WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература світова, Всесвітня література → Життя і творчість Чингіза Айтманова - Реферат

Життя і творчість Чингіза Айтманова - Реферат

знати - щоб розуміти.
І при монологично діючих героях "Джамили" і "Першого вчителя" приставлене недремне око підлітка (Сеит, Алтинай), чи дві тополі як світові орієнтири, сторожі буття й істини, древа життя - по таких координатах і в такім опроміненні-висвітленні йде осмислення подій у людях, в історії, у життях.
Так, актори драми айтматовської, її основні амплуа-маски: дитя і старий. Вони як би перед завісою п у просценіумі зустрічаються, обговорюють, що на сцені відбувається з іншими, полножизненними, иль з ними самими (старий згадує). Отрок і старий - це ворота буття, ними обкреслена рамка життя, і це два вогні рампи сцени життєвої, де метаються повновікові чоловік і жінка в суєті своїх доль.
Але сам Чингіз Айтматов - справді мужик, корінник у запряжці буття, невтомно тягне її лямку по-дорослому вже з 14 років, коли працювати на родину почав, і по нею
пору мужні досвіди життя, іспиту душі людини безстрашним пізнанням
могутньо проробляє на полігонах і пасовищах своїх повістей і романів. І як
громадянин країни і Землі, як чоловік ради, піднімає завзято самі гострі і
невідкладні питання: про совість, про світ. про культуру природи'. Так бачу його: як батир Манас, він у дусі коштує неухильно, відбиває, разить і вивертається хитро і спритно, спокуси переборює і спокус у поза, п сумнівами зсередини,- і виявляє собою приклад і борг первоучителя свого народу.
А народу його киргизькому дивно скільки випало в столітті сем прожити, перейти і переосмислити. Тільки з завіс сонного патріархального стану, у якому він застиг на тисячоріччя, увергнуть він був у XX столітті у вир всесвітньої історії і, не встигнувши оглянутися, виявився вже в соціалізмі. От і продирає дотепер його людина, Чингіз Айтматов, очі, і усі думає, думає, думає: що ж відбулося? що є, що буде? І це не тільки його народу думка, але представницька дума - за все людство. Тому що для XX в. типово, що
народи, довгий час стоявші в стороні від магістральних шляхів світової історії,
включаються в неї, і бурхливо, прискорено розвиваючись, перестрибують зі стадій древніх - у найсучасніші. Недарма Айтматова переводять на багато мов: близькі долі і думи його героїв людям з багатьох країн Азії, Африки, Латинської Америки; і досвід, що нагромадив його киргизький радянський народ: і історичний, і душевно-емоційний, і розумовий, і художній, всім у повчання виявляється.
Але раз народ його такий шлях, рівний двом - трьом тисячоріччям європейської історії, промчався, те подібна ж прірва повинна бути перекрита й у духовної культурі, і в типі письменника. І дійсно: як тип письменника, Чингіз Айтматов не просто житель середини XX в., але і шаман- заклинатель-міфотворец, акин-рапсод-сказувач гомерівської користі, ренессансно-шекспіровський драматург, просвітитель і дидакт свого народу, романтик з ідеалом високого розжарення,
реаліст- моралеописувач і історіограф ("Прощай, Гульсари!") і нарешті, цілком "модерніст", як і конгеніальний йому побратим у Латинській Америці Габріель Гарсіа Маркес, книга якого "Сто років самітності" виявляє собою подібне ж конденсоване табло епох світової історії і шляхів, і сутей, і ідей людини... Про Гомера і Гесиода сказано було, що вони дали еллінам їхніх богів. Подібну ж функцію створення образів - типів і орієнтирів поводження виконав у Киргизії Айтматов. У його творчості вже ціла космогонія і міфологія здійснена. Отут бродить Рогата мати-олениха, Великий Туман, Білий пароплав, Хлопчик-риба, всюди-око Верблюже око, священні Тополи-оракули (як дуб Зевса в Додоне), пролітають Ранні журавлі, вічно біжить краєм моря Пегий пес, стріляють у мати псевдолюди-манкурти... І серед цієї космічний першоприроди люди, як титани і герої, здійснюють своп космоустроительние подвиги: Дюйшен, як Персей, б'ється з парфумами гір, вивільняючи Андромеду-Алтинай; отут Геракл-Танабай
на службі в Еврисфея-Чоро разить гідру Зими і чистить авгієві стайні кошар; отут Парис-Данияр викрадає прекрасну Олену- Джамилю; отут Минос, Еак і Радамант сіли в туру Харона, що перетинає Лету, і переносять отрока Кириска з дитинства на інше світло мужності...
Я не утомлююся підкреслювати цю сторону в героях і сюжетах Айтматова, тому що те, що перед нами правдиві образи наших сучасників,- це і без того ясно, на очах: і Даніяр, і Толгонай, і Орозкул (і Едигей і Бостон. - Ведучий. 26. XI. 86). Але вони значать більше, ніж це. Що є "наш сучасник"? Крапка в потоці історичного Простору-Часу. Ми, звичайно, любимо його, як властиво кожному любити себе, але любові до себе далеко не досить для того, щоб це "я" було й іншим племенам, часам цікаво, повчально, улюблено. Отут вже правдоподібної описовості недостатньо. Отут потрібний сміливий прорив з сьогоднішнього у віковічне, і Айтматов щораз як би поринає у вічність і Абсолют і не повертається без улову: несе яку-небудь рибку образа або прихоплює перлина сюжету - і піт уже затівається виріб повести, вироблюється
на березі "Топольок", "Пегий пес",- але в кожнім з них пульсує вічна
енергема. Недарма в "Джамілі" Луп Арагон відчув історію любові,
конгеніальну "Ромео і Джульетте".
До дійсного часу у творчості і духовному розвитку Айтматова прозріваються три періоди. "Повести гір і степів" - така емблема того нового слова, з яким він ввійшов у літературу своїми ранніми, "молодіжними" добутками: "Віч-на-віч", "Джамиля", "Верблюже око", "Топольок мій у червоній косинці" і "Перший учитель", за які й одержав у 1963 році Ленінську премію. Його герой тут - молода людина, у кипінні пристрасті що прориває, як ріка, тіснини патріархально-родової громади і свій особистий шлях, який прокладається по життю.
Другий період утворять повести "Материнське поле" і "Прощай, Гульсари!". Письменником отут володіє дума про історію свого народу, подіях революції, колгоспного будівництва, війни. Герой отут - старець, мати, що сповідає перед смертю життя свою прямо природі: Толгонай - Землі, Танабай - коню Гульсари.
Третій же, нині триваючий період, почався з "Послу казки (Білий пароплав)". Тут ще: "Ранні журавлі", "Рудий пес, що біжить краєм моря", п'єса "Сходження на Фудзіяму", написана разом з Калтаєм Мухамеджановим. І, нарешті, роман "Буранний полустанок. (І довше століття триває день)". Тут письменник виходить до першооснов буття: особистість - перед судом совісті, людське суспільство і його діяльність за історію - перед обличчям першостихій природи. Художня думка Айтматова знаходить, з одного боку, тверду раціоналістичну міцність і строгість високого стилю, а з інший,- виходить до дитячо-первісного міфу, казці, притчі. І герой його отут розсунутий, виведений
до ворот буття: дитина і старець.
Особистість і Життя, Народ і Історія, Совість і Буття - от проблемні пари трьох зазначених ступіней сходження Айтматова до усе більш глибинних сутям. Відповідно, і жанр повести, постійний у письменника, змінюється усередині. Спочатку це - повість - новела, драматична розповідь з катастрофічним, як гроза, подією в центрі. Потім це - монолог-спогад, епос про колишній, як шекспирова історична хроніка. І, нарешті, роман - висока філософічна трагедія, художнє дослідження граничних можливостей людини.
Loading...

 
 

Цікаве