WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Воєнна проза В.Астафьєва в контексті "армійської" та табірної літератури. - Реферат

Воєнна проза В.Астафьєва в контексті "армійської" та табірної літератури. - Реферат

розглядати як головних, першорядних (автобіографічний герой Вітька Потиліцин, дядько Вася Сорока, тітка Авдотья, брат Коля та ін.), і другорядні, безіменні, епізодичні: звільнений з табору зек та дівчинка з розсипаними ягодами у гл. "Ніч темна-темна", малолітній хлопчик, що згубився, шукаючи матір, яка пішла в поле, - у гл. "Хлопчик у білій сорочці" та ін.
Астаф'єв ніколи не писав про табори, але те звичайне життя його земляків і сучасників, про яке він написав в "Останньому поклоні" та "Цар-рибі", в "Крадіжці", "Зорепаді", "Пастухові й пастушці", "Печальному детективі" й "Людочці", виявляється подекуди як дві краплі води схожим на табірне. На пересильних пунктах і в госпіталях, у трудармії і в тилових частинах, в дитбудинках і забутих Богом та начальством колгоспах, де знаходяться його герої,- та ж мораль, та ж всевладність Системи і безправ'я та приниженість простої людини, її відчайдушні спроби вижити й зберегти людську гідність. Можна стверджувати, що саме у творчості Астаф'єва табірна дійсність та звичайне життя найширших верств суспільства - низів, селянства, декласованих прошарків (здебільшого в минулому тих же репресованих селян) - настільки тісно змикається, що межа вже несуттєва. Найвагомішим аргументом цієї тези є доля астаф'євського героя в автобіографічній воєнній повісті "Веселий солдат", якою письменник, здається, заповнив білі плями своєї літературної автобіографії (цікаво, що ті епізоди з неї, які раніше ставали матеріалом сюжету інших творів,- у "Зорепаді", скажімо, сюжет про перше кохання - він просто пропускає в оповіді).
"Веселий солдат" - не стільки повість, скільки воєнні мемуари письменника. Дійові особи й події тут невигадані, проте для автора головне не збереження документальності чи об'єктивності, а найбільш повна одвертість навіть там, де на межі з натуралізмом він не упускає найінтимніших деталей особистого життя, зокрема й тих, які представляють його в невигідному світлі. Основою сюжетних подій є поранення, перебування в госпіталях та на різних "пересилках" і на "легкій" службі нестройовика, повернення з війни і поневіряння з родиною (дружина - теж фронтовичка) у повоєнні роки. Всупереч оптимістичній назві долю героїв повісті-мемуарів веселою не назвеш. "Веселим" свого солдата Астаф'єв пойменував тому, що він не здається на волю обставин, визначених великими й малими начальниками радянської системи для людського бидла. Грубий, цинічно одвертий тиск викликає в нього (а ще більше в автора з його нинішнім досвідом) обурення й гнів, і в усіх можливих випадках він чинить всупереч очікуваним од нього пристосуванству й покірності. Інший на його б місці радів, що потрапив на "легку" службу - все ж таки нестройовик,- а він заявляє: "Этот сбродный полк и "легкая" в нем служба сидят у меня в печенках до сих пор" ("Новый мир", 1998, № 5, с.51). Він із тих, кому найгостріш і найнестерпніш муляють найбуденніші обставини: "…наша глубокомысленная советская система, не терпящая никаких вольностей и излишеств, внесла некоторую привычную прямолинейность в образ и архитектуру старорежимных помещений: были убраны перегородки и вместо трехъярусных топчанов сколочены сплошные низкие нары. Тюремное привычное удобство, и главное, есть возможность наблюдать дневальному и одновременно всякой казарменной твари за всей казармой, теплее спать, способнее вше плодиться. А что будут хромоногие, больные, припадочные, гнилобрюхие и гнилодыхие недобитые солдаты "дослуживать" и теснотиться - об этом как-то никто не подумал, стандарт, хоть из устава, хоть из башки, он человеческих отклонений не признает и с индивидуальными запросами да хворями подчиненных не может считаться" (там само, с.51-52). Ясно, що належать подібні міркування вже сьогоднішньому авторові, а не героєві воєнних часів. Автор не те щоб відділяє себе від цієї системи, але й почувати себе сліпим її знаряддям і жертвою не хоче: "Да это у нас и по сей день так: где бы ты ни воевал, ни работал, где бы ни служил, ни ехал, ни плыл, в очереди в травмапункте иль на больничную койку ни стоял - всегда ты в чем-то виноват, всегда чего-то должен опасаться и думать, как бы еще более виноватым не сделаться, посему должен выслуживаться, тянуться, на всякий случай прятать глаза, опускать долу повинную голову - человек не без греха сам в себе, тем более в нем начальство всегда может найти причину для обвинения. Взглядом, словом, на всякий случай, на "сберкнижку", что ли, держать его, сукиного сына, советского человека, в вечном ожидании беды, в страхе разоблачения, устыжения, суда, если не небесного, то общественного" (там само, с.11).
Герой і сюжет повісті "Так хочеться жити" - явно предтечі "Веселого солдата". Повторів і співпадань достатньо: в обох повістях йдеться, очевидно, про той самий період у житті героя; співпадають обставини фронтової біографії - наступ у 43-му році на Україні, служба в конвойному полку в Рівному напередодні Перемоги, перебування на Вінницькій пересилці до мобілізації, повернення в Росію з невінчаною дружиною-фронтовичкою і т.д. Але в повісті про Коляшу Хахаліна (дещо карикатурне ім'я головного героя з "Так хочеться жити") більша вага не публіцистичних - приклади таких щойно наводилися, - а художньо-образних узагальнень. Вже в самій карикатурності імені - елемент карнавалізації серйозної досьогодні в радянській літературі теми й матеріалу. У Астаф'єва, прозаїка серйозного, але з репутацією вічного опозиціонера благополучним і добропорядним та солідним "творцям", воєнна дійсність постає як трагіфарсова, герої - як невдахи й маргінали, чиї поневіряння автор протиставляє утвердженому офіційною пропагандою образові героя-фронтовика і показує з гіркою насмішкою та водночас зі співчуттям. Біографія Коляші Хахаліна є узагальненням добре відомих за Астаф'євим життєвих обставин: він сирота із Заполяр'я, за вдачею - з тих дитбудинківських неслухів, які, де б не опинилися, чомусь не влаштовують дрібне й вище начальство, від шкільних вихователів до армійських старшин та госпітальних комендантів: "…вечный настырник… никчемный человечишко",- лютує, аж піниться старшина Растаскуєв. Як не парадоксально, але герой такого типу є цілком очікуваним у російській воєнній прозі: він посів досі незайняте місце десь між всенародним улюбленцем Василем Тьоркіним і парією Іваном Чонкіним у Войновича. Та якщо його попередники - явно герої літературні, то Коляша виглядає на їх фоні життєво достовірним, невигаданим. Саме тому образом "типовим" він сприйматися, очевидно, не буде. Близьким до автобіографічних образів Астаф'єва з раніших воєнних повістей він виглядає через талант, на фронті зовсімнепотрібний: "Коляша был мастер по части чтенья, пенья, всяческого сочинения" ("Знамя", 1995, № 4, с.3). Потрапляючи у складні обставини, цей вісімнадцятирічний солдат поводить себе так, як поводив би й будь-який пересічний його ровесник у тих же умовах, які, зрештою, не обирає: "Но куда богатого конь везет, туда бедного Бог несет",- коментує автор такі повороти його долі (там само, с.4). Воєнні незгоди швидко доводять хлопця до виснаження, перетворюючи в байдужого до всього, навіть власного життя, доходягу, який лише силою закладеного в ньому селянським родом інстинкту не втрачає життєвих орієнтирів. Коротко розказане
Loading...

 
 

Цікаве