WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Воєнна проза В.Астафьєва в контексті "армійської" та табірної літератури. - Реферат

Воєнна проза В.Астафьєва в контексті "армійської" та табірної літератури. - Реферат

"Прапороносців", не змогла пробитися крізь редакторські й цензурні заслони у свій час і вже ніколи не буде створена.
Але варто звернутися до творчості тих письменників-фронтовиків, які й досі продовжують вичерпувати свій і загальнонародний (у масштабах всієї колишньої імперії) воєнний досвід, доосмислювати його, виходячи через це осмислення на болючі сьогоднішні проблеми пострадянського суспільства. Однозначного їх сприйняття читацькою аудиторією, очевидно, вже не буде. І не тому, що нова воєнна проза (чи радше її продовження) не задовільняє когось своїм художнім рівнем - про це здебільшого не згадують [1; 3; 5; 8]. Полеміка триває щодо "правдивості" авторського свідчення, щодо правомірності показувати війну, армію, повоєнну розорену країну у невигідному світлі, згущувати фарби, драматизувати ситуації і т.п. В.Астаф'єв у "Післямові" до першої книги свого роману "Прокляті і вбиті" говорив про це як про очікувану реакцію: "Автор хорошо и давно знает, в какой стране он живет, с каким читателем встретится, какой отклик его ждет в первую голову от военных людей, поэтому посчитал нужным назвать точное место действия первой книги романа "Прокляты и убиты", номера частей и военного округа, а также фамилии и имена уважаемых и тех не уважаемых людей, какие сохранила память" ("Новый мир", 1992, № 12, с. 246). Насправді на точку зору "воєнних людей" стало не так багато читачів [3], але професійного критика роман таки обурив [4], до того ж саме того критика, хто писав про Астаф'єва раніше з глибокою повагою.
Астаф'єв ніколи не сприймався як суто "воєнний" автор, та у критичних дебатах про воєнну прозу 70-80-х рр. постійно згадувалися його "Пастух і пастушка", "Зорепад", "Десь гримить війна", деякі ранні оповідання. Причому в жодному з цих творів війни, власне, не було, а були глибокий тил, госпіталі, голод і холод, сирітство й невлаштованість, поневіряння й приреченість неприкаяних астаф'євських героїв - підлітків і молодих бійців, сиріт і вдів воєнного та повоєнного часу. В міру того, як розросталася головна автобіографічна книга письменника - "Останній поклон", Астаф'єв усе ближче підходив до найболючішого, найжахливішого, що було ним і його ровесниками пережите на фронті, але до пори до часу залишалося десь "за кадром", хоч уже й передчувалось у тих надривних інтонаціях, що постійно звучали в усіх творах письменника - від "Крадіжки" (повість про сирітське дитинство у заполярному дитячому притулку) до "Людочки" й "Печального детектива" (1986). Це були останні у період застою твори письменнтка, що викликали широкий, ще всесоюзний резонанс і були в центрі критичних дискусій 1986-1988 років, поруч із "Пожежею" В.Распутіна, "І довш за вік триває день" Ч.Айтматова, "Все попереду" В.Бєлова…
На початку 90-х Астаф'єв починає серію журнальних публікацій нових творів, які показали, що письменник давно працює над воєнною темою, над матеріалом особисто пережитого фронтового минулого, представленого читачеві явно як підведення життєвих підсумків і рахунків. Один за одним виходять роман "Прокляті і вбиті" (книга перша - "Чортова яма", "Новый мир" 1992, №№ 10-12; книга друга - "Плацдарм", "Новый мир" 1994, №№ 10-12), повісті "Так хочеться жити" ("Знамя" 1995, № 4), "Обертон" ("Новый мир" 1996, № 6), "Веселий солдат" ("Новый мир" 1998, № 5). Перші враження , які вони викликають у читача - больовий шок, сум'яття, обурення, розчарування. Читати їх підряд занадто важко. Вони задумані як реквієм тим, хто ще за життя пройшов крізь пекло, хто був приречений на нього довічно політичною системою, владою, державною ідеологією. Але авторська сьогоднішня тенденційність у них настільки на поверхні тексту, що заважає сприймати його як художній твір. П.Басінський з цього приводу робить висновок: "Про справжню війну можна говорити або нейтральним стилем історика, або наївними словами древніх" [2, 19]. Астаф'єв же свято переконаний, що має право говорити від імені героїв, не завдаючи собі клопоту вживатися в кожного з них. Головні герої Астаф'єва - все ті ж "маленькі люди", що й у ранніх творах, здебільшого - сироти, невдахи, відщепенці, "шалапути", до яких життя нещадне і яким не дає передиху, не залишає шансів зміцніти й одужати після пережитих страждань, залікувати рани на тілі і в пам'яті. Вони наділені, як правило, непереборним інстинктом виживання, змалку загартовані й випробувані на живучість жорстокими умовами, але в них жива й совість, не перестає боліти пам'ять воєнних і повоєнних років, і саме через те автор довіряє їм свої важливі думки й оцінки. Критик А.Немзер писав, що головне у цій пам'яті - потрясіння: не Бог помер - люди вибрали безбожництво, і їх гріховне затьмарення "є заразом і злочином, і карою, кінця яким Астаф'єв не бачить. Не бачить саме тому, що всупереч тисячу раз ним описаній очевидності, всупереч тим звірствам, що людьми творяться, письменник не перестає людину любити. Будь-яку. І не тільки праведника Колю Риндіна. Астаф'єв любить своїх грішників, здається, не зізнаючись до кінця в цьому й самому собі" [8, 41]. Для Астаф'єва людина - не Боже створіння, а, використовуючи гру російських слів, що її перекласти українською неможливо, - Боже "исчадье", від старослов'янських коренів "ад" і "чадо" водночас. "Исчадье" - все-таки чадо, дитя, - робить висновок А.Немзер, стверджуючи, що письменник вірить у Людину.
Очевидно, з цією думкою можна погодитися, беручи до уваги, що в центрі творчості Астаф'єва - Людина в екзистенційному смислі слова, і найважливіші проблеми, які цікавлять його,- це екзистенційні проблеми: сенсу і безглуздості людського існування, смерті і вибору, самотності людини в суспільстві і необхідності протистояти тяжкому суспільному гнітові. Початок таким проблемам покладено у творах, які з'явилися ще в глухі застойні роки. Критика помітила це далеко не зразу. Так, автор однієї з найґрунтовніших монографій про творчість письменника М.Яновський у 1982 році писав, що Астаф'єв "серед перших письменників свого покоління ставить не глобальні питання перетворення суспільства - вони більш чи менш ясні [!? - Н.К.] , а проблеми моралі і поведінки окремої людини в умовах суперечностей зображеної епохи…" [10,187]. Як на ті часи, гострий соціальний зміст, різкі безкомпромісні висновки письменника здавалися занадто запальними, але повсякчасна манера вести оповідь у стилі межовому - між публіцистичною інвективою та ліричним спогадом - давала змогу критикові віднести "перехлесты" на рахунок гострої вдачі нестримного на язик сибіряка. Якщо ж придивитися пильніше, то вже в "Останньому поклоні", у тих його главах, які були створені й опубліковані в застійні часи, прослідковуються головні конфліктні лінії і головні світоглядні засади художнього світу, що постає зі сторінок останніх книг письменника.
Візьмемо для прикладу головну лінію конфлікту "Останньогопоклону" - руйнування й розорення селянського укладу в результаті колективізації та інших суспільних зрушень ХХ ст. Їй постійно супутня лінія екзистенційно-особистісна, що звучить мотивом сирітства, неприкаяності, соціальної й особистісної незахищеності людини - мотивом "былинки на мирском ветру" [див. докладніше у нашому дисертаційному дослідженні - 6, 78-81]. В ряду таких героїв "Останнього поклону" й ті, що їх можна
Loading...

 
 

Цікаве