WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Нарис історії Снятина (бакалаврська робота) - Реферат

Нарис історії Снятина (бакалаврська робота) - Реферат

Літературно - меморіальний музей Марка Черемшини став популярним культурно - освітнім закладом на Прикарпатті. За час його існування в музеї побували десятки тисяч екскурсантів не лише з різних куточків України, а й з близького і далекого зарубіжжя.

Не менш відомим на Снятинщині є музей Василя Касіяна, одного з найвідоміших художників України. Музей урочисто був відкритий 15 грудня 1982 року. Спочатку він був філією Івано-Франківського художнього музею, а в січні 2005 року став окремим музеєм. В даному закладі є п'ять кімнат, де виставлені роботи митця. Основною тематикою робіт художника були відомі діячі української культури: Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, М. Коцюбинський, В.Стефаник та інші. Серед картин є багато автопортретів, ілюстрацій до творів, поем, графічні роботи. У музеї виставлені статті, розвідницькі роботи Касіяна. Великий інтерес у відвідувічів викликають графічні роботи з циклу історії України.

Іменем Касіяна названо вулицю в Києві, корабель Батумського пароплавства „Художник Касиян", училище в Косові. Мистецькі доробки Касіяна зберігаються в багатьох художніх і літературних музеях України, та за кордоном [ 45, c.12].

На Снятинщині одвічно жили мужні, завзяті, волелюбні, добрі серцем і душею, талановиті люди, які шанували і примножували народні традиції, ставали на захист рідного краю, рідного слова і материнської пісні. У місті працювали і творили відомі поети, письменники, художники, науковці і політичні діячі.

Зі Снятином пов'язані імена письменниці та громадської діячки Наталі Кобринської, композитора Романа Сімовича та письменника Петра Голоти.

Черемшина Марко, справжнє ім'я і прізвище - Іван Семенюк (13 червня 1874 - 1927), український письменник і громадський діяч родом з с. Кобаки Косівського повіту (Галичина). Закінчив Віденський Університет (1906) і працював адвокатським помічником у Делятині, а з 1912 - адвокатом у Снятині. Перше оповідання „Керманич" надрукував 1896 р., у газеті „Буковина". Низка оповідань першого періоду творчости Черемшини, що увійшла в збірки „Карби" (1901): „Святий Николай у гарті", „Хіба даруймо воду", „Раз мати родила", „Зведениця", „Більмо" та інші. (разом 15), - присвячена зображенню життя темного й зубожілого гуцульського селянства за Австрії. Після „Карбів" у творчості Черемшини залягла довготривала перерва, по якій з 1919 почали з'являтися його оповідання, присвячені руїні галицького села, спустошеного подіями першої світової війни: „Село вигибає", „Село потерпає", „Бодай їм путь пропала", „Перші стріли" та ін. Третій тематичний цикл становлять оповідання Черемшини, писані про життя селянства під гнітом польської влади: „Верховина", „Ласка", „Коляда", „На Купала на Івана" та ін. Сучасна йому критика відзначала високу майстерність письменника і багатство народної, часто ритмізованої мови. Зважаючи на спільне їм усім селянське походження і тематику творчости та дружні особисті зв'язки, в історії літератури Черемшину, В. Стефаника й Л. Мартовича часто об'єднують під назвою „покутської трійці" [ 37, c.24].

У Львові до другої світової війни окремими виданням після „Карбів" вийшла збірка оповідань Черемшини: „Вибрані твори" (1929), „Твори. Повне видання", т. І - III (1937),

„Вибрані твори" (1938). Перше видання в УСРР „Село вигибає" зі вступною статтею Миколи Зерова вийшло 1925. Після того вибрані твори Черемшини видавано багато разів [37, c.34].

Василь Стефаник (14.5.1871 - 7.12.1936), видатний український письменник, блискучий майстер експресіоністичної новели. Народився в с. Русові Снятинського повіту (Галичина) в родині заможного селянина. Учився спочатку в Коломийській гімназії (з 1883), з якої був виключений за участь у таємному гуртку, потім у Дрогобицькій, по закінченні якої вступив на медичний факультет Краківського Університету (1892). У Кракові Стефаник на довгі pоки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників „Молодої Польщі" (зокрема з С. Пшибишевським), В. Орканом та ін. відкрили Стефанику, за його власним висловом, „дорогу в світ". Багато працюючи над своєю загальною освітою і знайомлячися з сучасною йому західно-європейською літературою, Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою покинув університет (1900). Перші літературні спроби Василя Стефаника припадають на pоки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті „Праця" надруковано кілька його новел з життя покутського села („Виводили з села", „Лист", „Побожна", „У корчмі", „Стратився", „Синя книжечка", „Сама – саміська"), у 1899, теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника „Синя книжечка" [ 38, c.35].

Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Подібну високу оцінку дістали й наступні збірки новел: „Камінний хрест" (1900), „Дорога" (1901), „Моє слово" (1905). На кінець минулого і перші pоки ХХст., твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською та ін. мовами. Тож коли у 1903 р., Стефаник поїхав у Полтаву на відкриття пам'ятника І. Котляревському і зустрівся там з Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г. Хоткевичем та ін., вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Але з 1901 року у творчості Стефаника залягла довготривала перерва. Деякий час він перебував у своїх приятелів, а по одруженні в 1904р., оселився в с. Стецеві, на господарстві свого тестя К. Гаморака, перейшовши щойно в 1910 р., на батькове господарство до Русова, де й прожив до кінця життя. На цей час припадає активізація Стефаника у громадській діяльності: він засновує читальні „Просвіти", як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908-1918 роках працює послом австрійського парламенту, виступає у всіляких справах оборонцем селян. У 1916 р., Стефаник повертається до літературної творчості (новел „Дитяча пригода" і „Марія"), яка триває до 1933 року. Усього за другий період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. Частина новел увійшла в останню збірку „Земля" (1926), а решта його дорібку, друкованого по журналах, з'явилася в ювілейному видавництві „Твори" (1933). Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературне значення, ніж новели („Моя література, - писав він, - в моїх листах") [ 38, c.58].

Уже в перших збірках новел повнотою виявився великий літературний талант поета не зазнавши в дальшому істотних змін. Більшість цінувальників його творчости називали його, як висловився М. Черемшина, „поетом мужицької розпуки".

Справді, Василь Стефаник досконало знаючи, чим жило покутське село, з великою художньою силою відтворив і нужденне його життя, і прив'язання селянина до землі, якої у важких психічних муках часто доводилося йому позбуватися. Герої новел Стефаника - селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі („Камінний хрест"); ті, що з розпуки пропивають останнє („Лесева фамілія", „У корчмі"), щоб іти в найми („Синя книжечка"), проводжають, як на смерть, рекрутів („Виводили з села"), які часом у війську й накладали на себе руку („Стратився"); Гриць Летючий з новели „Новина", який у розпачі не бачить іншого виходу, як утопити в річці своїх дітей; нужденні й немічні баби, що самотньо вмирають у холодній хаті („Сама-саміська") тощо. Але його творчість мала багато глибше значення: черпаючи тематичний матеріял з добре знаного йому села, поет не бачив суті своєї творчости в описах сільського побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головні в показі „мужицької розпуки" були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя. Найкраще в тодішній критиці зрозумів це І. Франко, коли писав: „Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську? .. Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача". Побут покутського села і його типи послужили Стефанику лише для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої кожного разу переживав сам Стефаник як свою власну („І все, що я писав, мене боліло"). Сила цього співпереживання визначала експресіоністичний стиль творів Стефаника, ще заки десь на початку 1910-их pp. появився і цей термін і геть пізніше сам експресіонізм набув поширення в європейській літературі. Особливості стилю Василя походять також з його негативного наставлення до літературних штучностєй, композиційних штампів, клішованих мотивацій і взагалі штучної будови сюжету та його облітературення. Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовости, крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діялогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметною гіперболізмом, застосуванням розгорнених катахрез тощо. Тим самим, неґативним наставленням до „літератури" пояснюється й уживання покутського діялекту, який засобом „учуднення" віддавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсности, які неможливо було б віддати літ. мовою [ 38, c.78].

Loading...

 
 

Цікаве