WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Україна в духовному світі Вернадського - Реферат

Україна в духовному світі Вернадського - Реферат

Вернадський розповідав, що його батьки відчули на собі сильний вплив родинного середовища: "Батько й мати мої - кияни. В обох родинах були живі національні українські традиції".

Його батько - Іван Вернадський (1821-1884) закінчив Київський університет і був професором політичної економії та статистики спершу в Київському, потім у Московському університетах до свого переїзду в 1856 р. в Петербург, де мав професуру в Александровському ліцеї і Технологічному інституті. Через хворобу і після одужання дістав місце директора контори Державного банку в Харкові. В 1876 р. він пішов у відставку, переїхав з Харкова до Петербурга, де зайнявся видавничою справою: видавав журнали "Економіст" та "Економічний показчик", мав друкарню "Слов'янська печатня" і "Магазин-книжник", був автором ряду наукових праць.

В сім'ї Вернадських панували культ декабристів і різко негативне ставлення до самодержавства й до кріпосного права. Іван Вернадський підтримував дружні зв'язки з видатними прогресивними діячами української і російської культури, представниками демократичної думки, був особисто знайомий з Тарасом Шевченком, Миколою Чернишевським, Тимофієм Грановським; приятелював з Михайлом Максимовичем.

Володимир Вернадський народився у Петербурзі 1863 року, але дитячі роки (1868-1875) він провів в Україні - в Полтаві і в Харкові; ще хлопчиною бував у Києві, жив у будинку в Липках, де мешкала й померла його бабуся В. Константинович. У 1873 році Володимир Вернадський поступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки.

У дитинстві величезний вплив на його розвиток мав батько, який дуже ретельно і послідовно займався вихованням і освітою свого сина. Саме він прищепив Володимиру інтерес і любов до українського народу, його історії та культури. Майбутній вчений згадував, що перед переїздом з Харкова до Петербурга, вони з батьком були за кордоном і в Мілані у газеті Петра Лаврова "Вперед" прочитали про циркуляр, що забороняв у Росії друкувати українською мовою. "Це справило величезне враження на батька,- писав син у спогадах,- і розмови, з цим пов'язані, сильно на мене тоді подіяли. Батько розказував історію України зовсім не так, як вона викладалась в гімназії. Він часто згадував, що Петербург, побудований на кістках українців (будували Петербург козаки з полків Мазепи). Повернувшись до Петербурга, я постарався ознайомитись з українською літературою. В бібліотеці батька я знайшов розрізнені номери "Основи" та інші українські видання. Я добував українські книги у букіністів, дещо отримував з-за кордону. Я детально розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ'яненка, котрих він особисто знав, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова і т. п.".

У Петербурзі 15-річний юнак занотував у щоденнику 29 березня 1878 р.: "Страшенно притісняють українців. Драгоманову навіть в Австрії не дозволили видавати газету українською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах я з усією ретельністю візьмуся за неї. В Києві, коли в якомусь домі побачать портрет Шевченка, то його відбирають".

Сімнадцятирічний Володимир Вернадський написав, мабуть, єдиний у своєму житті вірш, його він присвятив Україні - "своєму рідному краю". Роздуми юнака над трагічною долею України вражають дивовижним провидінням.

"Украина, родная моя сторона,

Века ты уже погибаешь...

Но борешься, бьешься, бедняжка, одна,

И в этой борьбе изнываешь.

В минуту погибели крайней твоей

Детей твоих дух пробуждался,

Старались свободу найти от цепей -

И ум их тобой восхищался.

Но дела вести до конца не могли

И вновь начинались раздоры...

Врагам твоим снова они помогли

И вновь появлялись кондоры.

Кондоры - враги, разрывали тебя,

И дети врагами являлись,

Немногие, верно до гроба любя,

Течению волн покорялись.

Но в этих немногих вся сила твоя -

Они втихомолку старались,

И в годину бедствий, родная моя,

Враги твои вновь изгонялись -

Опять начинались раздоры, борьба,

Враги твои снова являлись.

Такая, родная, твоя уж судьба -

Судьбе мы всегда покорялись".

Студент природничого відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету Володимир Вернадський, виявляючи широту, різнобічність, багатогранність наукових і учбових інтересів, водночас брав участь у студентському русі, у студентських сходках, був обраний головою об'єднаних земляцтв університету. У 1886 році він разом з кількома випускниками університету об'єднався в дружній союз, який назвали "братством".

Назва "Братство" виникла з ініціативи Вернадського, очевидно, по аналогії з братствами, які існували в ХVІ-ХVII століттях в українських містах. Вони розвивали національну культуру, освіту, захищали її від іноземного впливу. Можливо, джерелом для такої назви стала драматична історія таємного антицарського і антикріпосницького товариства, що існувало у Києві в другій чверті ХГХ ст.- "Кирило-Мефодіївського братства", членом якого разом з Тарасом Шевченком був дядько матері Володимира Вернадського - Микола Гулак.

Вернадський і решта братчиків (понад 10 чоловік) не створили статуту, неточно визначили програму, їх об'єднало невдоволення існуючим суспільним ладом, гнітом самодержавства. Але вони бажали ненасильственої зміни громадського життя. Особисто кожен з них займався наукою в поєднанні з служінням народу.

Крім професійної діяльності, члени братства займалися просвітництвом, організовували народні бібліотеки, працювали в Комітеті грамотності, вивчали і розповсюджували народну літературу, брали найактивнішу і плідну участь в кампанії допомоги голодуючим селянам (1891-1892 рр.).

Отже, пошуки наукової істини цією незвичайною духовною спільністю поєднувалися з пошуками соціальної справедливості, створення умов для проявів особистості. З цього невеликого кола людей вийшли відомі вчені, професори, академіки.

Їх дружній союз, у назві якого відбилися традиції визвольних ідей і змагань українського народу, і який пережив багатьох його членів, вони пронесли через усе життя. Ідеї братства, зокрема, наступність у розвитку культури, рятування пам'яток архітектури, вивчення культурної спадщини своєї Вітчизни - залишилися в них і після революції 1917 року.

В життя і наукову творчість В. Вернадського назавжди ввійшла полтавська земля. Закінчивши Петербурзький університет, він розпочав свою наукову діяльність на Полтавщині. У 1890 році у складі земської ґрунтознавчої експедиції Вернадський вивчав грунти Кременчуцького і Полтавського повітів. Керував експедицією засновник наукової школи ґрунтознавства в Росії, професор Петербурзького університету, вчитель і наставник Вернадського - Василь Докучаєв. У цій першій експедиції виявилися притаманні особистості Вернадського комплексність і багатогранність наукових інтересів. Крім вивчення грунтів, він зацікавився питаннями геологічної будови місцевості, а також наніс на карту не тільки ті точки, звідки були взяті зразки грунту, а й усі стародавні могили-кургани, яких так багато розкидано в козацьких степах і, так звані, "кам'яні баби", що стояли на деяких з них, тобто старовинні скульптури різних епох - бронзового періоду, скіфських часів і періоду кочів'я печенізьких і половецьких племен, а також інші археологічні пам'ятки. Молодий вчений розкопав і вивчив палеолітичну стоянку недалеко від містечка Гонці, написав статтю. Докучаев визнав дуже важливими ці археологічні пошуки і сказав, що "коли б він знав про це раніше, то зробив би обов'язковим для всіх, хто працював".

Разом з іншими членами експедиції Вернадський взяв участь у складанні під керівництвом Докучаєва першої в Росії 10-верстової карти грунтів Полтавської губернії. Робота Вернадського була опублікована у 1892 році. Докучаєв використав ці результати у своїй книзі "Паши степи прежде й теперь".

Дивовижно, що в ті далекі роки, коли проблеми екології ще не привертали особливої уваги, Вернадський з тривогою писав про спустошення рослинного світу, про винищення тварин взагалі на планеті, зокрема на Полтавщині, вже в кінці минулого століття.

Він писав у листах до дружини: "Нема тиші і нема могутності природних сил, які ще недавно були у степу, які ми знаємо за попередніми описами і можемо відновити на основі небагатьох уцілілих куточків давнішнього світу. Я не раз згадував один із кращих стислих описів степу, який дає Міцкевич(* Вернадський мав на увазі вірш польського поета Адама Міцкевича "Аккерманські степи"). Порівнював з теперішнім степом, обчищеним, пустельним, гладким. У балках нема лісів, трави не ростуть густо, всюди тягнуться поля, а в інших місцях - піски, солончаки. Колишні жителі степів знищені; заплави Дніпра стоять пустельні: життя дрібнішає на нашій планеті діяльністю людини... все більш велике, більш сильне зникає і губиться безповоротно і нещадно. Цей процес іде повсюди".

Loading...

 
 

Цікаве