WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Етнографічне районування України - Реферат

Етнографічне районування України - Реферат

Реферат на тему:

Етнографічне районування України

Поняття про етнографію та етнографічне районування

Етнографія (від грецького етнос - народ і графо - пишу) - це наука, яка вивчає культуру і побут народів світу, їхній етногенез, розселення та культурно-побутові взаємозв'язки.

Як рівнозначний з етнографією вживається ще й термін етнологія (етнос - народ, логос - наука, вчення). Як бачимо, етнографія позначає науку описову, а етнологія - загальнотеоретичну, яка розв'язує загальні народознавчі проблеми. Проте таке розмежування досить умовне, бо етнографія не виключає узагальнень теоретичного плану, так само як етнологія застосовує методи опису.

Безпосереднє спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду народу - це основний метод етнографії. Крім того, вона широко використовує писемні джерела, речові пам'ятки, дані археології, антропології, географії, фольклористики, мовознавства.

Першою спробою описати етнографічні особливості племен і народів в Україні можемо вважати "Повість врем'яних літ". Літописець намагається накреслити генеалогію народів світу, іноді подаючи їхні культурно-побутові особливості, а також описує староукраїнські племена Київської Русі, вказуючи місця їхнього розселення, відмінності у звичаях, обрядах тощо. Такі спроби етнографічних описів наявні в деяких інших писемних пам'ятках. Наприклад, у "Галицько-Волинському літописі" згадуються народи, які межують з Руссю: ляхи, литовці, угри, чехи, половці, жмудь, ятвяги, татари, німці, ізраїльтяни. Тут же знаходимо відомості про звичаї кожного народу, описи костюмів тощо (напр., костюм князя Володимира Васильковича).

До цінних етнографічних джерел можна віднести стародавні малюнки, ілюстрації до книжок, фрески, скульптурні чи рельєфні зображення людей, споруд, предметів побуту тощо.

У хроніці Георгія Арматола, перекладеній київським книжником, міститься 127 ілюстрацій, які відтворюють архітектуру, церкви, одяг, обряди, народні вірування. Описи звичаїв, одягу часто знаходимо в фольклорі, особливо в козацьких думах (згадаємо хоча б відому "Думу про козака Голоту"). Чимало цікавих відомостей про українців залишили нам іноземні мандрівники, посли, купці, які подорожували Україною: Амвросій Контаріні, Гійом Л. де Боплан, П'єр Шевальє, Павло Алепський та ін.

Все це був період нагромадження етнографічних знань, який можна вважати початком української етнографії (ХV-ХVІ ст.). Другий етап - період наукового збирання та осмислення етнографічних матеріалів. У 1772 p. з'явилася друком праця "Описание свадебных украинских простонародных обычаев в М. России и в Украинской губ., також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых". Автором цієї унікальної пам'ятки української фольклористики був Григорій Калиновський, офіцер російської армії, українець за походженням. Його працю використовували і наступні дослідники.

Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося в середині ХІХ ст. Її розвиток тісно пов'язаний з іменами Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Павла Чубинського, Миколи Сумцова, Володимира Шухевича, Федора Вовка, Дмитра Яворницького та багатьох інших видатних діячів української культури. Значний внесок у розвиток українського народознавства зробили письменники Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та ін. Провідну роль в дослідженнях з етнографії відіграло Львівське наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, при якому в 1898 p. була створена Етнографічна комісія, яка видавала "Етнографічний вісник", "Матеріали до українсько-руської етнології" та ін.

Нині дослідженнями з етнографії займаються інститути Академії наук України, етноцентри, музеї, навчальні заклади, які видають наукові записки, монографії, науково-популярні журнали, методичні посібники тощо. Народознавчі студії друкують журнали "Народна творчість та етнографія", "Родовід", "Берегиня", "Український світ", "Пам'ятки України", "Українська культура", інші видання, серед них і регіональні.

Найбільше архаїчних рис культури, побуту, мови і виразних слідів давніх племінних прикмет зберегли північні й західні території України - Полісся і Карпати, які з повним правом можна вважати заповідником української етнографії.

Багатогранність і різноманітність традиційної української культури дивує світ своєю самобутністю. Однак промислове виробництво предметів декоративно-прикладного мистецтва, тиражування стандартних сувенірів, вишивок, рушників тощо призвело до уніфікації, вироблення якогось усередненого українського стилю, який практично ніколи не існував.

У кінці ХХ ст., коли процес занепаду традиційної культури наблизився до критичної межі, виразно постала проблема відродження саме регіональних етнографічних особливостей, народних промислів, фольклорних, мовних, звичаєвих перлин українського народу. В зв'язку з цим перед народознавцями неодноразово поставало питання етнографічного районування України.

Етнографічне районування - це поділ території на локальні культурно-побутові групи населення, які мають спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв'язками з сусідніми народами.

Вже літописець, подаючи назви племен, усвідомлює, що вони мають спільне коріння і, об'єднавшись в одній державі під назвою Русь, починають вважати себе єдиною етнічною одиницею. Замість племінних назв (поляни, деревляни, уличі, тиверці і т.д.) з'являються географічно-територіальні: полтавці, чернігівці, слобожани тощо. Назви племен для позначення локальних етнографічних груп українців не залишилися (за винятком волинян), проте лишили сліди в деяких топографічних назвах.

Перші спроби визначення локальних груп українців знаходимо в "Густинському літописі": Волинь, Подоля, Украйна, Полгоря - все це, як зазначає автор, на території Руської землі. Сусідів названо: москва, литва, ляхи, турки, татари. Іван Вишенський на території "Малої Руссії" виділяє ще й Покуття.

Олексій Шафонський у своїй праці "Черниговского наместничества топографическое описание" (1786) на Лівобережжі виділяє два райони: на півночі - Полісся (або Литва), на півдні - Степ (або Україна) і відповідно групи українців - литвини й степовики.

Після приєднання України до Московії (1654) почала побутувати думка, що українці - це етнографічна група росіян (малоросіяни). Кілька століть такий погляд свідомо культивувався, поки не виріс до уявлення українців як "молодшого брата". Вперше науково спростував ці погляди видатний чеський вчений-славіст Павел Йосеф Шафарик, який досліджував і українські старожитності, фольклор та літературу. В 1842 p. він видав карту "Слов'янські землі". Це була перша етнічна карта, яка дала наукове уявлення про межі розселення українців, білорусів, росіян, чехів, словаків, поляків, болгар. Як доповнення до етнічної карти Павел Шафарик видав монографію "Слов'янський народопис", яка складалася з нарисів про розселення слов'янських народів, їхні мови, літературу, подав також статистичні матеріали про віросповідання та державну належність.

Серед східних слов'ян Павел Шафарик виділяє чотири народи: українці, білоруси, новгородці та росіяни. До речі, серед сучасних етнографів і нині побутує думка про значні відмінності між московськими і новгородськими росіянами. Наприклад, Дмитро Зеленін писав: "с полным правом можно говорить о двух русских народах: севернорусском (окающий говор) й южнорусском (акающий говор)",1 а також стверджував, що поділ східних слов'ян на росіян, українців і білорусів є не стільки етнографічним, скільки історико-політичним. Дійсно, Москва підкорила Новгород значно раніше, ніж Україну, бо ослаблений опричниною, цим чи не першим геноцидом, він не зміг чинити належного опору і увійшов до складу цієї "собирательницы русских земель", яка підкорила й карелів, чудь, зирян, ненців, мордву, мещеру, коміпермяків та багатьох інших.

Погляди Павла Шафарика були надзвичайно прогресивними: він вперше довів неприродність державного роздрібнення українських земель між різними державами (в тому числі Росією і Польщею).

У межах України у ХІХ ст. сформувалося уявлення про кілька етнографічних районів, що певною мірою різняться за культурно-побутовими ознаками: Поділля, Покуття, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Волинь, Сіверщина.

Нині прийнято поділяти Україну на шість історико-етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак слід зазначити, що між етнографічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер. Крім того, науково-технічний прогрес, масове поширення стандартизованих форм культури, а також процеси міжетнічної інтеграції згладжують етнографічні особливості окремих регіонів.

Loading...

 
 

Цікаве