WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українсько-російська етнічна межа і сучасні кордони та територіальні претензії (пошукова робота) - Реферат

Українсько-російська етнічна межа і сучасні кордони та територіальні претензії (пошукова робота) - Реферат


ПОШУКОВА РОБОТА
НА ТЕМУ:
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКА ЕТНІЧНА МЕЖА
І СУЧАСНІ КОРДОНИ
ТА ТЕРИТОРІАЛЬНІ ПРЕТЕНЗІЇ
Слідом за проголошенням 24 серпня 1991 року незалежності України найвищі керівники РРФСР заявили про можливість перегляду кордонів Росії з суміжними республіками в разі виходу їх зі складу СРСР (певно, що мається на увазі перегляд кордонів на користь РРФСР, передусім з Україною). Називалися та й тепер називаються території й міста на сході й півдні України, що мусили б відійти до Росії, як "ісконно русскіє".
А як же насправді? Чи є Харків або Донбас українськими? Певна річ, невелика стаття не може дати повної відповіді, але на деякі моменти цієї проблеми хотілося б звернути увагу читача. Спробуємо простежити основні етапи формування українсько-російської етнічної межі, почавши від крайньої її точки на півночі (Сіверщина) й закінчуючи на півдні Чорним морем.
Сіверщина
Відомо, що етнічна територія українців сформувалася на землях, які заселяли такі літописні східнослов'янські племена - поляни, деревляни, волиняни, бужани, тиверці, уличі, білі хорвати, а також сіверяни. Зі сходу до території розселення сіверян прилягали землі в'ятичів - племені, що взяло участь в етногенезі сучасних росіян. Саме в цьому регіоні, на сході Сіверської землі, й почала формуватися межа між двома етносами - українцями і росіянами. Ймовірно, початок її становлення припадає десь на середину XII сторіччя - після відгалуження російської етнічної спільноти від загальноруської. (Загальноруська своєю чергою залишалася генетичною базою формування українського народу). Процес становлення українсько-російської етнічної межі розтягнувся на довгі століття. Зумовлено це було і монголо-татарською навалою, і тим, що Чернігово-Сіверщина стала на тривалий час ареною суперництва за право володіння нею Литовської, потім Польсько-Литовської держави з Московською. Раз у раз на цю землю вторгалися кримські татари.
Наприкінці XVI сторіччя на Лівобережжі (куди входила й Сіверська земля) почали формуватися сприятливі умови для інтенсивнішого, ніж на Поділлі чи Волині, розвитку продуктивних сил. Посилення кріпацтва в Галичині й на Волині спричинило масову втечу селян на Наддніпрянщину, де за короткий час дуже побільшала чисельність населення. Зростання міст як осередків торгівлі сприяло утворенню єдиного ринку в усій Наддніпрянщині. Отже, традиційні економічні зв'язки, спільна боротьба проти Польщі й утворення Української держави, до складу якої ввійшла більшість колишніх сіверських земель, стали вирішальним соціально-економічним чинником етнічних процесів на Сіверщині в XVII - на початку XVIII сторіччя.
Варто зазначити також, що в той час на терені колишньої Чернігово-Сіверщини зіткнулися два колонізаційні рухи: з півдня, від Правобережжя Дніпра та Південної Наддніп-рянщини, і з півночі, з різних місцевостей Московської держави, що значною мірою вплинуло на формування тут етнічної межі.
На початок XIX сторіччя етнічні межі в цьому краї чітко визначилися і дотепер суттєво не змінилися.
Слобожанщина та середнє Наддіння
Формування українсько-російської етнічної межі тривало в сусідній із Сіверщиною Слобожанщині.
Довгий час, аж до кінця XVI сторіччя, територія розселення українців, збігаючись на сході з державними кордонами Речі Посполитої, межувала з т.зв. Диким Полем - землями між Доном, верхньою Окою та лівими притоками Дніпра й Десни. Через часті набіги кримських татар ця територія фактично була не залюднена, хоч Московська держава вважала її своєю. (До речі, Д.Багалій - один із найвідоміших істориків Слобожанщини, - доводячи історичну належність Слобожанщини до України, не раз наголошував, що Дике Поле до його заселення не належало Російській державі).
На зламі ХVІ-ХVП сторіч в Україні відбувалися драматичні події. Козацькі війни з поляками не дали сподіваної незалежності, спричинивши відплатні дії польського уряду. Саме тоді й почалося масове переселення українців на вільні землі Дикого Поля.
"Програвши свою справу з шляхетським режимом на Україні Наддніпрянській, в котрій український робочий нарід XVI і початків XVII в. сподівався утворити царство свободи і безпанського життя, - він береться утворити нову Україну за границями польської держави, за межами шляхетського досягання. "Непослушна" людність, котру приборкували над Дніпром, Сулою або Ворсклою, шукає захисту над Дінцем або Тихою Сосною; своєвільники, котрим Польща загороджувала "козацьку дорогу" Дніпрову, шукають і знаходять собі дороги через степи, через Донець і Дін "в мордовські і черемиські місця", в басейн середньої й нижньої Волги, вказуючи дороги пізнішій хліборобській українській колонізації", - писав М.Грушевський.
Початки переселення українців на ці терени збіглися в часі з розгортанням Російською державою оборонного будівництва на її південних рубежах. Протягом ЗО-40 років XVII сторіччя тут було споруджено т.зв. Білгородську лінію - систему укріплень, що включала низку міст-фортець і йшла від Охтирки на заході, далі на схід через Білгород (звідси й назва) в напрямку Острогозька, Воронежа й Тамбова. Одночасно пересельцями з України, яких російський уряд радо брав на свою службу, залюднювалися великі простори краю. Та була ще й російська державна колонізація цих земель, але її стримував передусім брак коштів на будівництво нових міст. Перевагу надавали саме пересельцям з України - "черкасам", як називали їх у Московщині, тим більш, що "черкаси" вимагали від уряду менше субсидій, ніж російські "служилі люди", особливо на спорудження міст (те саме стосувалося й озброєння, грошового та хлібного утримання). Уряд пильнував також, щоб укріплення поселенці будували в найнебезпечніших місцях - поблизу татарських сакм (шляхів) та біля переправ.
До половини XVII сторіччя переселення українців у цей край не були масові, хоч Філарет (Гумілевський) - автор "Історико-статистичного опису Харківської єпархії" і відзначає, що більш чи менш значне переселення з Наддніпрянщини велося і в 1617, 1638, 1645-1647 роках.
З 1637 року українців оселяли переважно в містах Білгородської лінії (Короча, Усерд) та в інших місцях (Путивль, Ливни, Єлець). Тоді поза межами Білгородської лінії із значних поселень наші земляки заснували тільки Чугуїв (1638 р.).
Після поразки українського війська в битві під Берестечком 1651 року почався масовий переселенський рух на Слобожанщину - Слобідську Україну (від "слобода" - свобода; слободами українці називали поселення, що їх засновували).
Д.Багалій визначив три періоди масової української колонізації Слобожанщини - 1651-1659, 1659-1663, 1663-1680 роки. На перший період припадає заселення прикордонних із Гетьманщиною (Лівобережною Україною) місцевостей, а також тих, з яких сформувалася потім більша частина теренів Сумського, Охтирського й Харківського слобідських полків (полк - військово-адміністративна одиниця Слобідської України й Гетьманщини). 1651 року українцями заселено Краснокутськ, Городнє, Хухру таКолонтаїв. 1652 року засновано Острогозьк, Малинівку (поблизу Чугуєва). 1653 року відбулося нове заселення Охтирки (місто було засновано 1641 року в складі Речі Посполитої, але, згідно з Полянівським мирним договором 1647 року, воно відійшло до Російської держави, а всіх мешканців Охтирки примусово виселено до Речі Посполитої). Заселявся весь район Білгородської лінії від Охтирки до міста Вільного, яке заклали
Loading...

 
 

Цікаве