WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Переписи населення як джерело етнолінґвістичного дослідження території України - Реферат

Переписи населення як джерело етнолінґвістичного дослідження території України - Реферат

Ранні статистичні матеріали про мовну структуру населення України маємо для території Галичини, Буковини та Закарпаття. Як відомо, до 1918 р. ці реґіони належали до складу Австро-Угорщини. А в програми австро-угорських переписів населення мовний критерій уперше введено ще 1880 р. Мову населення визначали також усі наступні австро-угорські переписи: 1890, 1900 та 1910 рр.

Австро-угорські переписи визначали рідну (материнську) мову населення. Однак формулювання питання про мову було настільки нечітким, що фактично реєстрували розмовну мову. Матеріали австро-угорських переписів населення про мовний склад жителів Галичини, Буковини та Закарпаття мають декілька суттєвих вад. Наприклад, за ними не можливо визначити мовних ознак єврейського населення, яке становило значну

частину жителів названих вище українських реґіонів (зокрема у містах), оскільки у переліку мов, які реєструвалися переписами, не було ні івриту (давньої єврейської мови), ні ідишу (побутової та літературної мови євреїв Центральної та Східної Європи, що виникла на основі одного з діалектів німецької мови у Х–ХІV ст.). Іншою суттєвою вадою австро-угорських переписів населення є те, що під час опрацювання їхніх матеріалів не складали таблиць, які б поєднували різні ознаки (наприклад, мову та віровизнання). Майже всі статистичні показники розробляли окремо.

Матеріали переписів населення найповніше друкували у офіційних статистичних виданнях Австро-Угорщини німецькою мовою. Зокрема, для провінцій австрійської частини Австро-Угорщини за результатами кожного перепису населення видавали статистичні довідники ("Gemeindelexikon"), в яких наводили відомості про віру та мову жителів кожного населеного пункту. Однак в Україні є тільки статистичні довідники за 1900 р. Вони зберігаються у Львові, у відділі рукописів бібліотеки імені В. Стефаника [22]. Крім того, з огляду на початок Першої світової війни так і не було опубліковано зазначених вище статистичних довідників за підсумками перепису населення 1910 р.

Найважливіші статистичні відомості щодо Галичини передруковували польською мовою у Львові в місцевих статистичних виданнях Крайового статистичного бюро (діяло з 1873 р.). Зокрема, матеріали австрійських переписів доволі повно опубліковані в таких виданнях, як "Rocznik (згодом Podręcznik) Statystyki Galicyi", "Rocznik Statystyki przemysłu i handlu krajowego" (обидва за редакцією Т. Рутовського) та "Wiadomości statystyczne o stosunkach krajowych" (за редакцією Т. Пілата) [24–27]. Статистичні матеріали про мовний склад населення Буковини публікували німецькою мовою у статистичних періодичних виданнях у Чернівцях, Закарпаття – угорською мовою в угорських статистичних виданнях, що виходили в Будапешті. Українською мовою матеріали австро-угорських переписів про мову населення майже не оприлюднювали. Тільки іноді вони наведені в етнодемографічних дослідженнях українських науковців того часу. У місцевих статистичних виданнях відомості про мовний склад населення здебільшого відображені у розрізі повітів.

Можливість визначити мовний склад населення українських земель, що належали до складу Російської імперії, вперше з'явилася наприкінці ХІХ ст., після того, як 1897 р. проведено Перший всезагальний перепис населення Російської імперії. Під час перепису 1897 р. визначали рідну мову населення (записували мову, яку сам опитуваний уважав рідною мовою) та мову грамотності. Згодом підсумки перепису 1897 р. за мовним критерієм неодноразово використовували науковці для дослідження етнічного складу населення імперії.

Матеріали перепису оприлюднені у багатотомному статистичному виданні [16]. Мовний склад жителів імперії визначено в розрізі губерній, повітів, міського та сільського населення. Крім того, складали таблиці, у яких показник рідної мови поєднували з такими статистичними показниками: релігійний склад населення; розподіл зайнятого населення за галузями господарства; суспільний стан ("сословие"); грамотність і вік; сімейний стан; фізичні та психологічні вади. Однак здебільшого ці таблиці розробляли в розрізі губерній та для найбільших міст.

У період між світовими війнами українські етнічні землі належали до складу чотирьох держав: Радянського Союзу, Польщі, Румунії та Угорщини. На українських землях, що відійшли до складу Польщі (Галичина та Волинь), польська влада провела два переписи – у 1921 та 1931 рр. У програмі перепису 1921 р. мовного критерію не було. Перепис 1931 р. реєстрував рідну мову (język ojczysty) населення, причому, з

метою заниження кількості українців, у Галичині в переписних листах окремо виділяли українську та "руську" мови, а на Волині – українську та "тутешню". За мовним критерієм результати перепису 1931 р. опубліковано в розрізі повітів (із виділенням окремо сільського й міського населення) та для найбільших (із населенням понад 20 тис. осіб) міст [21]. За підсумками перепису 1931 р. складали також таблиці, у яких показник рідної мови поєднували з показником віровизнання. Однак ці матеріали публікували тільки в розрізі воєводств (для всього населення, міського та сільського).

У міжвоєнний період на українських землях, що відійшли до складу Чехословаччини (Закарпаття) та Румунії (Північна Буковина), переписи населення проведено 1930 р. У програмах румунського та чехословацького переписів було питання про рідну мову населення. Матеріали переписів оприлюднювали у статистичних довідниках [20, 23].

На тих українських землях, де запроваджено більшовицьку владу, перший перепис населення відбувся ще наприкінці серпня 1920 р. За програмою перепису визначали рідну мову ("мову, якою говорить сім'я опитуваного, а в багатомовних сім'ях – мати") населення та мову грамотності. Складали також таблиці, у яких показник рідної мови поєднували з показниками грамотності населення та віком. Перепис охопив тільки частину території України (Київська, Полтавська, Чернігівська, Миколаївська, Харківська, Кременчуцька, Одеська губернії), оскільки на час його проведення в деяких реґіонах ще тривали військові дії. Матеріали перепису 1920 р. публікували 1922–1923 рр. у восьми випусках статистичного видання ЦСУ України "Статистика України" [18].

У березні 1923 р. на території Радянської України проведено ще один перепис населення, який охопив тільки міських жителів. Однак питання про мову населення в його програмі не було.

Наступний перепис населення відбувся 1926 р. В програмі цього перепису були питання про рідну мову та мову грамотності. Однак рідною мовою вважали ту, якою опитуваний найліпше володіє, або якою зазвичай говорить. Інакше кажучи, офіційне тлумачення показника "рідна мова" фактично зближувало його з показником "розмовна мова". Нижньою межею територіального масштабу розробки матеріалів про рідну мову та мову грамотності були округи. Складали також таблиці "національність + рідна мова" та "національність + рідна мова + мова грамотності". Як і матеріали перепису 1920 р., матеріали перепису 1926 р. оприлюднювали в тематичних збірниках статистичного видання ЦСУ України "Статистика України" [9].

У 30-х роках ХХ ст. проведено ще два переписи населення – у 1937 та 1939 рр. Результати перепису, який відбувся 6 січня 1937 р., вже у вересні цього ж року були оголошені дефектними та на тривалий період засекречені, оскільки за його підсумками виявлено суттєве сповільнення темпів збільшення кількості населення СРСР унаслідок голодомору 1932–1933 р. та масових репресій населення. У програмі перепису населення 1937 р. було питання про мову, однак без уточнень. Загальні матеріали перепису 1937 р. опубліковано тільки на початку 90 х років ХХ ст. [3].

У програмі перепису 1939 р. питання "рідна мова" тлумачено так: мова, яку сам опитуваний уважає рідною мовою. За підсумками перепису складали також таблиці, у яких показник мови поєднували з показником національності населення. До початку війни між Радянським Союзом та гітлерівською Німеччиною було оприлюднено тільки найбільш загальні підсумки перепису 1939 р. Дещо детальніше матеріали перепису 1939 р. опубліковано тільки на початку 90 х років ХХ ст. [4].

У повоєнний період перший перепис населення радянська влада провела лише 1959 р., тобто через 14 років після закінчення війни. Таке пізнє проведення перепису, на жаль, позбавляє можливості детально проаналізувати мовний склад населення України в перше повоєнне десятиліття, коли в ньому відбувалися докорінні зміни з огляду на зміни в етнічному складі населення. Наступні радянські переписи населення відбулися у 1970, 1979 і 1989 роках.

Усі чотири переписи реєстрували рідну мову опитуваного на засадах соціально-психологічного підходу (який вперше застосовано 1939 р.), тобто записували мову, яку сам опитуваний уважав рідною (що пов'язувало її з показником національності), а в тих випадках, коли йому було важко визначитися, – мову, якою він ліпше володіє чи якою користується в сім'ї, що зближувало рідну мову з поняттям розмовної мови. Від перепису 1970 р. реєстрували іншу мову з мов народів СРСР, якою опитуваний вільно володіє. Доповнення мовного питання питанням про другу мову дещо розширило можливості вивчення фактичного поширення мов. Розробка таблиць за другою мовою була аналогічною до таблиць рідної мови. Нижньою межею територіального масштабу розробки матеріалів стали міста та селища міського типу.

Loading...

 
 

Цікаве