WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Воєнна проза В.Астафьєва в контексті "армійської" та табірної літератури. - Реферат

Воєнна проза В.Астафьєва в контексті "армійської" та табірної літератури. - Реферат

Воєнна проза В.Астаф'єва в контексті
"армійської" та табірної літератури
У повоєнній світовій літературі табірна і тюремно-табірна тема міцно утвердилася, починаючи з документальних творів польських прозаїків у 40 - 50-і рр. (З.Налковська, С.Шмаглевська, Т.Боровський, Г.Херлінг-Грудзінський та ін.), автобіографічних романів І.Багряного ("Тигролови" - 1944, "Сад Гетсиманський" - 1950); дещо пізніше, у добу "відлиги",- табірних повістей та оповідань О.Солженіцина, В.Шаламова та ін. У цьому контексті варто звернути увагу на близькість проблемно-образного і сюжетно-конфліктного рівнів поетики творів табірної тематики і зовсім іншого тематичного пласта літератури - умовно назвемо його "армійською" прозою. Ця тема виявила себе у творчості багатьох прозаїків у різних національних літературах, як у Європі, так і за океаном, які, пройшовши крізь досвід світової війни, намагалися узагальнити і виразити своє несприйняття адміністративної військової системи як такої, що породжує загрозу нового тоталітаризму. Крізь цю небезпеку вони гостро відчували ряд екзистенційних проблем, у вирішенні яких змикалися з екзистенціалістською інтелектуальною прозою та драматургією (Камю, Сартр), з драмою абсурду, з прозою "чорного гумору" в США тощо. Література в різних країнах, попри відмінність історично-соціальних, національно-культурних передумов і особливостей розвитку, помітно зблизилася саме на цьому терені - екзистенційна проблематика, конфлікт протистояння людини і тоталітарної Системи чи знелюдненого концтабірного Абсурду.
Це зближення і породило той феномен, який ми назвали "армійською" прозою, щоб, не претендуючи на термінологічні нововведення, оперувати назвою як робочим, зручним і містким означенням. Для прикладу назвемо ті твори на армійську тему, які стали найбільш відомими у світі, перерісши інтерес до тематичної визначеності, піднявши саму тему на рівень містких суспільних і філософських узагальнень, завдяки чому й здобули своїм авторам міжнародне визнання: це романи американців Нормана Мейлера "Голі і мертві" (1948), Джеймса Джонса "Віднині і повік" (1951) та Джозефа Геллера "Пункт-22" (1961), чеського дисидента Мілана Кундери "Жарт" (1968) та російських письменників-дисидентів В.Войновича "Життя та незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна" (1979) і С.Довлатова "Зона" (1982). Ряд можна продовжити менш відомими для світового читача текстами, які, проте, справили значний вплив на свідомість сучасників.
У колишньому Радянському Союзі, де тюремно-табірна тема була під забороною і якщо й проривалася, доходила до читача, то ненадовго й гомеопатичними дозами, будь-які зближення її з творами про армію, про війну, хоч і мимовільні з боку художників (адже від кінця 50-х рр. існував феномен воєнної прози), теж ретельно цензурою відкидалися. Про це свідчить і той факт, що героями творів про Велику Вітчизняну війну до появи оповідання М.Шолохова "Доля людини" (1956) - тобто до рішень ХХ партійного з'їзду - не могли бути люди із "заплямованою" біографією, як от колишні полонені, в'язні концтаборів, зрадники, поліцаї тощо. Вже далеко після шолоховського оповідання участь творів, у яких ця дражлива тема зачіпалася, була непевною: або їх "не помічали" й не передруковували, як "Його батальйон" В.Бикова (а подеколи й зовсім не оприлюднювали - як перший твір одного з найвідоміших письменників фронтового покоління К.Воробйова "Це ми, господи", як окремі розділи "Блокадної книги" Д.Граніна й А.Адамовіча), або навколо них зчинявся галас критичних дискусій, де твір міг і загубитися, бо його трактування були досить не однозначні. Один із показових прикладів тут - відомий російський письменник Віталій Сьомін з його автобіографічним романом про малолітнього "остарбайтера" "Нагрудний знак ОST".
Хоча життя і побут армії та інших воєнізованих структур були важливою ланкою в житті повоєнного радянського суспільства, саме ця ланка в літературі не знаходила правдивого чи й просто проблемного відображення при тому, що "правдиве, багатогранне проблемне відображення" було альфою й омегою естетики радянської культури. Але що можна дізнатися про життя радянської армії з літератури? Можна назвати ряд ілюстративних творів масової белетристики, але правду читач дізнається лише від недавна - зі "Стройбату" С.Каледіна (1989), "Афганських оповідань" О.Єрмакова (1989), "Казенної казки" О.Павлова (1999) тощо. З цими творами виступили представники вже нового покоління не тільки в літературі, а й у кіно (фільм П.Тодоровського "Анкор, іще анкор!", фільми С.Бодрова). Щодо письменників-фронтовиків, представників уже колишньої радянської воєнної прози, то більшість із них далеко не все змогла сказати своєчасно, вільно і почути неупереджену критику та адекватний читацький відгук. Доля "затриманого" воєнного покоління трагічна: це і вже згаданий К.Воробйов, і автор "ржевської прози" В.Кондратьєв, і маловідомий широкому загалові башкирський прозаїк, автор повістей "Атака" та "Ось кінчиться війна…" Анатолій Генатулін… Показовим є факт з біографії Володимира Богомолова, чиї повісті "Зося", "Іван" та роман про радянську контррозвідку "Момент істини" ("В серпні 1944-го") були у 60-70-і рр. широко відомі. Після них письменник надовго замовк, і лише в 90-і роки знову прийшов до читача з новими повістями "про армію" ("В кригері" - 1993). Але як же ця армія повоєнних років відрізнялася від того, що писали про неї у власне повоєнний час, що пропагують ЗМІ й донині, що стало штампами в масовій радянській культурі! Зате вона значно більш схожа на ту, яку бачать С.Каледін та П.Тодоровський, О.Єрмаков та О.Павлов, С.Бодров та інші молоді митці.
Очевидно, суть армійських проблем у літературі чи кіно міняється не від того, який період історії зображено: воєнний, повоєнний, застійний чи сучасний. Армія була і залишається не зразковою ланкою суспільства, де ідеали й цінності мають переважно героїчний характер,- армія несе в собі всі хвороби цього суспільства, усі його вади у збільшеному, загостреному вияві, бо армія в мілітаризованому суспільстві є квінтесенцією його мілітаризації, тоталітаризму, агресивного щодо зовнішнього світу, щодо окремої людини. Те, що писали Мейлер, Джонс, Геллер про американську армію воєнного часу, виявилося на диво схожим на те, що побачили Кундера у повоєнній чехословацькій, а Богомолов, Єрмаков, Каледін - у радянській армії від воєнного часу до нинішнього.
Щодо української літератури, то в ній від кінця 40-х років зусиллями найбільш шанованих, ще за життя канонізованих письменників-фронтовиків (М.Стельмах, О.Гончар), частково - О.Довженка в його "Повісті полум'яних літ", творився міф про армію-визволительку ("Прапороносці" О.Гончара), про героїчну всенародну боротьбу з фашизмом ("Чотири броди" М.Стельмаха, "Циклон" О.Гончара), про славу, доблесть і честь… Гіркі правдиві сторінки про воєнну і повоєнну дійсність у творах О.Довженка, Григорія і Григора Тютюнників, В.Близнеця, Є.Гуцала, В.Дрозда або залишалися поодинокими й розрізненими, десь на периферії літературного процесу, абоз'явилися й були почуті пізніше, вже в роки перебудови й незалежності України. "Воєнна" українська проза була заглушена з самого початку, ще при корені, бур'янами "олауреачених" монументальних епопей на зразок
Loading...

 
 

Цікаве