WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаОбразотворче мистецтво → Кераміка, витоки виробництва. Фарфорова справа в Європі і Росії. Українська кераміка - Курсова робота

Кераміка, витоки виробництва. Фарфорова справа в Європі і Росії. Українська кераміка - Курсова робота

техніки декорування виробів - лощення й задимлення. Лощення - це полірування поверхні щеневипаленого виробу лощилом - гладеньким камінчиком чи кісткою. Після лощення поверхня посудини стає ущільненою, а тому - вологостійкою. Крім того, набуває вишуканого блискучого вигляду. А задимлення - це своєрідне "копчення" виробу в горні без доступу кисню. Внаслідок такого випалу він набуває чорного кольору.
Обома техніками декорування керамічних виробів послуговуються майстри й тепер. Якщо ж їх поєднати, тобто лощений глиняний твір випалити в режимі задимлення, дістанемо ефект блискучого чорного черепка, подібного до металу. Це так звана чорнолощена кераміка. Нині її виготовляють у Гавареччині на Львівщині, у Смотричі на Хмельниччині, в Коболчині на Буковині, в окремих осередках на Сумщині, Київщині, Волині. Особливо популярний цей спосіб декорування кераміки в фузинських митців.
Горщик, був основним видом посуду в українців. Він навіть виступав своєрідним символічним уособленням гончарства. Недарма самих гончарів прозивали горшкарями, горщаями, горшколіпами. Слово "горщик", як і його синонім "горнець", походить від назви гончарної печі - "горно".
Форма горщика - зручна. Відшліфована численними поколіннями гончарів, вона ідеально пристосована до всіх практичних вимог. Висота класичного горщика дорівнює його ширині в найширшому місці. Інакше кажучи, горщик вписується у квадрат, коло. Обтічність форми сприяє максимальному прогріванню всього об'єму у вогні. Задля цього й звужено нижню частину горщика, за яку його беруть рогачем, щоб поставити в піч. Діаметр отвору в ньому також зумовлений практичною доцільністю. Він якраз такий, щоб можна було покласти великий шматок м'яса, щоб посудину легко було вимити всередині рукою. Але не більший, бо інакше страва швидко холонутиме. Покришку, якою накривали горщик, коли готували страву, потім знімали, перевертали й використовували вже як миску.
Що ж правило за взірець такої досконалої форми? Сама природа, властиво, "божественна модель" - людина. На користь антропоморфного походження форми горщика свідчать і назви його частин і деталей. Найширше місце зветься пузцем, над ним - плечики, на які закріплюються одна або дві ручки (вушка). Верхня частина - то шийка, або горло, іноді - з носиком. Нарешті, нижня частина - боки. Ще донедавна гончарі рідко наважувалися ставити на денці готового горщика своє клеймо (підпис), мовляв: я був лише співавтором Її Величності Природи, творив за її "підказкою".
Горщики різнилися розмірами, а відповідно - і своїм призначенням. Так, горщик місткістю до одного літра мав назву горнятко, на півтора літра - півторашник, трохи більший - кашник. Трилітровий - то вже варінник, у ньому варили борщ. У золійнику виварювали золою білизну (можна сказати, що золійник - "бабуся" сучасної виварки). Найбільший горщик називався снозиком. У ньому готували страву на велику кількість гостей, він навіть не вміщався в піч, його ставили на багаття. А для малечі ліпили ще іграшковий посуд, зокрема, маленькі горщички - "монетки".
Крім горщиків, давньоруські умільці робили миски, макітри, куманці, ринки, глечики, амфори... У селах і містах, князівських і монастирських гончарнях крутилися десятки, сотні гончарних кругів. Про поширеність і популярність глиняного рукомесла в Україні свідчать численні назви сіл, селищ, вулиць - Гончарі, Гончарне, Гончарівка, Гончариха, Горщик, Глинське, Глинянка, Горни... Та й прізвища Гончар, Гончаренко, Гончарук, Гончаров, Горшков, Глинка, Глинський - аж ніяк не рідкісні. Якщо ж ти живеш у Києві, то мусиш знати, що на давньому Подолі є вулиця Гончарна. Там з XI століття була місцевість Гончарка, де жили й працювали майстри-горшколіпи. Глину добували поруч - з глинищ на київських пагорбах. І готовий крам недалеко було возити - Житній, Сінний, Волоський торги містилися поблизу.
Тогочасні ремісники поділялися на три групи - сільських, вотчинних і міських.
Сільські гончарі обслуговували потреби свого й довколишніх сіл. Рівень їхнього виробництва був невисокий. Форма посуду й техніка його декорування - традиційні. Технологія виготовлення виробів - також доволі архаїчна. Таких тодішніх новинок, як ножний гончарний круг і полива, сільські майстри не знали. Вони не мали навіть горна й випалювали свої вироби просто в багаттях або в домашніх печах.
Вотчинні гончарі були феодальне залежними людьми. Їхня діяльність розгорталася в князівських і боярських вотчинах, при великих монастирях.
Міські горшколіпи працювали на міський ринок, а також виконували замовлення князів, бояр. Вотчинні й міські гончарні, говорячи сучасною мовою, можна вважати "лабораторіями передового досвіду". Конкуренція стимулювала експериментаторський характер їхньої діяльності. Саме в містах народжувались і втілювались усі технічні й художні досягнення гончарства тієї доби.
Перші ремісничі цехи в Україні постали наприкінці XIV століття. Поява перших гончарних цехів датується тридцятими роками XVII століття. Про шанобливе ставлення до майстрів з гончарного цеху свідчить уже те, що в церкві попереду інших ремісників належало стояти тільки гончарям і мірошникам.
Цехові братства являли собою навчально-трудову спільноту, в якій кожному з її членів були гарантовані моральна й матеріальна підтримка, допомога й порада досвідчених майстрів. А головне - цехи були осередками виготовлення високоякісних виробів. За феодального господарства всі ужиткові речі - посуд, одяг, меблі, зброю, засоби пересування - виготовляли вручну міські цехові й сільські позацехові ремісники. Капіталістичний спосіб виробництва замінив цехи спочатку на мануфактурні підприємства з ремісничою технікою, а пізніше, з XIX століття - на механізовану фабричну індустрію.
За цехового виробництва завершилося формування асортименту українського керамічного посуду.
Відповідно до свого призначення гончарний посуд поділявся на:
господарчий, у якому зберігали харчі, воду та інші рідини (глечики, куманці, дзбани, тикви, банки, барильця, фляги);
кухонний, у якому готували страви (горщики, макітри, чавуни, ринки, ступки); столовий, з якого споживали їжу (миски, полумиски, тарелі, кухлі, келихи, чашки, цукорниці, сільнички); аптекарський, у якому готували й зберігали ліки (ступки, мисочки, баночки);
ритуальний, який використовували в релігійних обрядах (кадильниці).
3. Фарфорова справа в Європі
В Англії фарфорові виробництва були приватними. До найперших належали мануфактури в Бау (1744 p.), Чеслі (1745 p.), Бустері (1751 p.) та Дербі (1776 p.). Вироби цих підприємств були дуже дорогими і задовольняли попит тільки заможних англійців.
Головні здобутки англійського фарфору справедливо пов'язують з ім'ям Джозайї Веджвуда (1730-1793 pp.), що був керамістом з діда-прадіда. В історію кераміки він увійшов як винахідник механічного гончарного круга, принцип дії якого ліг в основу сучасних формівних автоматів, пірометра (приладу, що дає змогу контролювати температурний режим у печі
Loading...

 
 

Цікаве