "везучість" - від одчайдушного завзяття, молодецтва, від буяння
Loading...

 
 

Цікаве