WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українські маргіналії - Контрольна робота

Українські маргіналії - Контрольна робота


Контрольна робота
з українознавства
Українські маргіналії
Наукова та культурницька проблематика маргінальних українських етноісторичних масивів сучасного зарубіжжя
Українські маргіналії
Наукова та культурницька проблематика маргінальних українських етноісторичних масивів сучасного зарубіжжя
До маргінального відносимо автохтонне або здавна компактно згруповане населення територій, громадське життя яких зза державних, або інших (адміністративних, економічних, конфесійних) перепон певний час проходить поза основним етнічним масивом. Маргінальні етнічні спільноти і історично, і в перспективі національного культурного відродження є важливою складовою часткою свого народу як в метрополії - державі, так і в усьому світі. На зламі ІІ-го тисячоліття наукова (історикоетнографічна, фольклористична, етнопсихологічна, лінгвістична, мистецтвознавча іт.д.) актуальність глибокого, фахового звернення до цих спільнот межує з культурницько-політичною. Адже в сучасному світі маргінальні етноісторичні спільноти - явище досить типове. Воно побільшило свої масштаби та енергетику завдяки перебудові економічних і політичних реалій, зникненню старих і появі нових держав, зміні господарчих та комунікативних орієнтирів, напрямків взаємодії, адміністративних кордонів тощо, тобто всього того, що історично зберігало й історично попереджувало етнічні маргіналії як такі. До українських етноісторичних маргінальних масивів чорноморських козаків та хуторян Кубані, гуцулів та мараморшців Румунії, україномовне населення Східної Слобожанщини, Ростовської, Воронезької, Білгородської, Курської, а також Брянської областей Російської Федерації, Берестейської (на переважній більшості її території) та частково Гомельської областей Республіки Білорусь, Лемківщини (історично сталої - в складі Словаччини та репатрійованої - в складі Польщі), Західної Бойківщини (нині, переважно, виселеного з Польщі на південне Подніпров'я - Херсонщину), Надсяння, Холмщини, Східної Люблінщини, Південного та Північного Підляшшя в сучасній Польщі. Вказані перебудови відбулися навіть в процесі писання цього реферату. Частково репатрійовані Холмщина й Південне Підляшшя з 1 січня 1999 р. увійшли до складу Люблінського, компактне (поодинока українська спільнота в Польщі, що не зазнала виселення під час репресивної операції "Вісла") й доволі монолітне Північне Підляшшя - до т.зв. Підляського (під егідою Білостоку) воєвідства, до якого окрім нових білоруських повітів додалися й литовські та й суто польські (мазурські, курпські). Це породжує нові культурницькі та просвітницькі очікування. Для маргінальних етноісторичних спільнот характерним є дуалізм, співіснування двох каналів, двох векторів інтеграційних контактів і відповідних доцентрових тяжіньзв'язків:
1) зі своїм історичним, мовнокультурним рідним масивом, т.зв. етнічною метрополією:
2) з сучасним політикоекономічним центром, комунікаційними орієнтирами в нових, реальних умовах громадського життя, т.зв. державною метрополією.
Такими відповідно векторами для етнічних українців Берестейщини та північної Пінщини є Україна і Білорусь, Кубані й Дону - Україна та Росія, Бесарабії - Україна і Молдова, лемківської Пряшівщини - Україна та Словаччина і т.д. Феномен цей набирає типологічного значення. Для білоруських маргінальних спільнот північносхідної Білосточчини такими векторами є Білорусь та Польща, Смоленщини, південної Смоленщини, південної Псковщин, західних Тверщини та Брянщини - Білорусь та Росія, північної Чернігівщини - Білорусь та Україна, литовців Сувальщини - Литва, Польща, Гродненщини - Литва, Білорусь, росіян Хаврківщини й Луганщини - Росія, Україна, румунів Східної Буковини - Румунія (часом Молдова) й Україна, естонцівсоту - Естонія, Росія, іжевських татар - Татарстан, Удмутрія, тавасків (фінляндських шведів) - Швеція й Фінляндія і т.і.
(...)
При кількох мутаціях інтегративних векторів і досить протяглому часі їх закріплення сформувалися навіть свого роду "маргіналії маргіналій" (термін Г. Купріяновича)8. До власне такого роду спільнот відноситься мовно, історикогенетично українське етнічне населення північного Підляшшя, що окрім українського та польського (державного) векторів має ще досить могутній - білоруський, що активізується зусиллям виховано й завдяки шкільництву й культурномасовій роботі під час комуністичного п'ятидесятиліття білоруськосвідомої спільноти частини містечок, вчителів та сільської інтелігенції. Остання ж плекалася й на білоруських штандартах опору полонізації. Цікаве, що саме на українській етнічній території Білостоцького (з 1999 р. - Підляського) воєвідства є переважна більшість початкових шкіл, де вивчається білоруська мова, усі білоруські ліцеї та Музей (на власне білоруській етнічній частині Білосточчини останніх нема). Все це безумовно ускладнює дії й намагання національного відродження молодих паростків нової української підляської інтелігенції: як на ниві шкільництва, освіти, науки, пропаганди, так і культури. Додаткові проблеми творить в цілому прогресивний процес відродження церкви. З одного боку, православна церква була на цих землях міцним інструментом спротиву полонізації. З другого - виключно церковнослов'янська (в московській орфоепії) мова в читанні молитв і канонічних текстів та російська - в казаннях-проповідях, спілкування межи священиками, промовах священників до пастви на весіллях, хрестинах, інших ритуальних та побутових святах і церемоніях, - все це ускладнює масову свідомість додатковими орієнтирами і питаннями. Де в чим подібну ситуацію подибуємо на пряшівщині, а в свій час (ХІХ - по ХХ ст.) і на Закарпатті. Прапором супроти мадьяризації тут довгий час було москвофільство, вважання русинів за невід'ємну частину російського (великоруського) народу, шкільництво російською мовою, творення власної літератури російською або штучною, замішаною на комбінації церковнослов'янських, російських та місцевих діалектних надбань мовою, на зразок т.зв. язичія. Звідси й спротив відродженню українському. Подібне знаходимо на Віленщині, де корінні білоруси змагаються за свою польськість в Литві. Немало білоруських, українських, литовських голів покладено свого часу за польську ідею під прапором Т. Костюшка (етнічного білоруса), а етнічно українські козаки та селяни Кубані й Ставропілля - в перших загонах російських оборонців північного Кавказу. Для нинішних румунів південного Закарпаття поряд з румунським і українським - значне місце
Loading...

 
 

Цікаве