WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Достоєвський “Злочин і кара” - Реферат

Достоєвський “Злочин і кара” - Реферат

Достоєвський "Злочин і кара"
"Я вбив себе, а не стару жінку"
"Злочин i кара" Ф. М. Достоєвського належить до найбiльш складних творiв росiйської лiтератури. Достоєвський описує страшну картину життя людей у Росiї середини ХIХ ст.
У цей час багато хто почував себе розчарованим, загнаним та стиснутим власним безсиллям i безправ'ям. Автор створює книгу про збiднiлих дворянах, "мешканцiв темних куточкiв". До нього нiхто не писав таких книг, та для Достоєвського змiст роману був продиктований самою дiйснiстю.
Подiї, описанi в романi, вiдбуваються в Петербурзi. Петербург Достоєвського - мiсто, в якому неможливо жити: воно нелюдське. Це мiсто "вуличних дiвчат", "трактирних постiйних вiдвiдувачiв", якi шукають у винi хвилинне забуття вiд нудьги. Атмосфера Петербурга - атмосфера безвиходу i глухого кута. У романi багато вуличних сцен. Ось жiнка з жовтим обличчям i запалими очима кидається у воду каналу. I чутнi крики другої жiнки: "До бiса допилася, батюшки, до бiса... Удавитися теж хотiла, з мотузки зняли." Ось один iз сутiнкових епiзодiв. Отримавши вiд Олени Iванiвнi грошi, Раскольников прямує до розпивочної, що мiститься в якомусь пiдвалi. Гидка їжа, задуха "i все це до того просякнуто винним запахом, що здається, вiд одного повiтря можна за п'ять хвилин зробитися п'яним". Тут же звучать вiдчайдушнi слова Мармеладова, вбитого гiркою бiднотою i пияцтвом: "А якщо нема до кого, якщо пiти бiльше нiкуди?"
Простiй людинi в Петербурзi мiсця немає, тому вона занурюється у "сморiд пивничок". Залишаючи шумнi вулицi, автор веде нас у будинки, де живуть його герої.
На мить вiдкриваються дверi в чуже життя, сповнене вiдчаю. Адже страшно жити не лише в "трунi", яку винаймає Раскольников, але i в "потворному сараї" Сонi, i в "прохолодному кутку", де мешкає Мармеладов, i в окремому номерi, "задушливому i тiсному", в якому проводить свою останню нiч перед самогубством Свидригайлов. Доля "маленьких" людей, якi мешкають у таких квартирах - з вiчними злиднями - страшна.
Письменник примушує нас зазирнути в один iз "закуткiв" столицi - родину Мармеладових i йому вiдкривається безодня. "Мармеладов... кумедний, жалюгiдний i потворний, цей обiрванець з його чиновнiчою осанкою, блазень, зi своїм "ораторством" кабацьких завсiдникiв". Та цей "забавник" - людина трагiчної долi. Сповiдуючись перед Раскольниковим, Мармеладов говорить: "Нема куди йти людинi, а це ж треба". Сутнiсть життєвої драми Мармеладова полягає в яснiй свiдомостi, що нiкуди йти, нi до кого йти. Йому лишається одне - загинути, i вiн гине, i загибель його неминуча. Але в цьому i в стражданнях своїх близьких винний i сам Мармеладов. Вiн гостро усвiдомлює свою провину: "А хiба серце у мене не болить вiд того, що я плазую в тузi?" Чи можна жалiти людину, яка вкрала останню копiйку у своїх голодних дiтей? Але Достоєвський примушує нас жалiти негiдного жалю, спiвчувати до негiдного цього спiвчуття! Мармеладову, неможливо не спiвчувати, тому що вiн страждає, бо "вiн все це може вiдчувати". Вiн умiє любити i жертвувати, вiн лишився людиною. Та i не лише Мармеладов, а i багато "маленьких" людей у романi, придушенi бiднотою. Вони нещадно жертвують собою заради добробуту близьких. Соня Мармеладова заради сiм'ї "продала" себе, але чим же краща доля сестри Раскольникова Дунi, яка заради брата i матерi виходить замiж за пана Лужина? Через весь роман проходять подiбнi сцени, що розкривають повсякденну трагiчнiсть життя народу.
Такий свiт, у якому живуть герої Достоєвського, свiт "принижених i ображених", "тих, хто загинув i тих, хто буде гинути". Трагедiя становища героїв Достоєвського полягає не тiльки в безвиходi, але й в усвiдомленнi цього глухого кута: вони бачать, що їхня загибель близька й неминуча, i знаходяться в станi приречених на смерть.
Всiм змiстом роман Достоєвського показує повну неможливiсть знайти будь-який вихiд, якщо залишатись у цьому суспiльствi, адже приймати його закони, жити в такому суспiльствi людинi неможливо!
Вперше роман "Злочин i кара" побачив свiт 1886 року. Це роман про сучасну Росiю, яка пережила епоху найглибших соцiальних зрушень та моральних струсiв, епоху "розладу", роман про сучасного героя, який ввiбрав у себе усi страждання, болi та рани часу.
"Ввечерi жаркого липневого дня, незадовго до заходу сонця, виходить колишнiй студент Родiон Раскольников". Так починався роман Достоєвського. Iз цього моменту без вiдпочинку, у палкiй ненавистi, мареннi - метушиться вулицями Петербурга, зупиняється на мостах, над темними холодними водами каналу, заходить у бруднi шинки герой Достоєвського.
З перших сторiнок роману ми дiзнаємося про те, що Раскольников спокусився на якесь дiло, яке є новим кроком, новим власним словом, мiсяць тому в нього народилася мрiя, до здiйснення якої вiн близький зараз.
А мiсяць тому, майже вмираючи вiд голоду, вiн змушений був закласти у старої лихварки перстень - подарунок сестри. Велику ненависть та вiдразу вiдчуває вiн до вередливої та нiкчемної старої, яка висмоктує кров з бiдних, отримує багатство за рахунок чужого горя, злиднiв та пороку. "Дивна думка прокидалася у його головi, як з яйця курча". Раптом почута в трактирi розмова студента з офiцером про неї ж, "глупої, беззмiстовної, нiкчемної, злої, хворої старої, нiкому не потрiбної i, напроти, усiм шкiдливої". Вона живе "сама не знаючи для чого", а молодi свiжi сили зникають "без усякої пiдтримки", "i це тисячами, i це усюди".
Пiвроку тому Раскольников написав статтю "Про злочин", де виклав свою теорiю психологiчного стану злочинцiв упродовж усього злочину. Вiн доводив, що цей стан бiльш схожий на хворобу - потьмарення розуму, розлад волi, випадковiсть та нелогiчнiсть вчинкiв.
Ми майже нiчого не знаємо про той довготривалий процес, про ту велику працю думки, в результатi якої розвинулася у свiдомостi Раскольникова його iдея, лише пiсля вбивства розкривається iдея Раскольникова - у всiй величi й у всiй жахливостi.
У жахливому брудному трактирi, де п'яний шум, крик та регiт заповнюють повiтря, слухає Раскольников жартiвливу та трагiчну розповiдь Мармеладова про сiмнадцятилiтню дочку Соню, її подвиг, її жертву, про врятування нею родини. Але людина до всього звикає. Так i Мармеладов.
Негiдна та людина, яка до всього звикає, все сприймає, всьому кориться. Нi, не негiдник лише той, хто бунтує, руйнує, переступає. Нiяких перепон немає для незвичайної, "неслухняної" людини.
"Ще один удар, ступiнь до бунту - лист матерi про Дунечку, сестру, яка "виходить на Голгофу", Дунечку, яка моральну свободу не вiддасть за комфорт, заради власної вигоди.
Де ж вихiд? Хiба можливо обiйтися без жертв, чи потрiбнi вони? Лист матерi. Тепер одними роздумами не допоможеш, треба щось зробити зараз i швидко. Треба на щось рiшитися, хоч на що-небудь… "Або вiдмовитися вiд життя зовсiм! - крикнув вiн раптом у запалi, - слухняно прийняти долю такою, якою вона є, раз i назавжди, i задушити у собi все, вiдмовившись вiд усiлякого права дiяти, жити i любити!"Але Раскольников хоче "дiяти, жити i любити".
Зустрiч Раскольникова з п'яною збезчещеною дiвчинкою на Кiнногвардейському бульварi теж виявилася доленосною. Вона теж жертва стихiйних законiв, жорстокої та непереборної необхiдностi, заспокiй ливо виправданої тими, хто змирився: "Кажуть, що так i потрiбно. Такий вiдсоток, кажуть, повинен помирати кожного року… кудись… до чорта, так повинно бути, щоб iнших освiжати i їм не заважати". I Сонечка, i Дунечка вже попали у цей "вiдсоток".
Вбивство старої потрiбно Раскольникову для перевiрки своєї здатностi на злочин, а не для перевiрки iдеї, яка як вiн мiркував, незаперечна. Вирiшивши вже видати себе, вiн каже сестрi: "Нiколи, нiколи я не був сильнiше впевнений, нiж тепер!" I нарештi на каторзi, на свободi, пiддає свою "iдею" нещадному моральному аналiзу, вiн не в силi вiд неї вiдмовитися: iдея незаперечна, совiсть його спокiйна. Свiдомих, логiчних заперечень своєї iдеї Раскольников не побачив до кiнця. Вiн єднає об'єктивнi особливостi сучасного свiту, впевнений у неможли востi щось змiнити: "Нескiнченнiсть людського страждання та роздiленiсть свiту на пригнiчених та на тих, хто пригнiчує, володарiв та пiдлеглих, або, по Раскольникову на "пророкiв" та "тварей тремтячих".
Визнання своєї провини - це для Раскольникова визнання власної неспроможностi та мiзерностi. Але iдея непорушна. Проте Достоєвський вважає, що перемагає людяний Раскольников, а iдея жорстокостi терпить поразку.
Не зважаючи на тяжку темряву, зображену Достоєвським у романi "Злочин та кара" картину людського буття, ми бачимо просвiт у темрявi, ми вiримо у моральну силу, мужнiсть i рiшучiсть героя Достоєвського знайти шлях та засоби iстинного служiння людям - адже вiн залишився людиною i громадянином.
Loading...

 
 

Цікаве