WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Чи існує в Росії українська діяспора - Реферат

Чи існує в Росії українська діяспора - Реферат

Післявоєнна Кубань – русифікований регіон, де українці із понад трьохмільйонного населення складали лише 145 тисяч чоловік. Як згадує український кубанський діяч В. Чумаченко, він, ще простим школярем, в 1960 роки зацікавився українською мовою і почав читати старий підручник по українській літературі. Реакцію на такий інтерес він описує як негативну: "ніхто не хвалив цього мого нового захоплення, вуличні друзі подумали, що я не при своєму розумі, а в школі навперебій повторювали, що використовувати українські слова - це безграмотно, і, якщо я не виправлюся, то мені навряд вдасться поступити в університет".

1990-ті роки – це період своєрідного Українського Відродження на Кубані. У 1990-ті роки Кубань була модною темою в українській пресі. Цей факт інтересу з боку України признається і самими кубанськими українцями. У 1990-ті роки, після краху радянської політики направленої на поступову асиміляцію неросійських народів, з'явилися умови для розвитку національних культур народів регіону, зокрема - і українців. Наприклад, в 1991 році в краєвій дитячій експериментальній школі народного мистецтва був створений клас бандури під керівництвом Л.В. Цихоцької. Ансамбль бандуристів брав участь в музичних конкурсах на території України. Кубанські українці стали одержувати українські книжки. Українські діячі, журналісти і літературознавці, Віктор Бурбела (Київ), Григорій Рудницький (Севастополь), Андрій Завгородній (Луцьк) посилали на Кубань українську літературу. Частина книг з бібліотеки українського літературознавця Якова Хоменка (1901 - 1993) була передана на Кубань. Василь і Оксана Веріги прислали з Канади декілька книг, присвячених козацтву. "Канадський інститут українських студій" за ініціятивою Тараса Закидальського подарував деякі українські книжки кубанським українцям.

Зусиллями кубанських українців видається "Вісник Товариства української культури Кубані". "Вісник" - одне із старих періодичних видань української діяспори в Росії. "Вісник" виходить частково українською і російською мовами. Вийшло 45 номерів "Вісника" - окремий випадок для газети національної меншини, за якою не має адміністративних структур і регіональних державних властей. "Вісник" публікує матеріяли про українську історію і культуру не тільки кубанських українців, але і українців з інших регіонів Росії і світу. Значну увагу видавці надають збереженню української національної пам'яті – тому, багато матеріялів присвячене історичним сюжетам, пов'язаним з діяльністю видатних кубанських українців – Дикарєва, Петлюри, Варавви, Щербини. На сторінках "Вісника" можна знайти вірші, спогади, рецензії, наукові дослідження. У 2005 році Товариство української культури Кубані було перетворене і зареєстроване як "Товариство українців Кубані".

Серед кубанських українців багато активних діячів, які прагнуть розвивати і зберігати українську культуру і мову на Кубані. У 2005 році пішов з життя Іван Варавва – поет і популяризатор української кубанської культури. Варавва видав декілька поетичних збірників і ще в радянський період опублікував український національний гімн "Ще не вмерла Україна", чим накликав на себе гнів партійних урядовців. Микола Сергієнко – один з кубанських українських діячів і керівників місцевої української культурної автономії. Віктор Чумаченко – професор Краснодарського університету культури і мистецтв – один з активних українських кубанських діячів. Він відомий як дослідник історії кубанської української літератури. Але як би ні були активні кубанські українські діячі, українці – національна меншина на території сучасної Кубані, багато представників якої щиро зацікавлені в збереженні української спадщини і українських традицій.

Не можу не сказати і декілька слів про воронізьких українців. Наша область, яка відома як Східна Слобожанщина, прикордонна з Україною і на її території збереглися райони з українським населенням. Історично території сучасної Воронізької області розвивалися як контактна зона між українцями і росіянами. Якщо на Кубані українці виконували значну роль, то у Воронізькій області склалася абсолютно інша ситуація: українці завжди залишалися меншиною, а російське населення до них відносилося негативно. Російські автори пояснюють це не російським націоналізмом, а тим, що рівень побутової культури російського населення області низький. Українці Воронізької області не розглядалися як самостійна нація, як повноцінні українці. У російській свідомості вони міцно асоціюються з хохлами.

На ранніх етапах існування радвлади політика відносно українців була ліберальною. У 1917 році в Острогозьком повіті Воронізької області по сільських громадах була розіслана анкета з питаннями про переважну мову навчання. 35 громад виступили проти українізації, дев'ять - за українізацію. У 1924 - 1925 роках в чотирьох повітах були відкриті 32 українські школи. Власті вирішили збільшити число українських шкіл до 1926 року до 74. Цей план в радянських традиціях був перевиконаний - в 1926 році працювало 90 українських шкіл. У 1925 році були організовані курси для підготовки викладачів для українських шкіл. У 1990-ті роки воронежське українство переживало період відродження. У Розсоші почали організовувати фестиваль Слобожанської української культури. У 2004 році пройшов вже четвертий фестиваль. З українськими школами і бібліотеками - ситуація не дуже добра. Хоча, в 1942 році Олександр Довженко писав, що "в Розсоші українську мову чуєш куди частіше, ніж у Києві", зараз існує тенденція мовної русифікації.

У Воронежі в 1990 році було створене Українське товариство "Перевесло". Його очолив професор кафедри експериментальної фізики ВДУ Микола Данилович Бірюк. У декількох воронізьких школах було почате факультативне викладання української мови. У середній школі № 8 був організований дитячий хор української пісні. У школі № 91 українська мова викладається як спецкурс. Управління освіти Воронізької області в 2005 - 2006 роках планувало ввести уроки української мови і в інших воронежських школах. Викладання української мови почате в Богучарськом інтернаті. Товариство "Перевесло" організовує і поїздки школярів в Україну, для мовної практики.

Сучасний Вороніж – російське або русифіковане місто, українці є національною меншиною. Український період історії області у минулому. Сучасні нечисленні українські інтелектуали і українофіли живуть спогадами про українське минуле. Наприклад, Петро Чалий, член Союзу письменників Росії, належить до числа найбільших українських діячів. Він ініціював публікацію творів Євгена Плужника – українського поета, вихідця з Воронізької області. Серед воронізької інтелігенції, університетської професури багато викладачів українського походження, які вже не володіють мовою предків. Катедру міжнародних відносин і регіональних студій Воронезького університету очолює професор, доктор політичних наук О.А. Слінько. Згадаю і професорів О.А. Лютих і В.А. Тонких. На факультеті міжнародних відносин читає лекції кандидат економічних наук В.І. Нестеренко. У Лісотехнічній академії читає лекції з історії П.В. Макаренко. Мимовільно виникають аналогії і з українською діяспорою в Канаді, багато представників якої асимілювалися, втратили зв'язки з українською громадою, але змогли знайти своє місце серед університетських інтелектуалів.

Підводячи підсумки, припущу, що майбутнє української діяспори в Росії не визначено, але воно залежить від активності, з одного боку, українців. Лише деякі з них зацікавлені в збереженні і розвитку української мови і ідентичності. Значна маса російських українців та громадян українського походження пасивна, не виявляє цікавості до традицій предків і культури історичної Батьківщини. З другого боку, внутрішня національна політика Росії базується на асиміляції неросійських народів, хоча такий принцип не зафіксований ні в одному офіційному документі. Російський уряд надав українців самим собі, фактично відмовивши їм в допомозі і обмеживши їх можливості отримання такої підтримки з України. Російський режим, асимілюючи українців, намагається одержати реванш за поразку проросійських політиків в Україні. Іншими словами, майбутнє української діяспори в Росії туманне, але хочеться сподіватися, що і ця спроба знищення української культури і мови в Росії закінчиться нічим і український голос продовжить звучати серед інших мов націй, які прагнуть зберегти свою національну культуру перед натиском російськомовної байдужості...

Loading...

 
 

Цікаве