WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Етнографічні групи українців - Реферат

Етнографічні групи українців - Реферат

Литвини - етнографічна група українського етносу, яка формувалася на перетині двох етноконтактних зон: українсько-білоруської та українсько-російської. Територією формування литвинів були землі на схід від Десни, - власне, Сіверські землі, котрі колись включали не лише північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини, але й ряд суміжних з Україною районів Гомельської області Білорусі й Орловської, Брянської та Курської областей Росії. Назва "литвини" з'являється в історичних документах з XIV ст., тобто з того часу, коли значна частина білоруських та українських земель стала підпорядкована Великому князівству Литовському. Тоді ця назва виступала як політонім - позначення громадян литовської держави. Щодо етнічної приналежності, то вона (як серед українців, так і серед білорусів та росіян) виражалася в етнонімічних формах із коренем "рус" - русичі, руські, русини.

Спільність етнонімів, близькість мов і культур, а також літописні свідчення про єдність походження населення Київської Русі давали підстави багатьом іноземним авторам вважати "люд литовський, руський та московський тією ж самою Руссю, тим же самим племенем". Такої позиції дотримувалося і чимало вітчизняних дослідників та діячів культури, причому не стільки російських, скільки українських та білоруських (Ф. Бенешовський, М. Смотрицький, В. Георгієвич, Ф. Скорина). Однак науковий аналіз показує, що навіть у давні часи це були різні народи, сформовані у різних історичних умовах та політичних ситуаціях. Причому роздільне історичне існування кожного з них сприяло утвердженню на рівні побутової самосвідомості неадекватних назв і самоназв. Більшість представників усіх указаних етносів, як правило, лише себе вважали руськими, а сусідів визначали іншими назвами: українці та росіяни називали білорусів литвинами, білоруси росіян - московитами або новгородцями чи псковичами, українців - козаками, черкасами, сіверянами. На рівні ж держави всі називалися литвинами, котрі в офіційних документах, однак, диференціювалися у досить незвичайний спосіб: "литвини руського роду", "литвини грецького закону" і т. д. Починаючи з XVII ст., у зв'язку з примусовим насадженням серед православних білорусів та українців греко-католицької віри, ареал етнонімів з коренем "рус" почав скорочуватися; їх замінили нові етнонімічні форми: литвини та білоруси - на території Білорусі, козаки, русини, українці - в українських землях.

Мабуть, з цієї ж причини і українці Сіверщини, які на офіційному рівні продовжували іменуватися литвинами, тривалий час не вважали себе такими, як і, до речі, українцями, білорусами чи росіянами. Називаючись руськими, народом руським або козаками, вони, втім, усвідомлювали себе причетними до України та до Київської Русі. Недарма сіверяни, у тому числі литвини, найбільшою мірою зберегли давньоруські культурні й мовні елементи. І дотепер вони пом'якшують деякі займенники (йон, яна), вживають архаїчні слова (аброть, атаба, прісак, летась), куштують призабуті страви (вушка, кулагу, розінки), зберігають давньоруські весільні пісні - гукалки. Тривале перебування українців Сіверщини у складі Великого князівства Литовського та Польщі, як і контактування з сусідніми народами - білорусами і росіянами, наклало відбиток на їхні культуру, побут, самосвідомість. На початок XIX ст. вони вже усвідомлювали себе литвинами - самобутньою етнографічною групою українців. Загальноукраїнська самосвідомість почала інтенсивно формуватися в них лише наприкінці XIX ст. Отже, як і інші етнографічні групи, литвини мають дворівневу самосвідомість: на рівні краю вважають себе литвинами, на рівні України - українцями.

Окремо слід розглянути такий досить специфічний етнонім, як русини. Ця давня самоназва частини українсько-руського населення була загальноприйнятою переважно на всій території Київської Русі, а тепер зберігається в ряді районів Західної України та в Поліссі.

Відносно широке побутування в Україні назви "русини" (варіанти: руські, русичі, руснаки тощо), як і усвідомлення чималою частиною українців своєї причетності до "руського народу", стримує процес оформлення на цій основі етнографічної групи. Певний виняток становлять русини Карпат, тривалий час відокремлені від материнського етнорегіону і через те сконсолідовані у певну етнокультурну спільноту. Проте поки що передчасно говорити про русинство Українських Карпат як етнографічну або субетнічну одиницю українського етносу, оскільки воно не має єдиної культурної основи, будучи розпорошене між окремими великими й малими етнографічними групами (бойками, лемками, галичанами, подолянами, частково поліщуками та литвинами).

Утім проблема русинства постійно збуджується політиками, що викликає необхідність суворо об'єктивного підходу до неї. Етнонім "русини" для Закарпаття завжди був ключовим, від самого початку Київської Русі. Принаймні письмові джерела XI ст. згадують місцеве слов'янське населення, називаючи його русинами, а територію проживання Руською крайною або Руською маркою. Майже ідентичним був і екзоетнонім - рутени: так у латинізованій формі іменувалися русини. Зазначимо, що і в інших регіонах України українське населення називалося на той час або руськими (русичами, руснаками), або й русинами. Щоправда, з XII-XIII ст. ці назви потроху змінюються на "козаки", "українці". В Закарпатті ж, через його відірваність від України, останні терміни утверджуються дещо пізніше, у XVI-XVII ст. На картах, складених у 1650 р. Г. Левассер де Бопланом, Закарпаття позначене назвою "Угорська Україна", інші ж документи називають її Підкарпатською Руссю. Власне, "руський" та "український" тривалий час побутували як синоніми, і це було особливо характерним для Закарпаття.

Глибоко наукове трактування понять "Русь-Україна" та "русько-український" належить Михайлові Грушевському. "Ся праця,- писав він в "Історії України-Руси", - має подати образ історичного розвою життя українського народу, або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу, інакше званого малоруським, південноруським, просто руським, або русинським. Різнорідність сих назв не має особливого значення, бо покриває поняття само по собі ясне; вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які довелося пережити народові.

Його старе історичне ім'я "русь", "русин", "руський" в часи політичного й культурного упадку було присвоєне великоросійським народом, котрого політичне і культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави... Назва "Україна", "український", уживана в староруських часах в загальному значенні пограниччя, а в XVI ст. спеціалізована в приложенні до Середнього Подніпров'я... набирає особливого значення в XVII ст. Літературне відродження XIX ст. прийняло се ім'я для означення свого національного життя.

В міру того як зростала свідомість безперервності етнографічно-національного українського життя, се українське ім'я розширялося на всю історію українського народу. Щоб підкреслити зв'язки нового українського життя з його старими традиціями, се українське ім'я уживано також в зложеній формі "Україна-Русь", "українсько-руський", хоч значення їх одне - вони означають те, що ми мислимо тепер як український народ: його територію і життя, форми, з яких організовувалося сучасне українське життя". Сформульована ще на початку XX ст. концепція М. Грушевського нині підтверджується на більш ґрунтовних матеріалах, у тому числі дослідженнях етнічної самосвідомості. Усвідомлення причетності до русинства, як правило, ототожнюється з причетністю до українства. Проте ідентифікація русинів з українцями зовсім не означає їх повного ототожнення: русинство - самобутнє історичне й культурне явище в системі багатоманітного українського етносу.

Література:

  1. Шухевич В. Гуцульщина. Львів, 1894;

  2. Грушевський М. Історія України-Руси. Київ, 1913. Т. І;

  3. Гнатюк В. Гуцулы // Подкарпатская Русь. 1923. № 1-2;

  4. Зеленін Д. К. Про київське походження карпатських українців-гуцулів // Українська етнографія. Київ, 1958. Т. IV;

  5. Кирчів Р. Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини. Київ, 1978;

  6. Худаш М. Л. Антропонім "Бойко" і питання його генезису (До проблеми походження етноніма "бойки") // Мовознавство. 1978. № 1;

  7. Гуцульщина: Іст.-етногр. дослідження. Київ, 1987;

  8. Бойківщина: Іст.-етногр. дослідження. Київ, 1983;

  9. Полесье: материальная культура. Киев, 1988;

  10. Полесье: духовная культура. Киев, 1991;

  11. Горленко В. Ф. Становление украинской этнографии. Киев, 1988;

  12. Чаквин И. В., Терешкович П. В. Из истории становления национального самосознания белорусов // Сов. этнография. 1990;

  13. Украинцы. Москва, 1992;

  14. Русские. Москва, 1992;

  15. Белорусы. Москва, 1992;

  16. Глушко М. Бойки // Родослав. 1992. № 7-8;

  17. Сілезький Р. Лемки // Там же. № 9-10.

Loading...

 
 

Цікаве