WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Етнографічні групи українців - Реферат

Етнографічні групи українців - Реферат

Проблеми походження бойків та етимології їхньої назви остаточно не розв'язані, є лише ряд гіпотез. Зокрема, заслуговує на увагу концепція М. Худаша, котрий виводить етнонім від антропоніма Бойко - можливого засновника роду. Підтвердженням цього можуть бути хоча б слов'янські пам'ятки X ст., які згадують цей антропонім. Однак про східнослов'янську основу бойків свідчать передусім їхні традиційна культура, система вірувань і повір'їв та весь уклад життя. Усе локальне розмаїття традиційної культури бойків грунтується на загальноукраїнській культурі, витоки якої сягають давньоруських історичних шарів. Одним із найхарактерніших показників цього є збережена сучасними бойками первинна самоназва "русини", що, до речі, дещо послаблює аргументацію версії походження бойків із кельтських племен. Можна навіть припустити деяку штучність прив'язки частини русинського населення до прадавніх бойків, які, може, і справді існували, але на іншому етнічному грунті. Справа в тому, що стосовно русинського населення сучасної Бойківщини термін "бойки" не є самоназвою: так їх називали або інші народи, або інші етнічні групи українців - і не без впливу народовської інтелігенції. Яскравою ілюстрацією може бути записана І. Франком розмова з одним із бойків. Назвавши його саме так, він почув у відповідь: "Який я бойко, я такий же русин, як і ти". На цьому прикладі особливо рельєфно проявляється значення самоназви в етногенетичному процесі: саме етнонім, а не екзоетнонім є в ньому визначальним. Проте русинство зрештою прийняло екзоетнонім як самоназву; звідси й подвійна регіональна самосвідомість; усвідомлення своєї причетності і до бойків, і до русинів.

Етнічну своєрідність бойків визначала насамперед специфіка їхньої господарської діяльності - переважно вирубно-вогневе землеробство. Воно зумовлювало простоту в усьому: небілені, а нерідко й курні, з високими дахами хати розміщені на значній відстані одна від одної, своєрідно-архаїчний одяг (полотняні кацабайки і каптани, сукнянi сіряки, гуні, лейбики, хутряні безрукавки). І разом з тим - неповторна дерев'яна храмова архітектура... Лемки - західнокарпатська етнографічна група українського народу, що мешкає по обох схилах Бескидів між річками Сян та Попрад західніше від річки Уж. Їхня доля складалася драматично: з XI ст. південна частина Лемківщини була зайнята угорцями, у XIV ст. решта її території підпала під владу Польщі, а після її поділу у 1772 р. - під владу Австрії, з розпадом у 1918 р. Австро-Угорщини вона була поділена між Польщею та Чехо-Словаччиною, по закінченні другої світової війни за угодою з Польщею значна кількість лемків переселилася в Україну (Львівську, Тернопільську, Миколаївську та Херсонську області), а ті, що залишилися в Польщі, були депортовані в її західні воєводства. Нині лемки проживають в Перечинському та південній частині Великоберезнянського районах Закарпатської області, а також у гірській частині південного сходу Польщі.

Стосовно походження лемків та етимології їхньої назви більшість дослідників погоджується з тим, що вони є одним із відгалужень давньослов'янського племені білих хорватів, які у VI-VII ст. мешкали у Західних Карпатах. Пізніше вони частково мігрували, частково змішалися з іншими східнослов'янськими племенами, прийнявши назву русів, русинів - жителів Київської Русі. Ця усталена точка зору дещо скоригована М. Худашем, котрий обстоює антропонімічну гіпотезу походження лемків та їхнього етноніма від власного імені людини - Лемко. Має поширення і більш давня гіпотеза, сформульована І. Верхратським, В. Гнатюком та І. Франком. Вона пов'язує етнонім "лемки" з прізвиськом, яке нібито давали їм сусіди через уживання частки лем у значенні "лише". Є, однак, дані про те, що праслов'янська мова мала корінь "лем", що слугує опосередкованим свідченням прадавності генетичних витоків лемків.

Традиційно-побутова культура лемків грунтується на східнослов'янській і загальноукраїнській основах і позначена локальною самобутністю. Будівництво житла, як і організація інтер'єру, відповідали українським традиціям. Внутрішнє планування, наприклад, включало обов'язкове розміщення печі зліва від входу, а покутя - навпроти дверей. Щоправда, у лемківській хаті найпочесніше місце не обмежувалося покутям, воно займало всю "червону" стіну, прикрашену образами. Своєрідністю визначалася і піч, вустя якої - не так, як скрізь по Україні - виходило до причілкової стіни. Поєднання загальноукраїнських та лемківських елементів яскраво простежувалося також в одязі та їжі. Одяг шився, як правило, з лляних або полотняних тканин, окрім верхнього, шитого з сукна. Жінки носили вишивані сорочки з великою кількістю складок біля коміра, складчасті спідниці (фартуки), а зверху вдягали суто лемківські безрукавки - керсетки. Чоловіки також одягали безрукавки (бруслики) на сорочки, котрі не прикрашалися вишивкою. Колоритним довершенням костюма слугували верхній сукняний одяг - чугані, на ногах - керпці, на голові - капелюхи з павиним пір'ям, а також шкіряні пояси - югаси. Щодо їжі лемків, то вона не відрізнялася різноманітністю: основними її видами були прісний хліб (ощипля, осух), каші (чир, куляша, панцаки) та галушки з бринзою, капустою або маком.

Відносна простота побутових речей, утім, компенсувалася мальовничістю витворів народного мистецтва - насамперед вишивки з переважно геометричним орнаментом, різьблення по дереву, а особливо писанкарства та прикрас із бісеру. Серед останніх широкого визнання набули нагрудні прикраси у вигляді заокругленого коміра - кризи. Поліщуки - етнографічна група українців, яка розташована в районі українсько-білоруського міжетнічного порубіжжя і містить у собі риси як української, так і частково білоруської культур. Основним ареалом проживання поліщуків було Поприп'яття та Погориння, що нині включає північні райони Луцької та Рівненської областей. Назва "поліщуки" пов'язана з топонімом "Полісся", котрий існує ще з XIII - XIV ст. Тоді мешканці цього регіону ще не сформувалися як етнографічна група, хоча й мали Деякі відмінності та різні назви: полісяни, підлісяни тощо. Якості етнографічної групи вони почали проявляти приблизно з XV ст. Саме у цей час і зафіксована історичними документами самоназва "поліщуки". Щоправда, дослідники вважають, що на первинному етапі формування етноніма він окреслював міжетнічну спільність етнографічне близьких народів: українців, білорусів та литовців, що були громадянами однієї держави - Великого князівства Литовського. Але такий погляд суперечить самому механізмові формування етносу: етнографічною групою може бути лише Групування в межах одного етносу. Неабияке значення має і те, що на ранньому етапі формування назви "поліщуки" вона утверджувалась іззовні, тобто вживалась як екзоетнонім. Усвідомлення ж населенням своєї причетності До Поліського краю відбулося дещо пізніше - на основі формування суто українського утворення, не схожого на аналогічні утворення в середовищі білоруського етносу.

Таке розмежування чітко зафіксоване у самоназвах. Так. білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (Берестейських землях, Підляшші, Чорній Русі) тривалий час, майже до XVII ст., називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому етнонімічному рівні населення цих областей об'єднувалося назвою "литвини" в її державно-політичному або, за тодішніми європейськими уявленнями, "національному" значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбувалося на рубежі XVII- XVIII ст., оформившись у самоназви: палещуки, полищуки, полещуки, нарешті - поліщуки. Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер. Українські поліщуки мали суто етнографічну природу. Певна відособленість українських поліщуків від сусідніх білоруських, загальна ізольованість Полісся - все це позначилось на специфіці культури та укладу життя його населення. Головна своєрідність цієї культури полягала у консервації її архаїчних рис. Це простежувалось насамперед у шлюбно-сімейній сфері. Полісся - один із регіонів, де тривалий час зберігалися патріархальні засади в родині та архаїчні форми великої сім'ї. Звичаєве право також містило цілий ряд давніх елементів, наприклад, право пере-дання майна у спадщину по смерті глави сім'ї старшому братові, а не синові чи дружині, як це було вже прийнято у більшості регіонів України.

Архаїчними особливостями визначалася і матеріальна культура, зокрема житло. За плануванням воно було типово українським ("хата - комора" або "хата - сіни - хата"), але регіонально-архаїчним за конструкцією та матеріалом. Робили житло з масивних колод, не білили, покривали двосхилим дахом "накатом", опалювали нерідко "по-чорному". Відгомони культури Київської Русі відчуваються і в елементах одягу (обруси, плати, зав'язки, серпанки), і в обрядовості ("викликання померлих на розмову", "водіння куща" тощо). Виходить, що поліщуки завдяки своєрідності своєї історичної долі та специфічності природних умов зберегли для нас прадавнє слов'янське етнокультурне коріння, а У більш широкому плані - міжпоколінний зв'язок та набуту спадщину. Подібну етнотрансляційну роль відігравала ше одна етнографічна група - литвини, хоч І у дещо своєрідних формах.

Loading...

 
 

Цікаве