WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Що ми не будуємо в Україні - Реферат

Що ми не будуємо в Україні - Реферат

самоплинне вирішення.
У той же час цілий ряд конкретних дій найвищої влади України неможливо інакше й потрактувати, як створення умов для все нових і нових витків зросійщення України. Досить лише згадати: ліквідування сектора моніторингу мовної і національної політики при секретаріаті Кабінету Міністрів як, мовляв, "невластивого" (таке було пояснення!) для його структури, ліквідування Ради з питань мовної політики при Президенті України, що на неї громадськість покладала деякі надії (сам же Президент розчерком пера і скасував ту Раду), погром т.зв. правописної комісії, з якої виведено ряд авторитетних та компетентних українських вчених та яку "зміцнено" кадрами, що ревно оберігають примусово впроваджене в нашу мову у тридцяті та пізніші роки.
Усі згадані та інші численні факти свідчать, що влада, яка формує політичний і культурно-духовний клімат у державі, штовхає Україну на вкрай згубні манівці, з яких вона мала надію вибратися з проголошеннямНезалежності. На жаль, не вибралася і досі, з чим ніколи не примириться жоден чесний, відданий патріот своєї країни, у тому числі, було підкреслено у письменницькій Заяві, не примиряться з нинішнім станом справ у культурно-духовній та освітній сфері й українські письменники, з погляду яких нехтування завданням виняткової історичної ваги - повносилим національним відродженням українства й українців - то є злочин, що його нікому не простить ані сучасне, ні майбутнє нашого народу.
Сформульовано було письменниками й конкретні вимоги до органів влади Української держави, які, одначе, лишаються не почутими.
Згаданий документ - то тільки один з прикладів позиції таки України в Україні, яка з не Україною, Україною навпаки, не маймо сумнівів, ніколи, ні за яких обставин не примириться, дарма що поки що вона перебуває у ситуації, за якої її протидія українозневажництву ще не досягає належного успіху. Відтак чим більший "стаж" нашої відродженої державності, тим не природнішою та потворнішою сприймається ситуація у країні з українською мовою.
Так, ще й досі, за обставин, коли українці складають більшість населення у всіх областях України ( виняток - Крим), у десятках і десятках міст, містечок та сіл (Схід, Південь) відсутня українська школа.
За винятком Галичини та лише окремих закладів північної і центральної України, хронічно зросійщеною досі залишається вища школа (ворожа до українства сила знає особливу вищій школі ціну? Безумовно, знає. Тому майже мертвою хваткою і затримує надалі її зросійщення).
Або: раз-по-раз у протистоянні, у конфліктах виборюється право тієї чи іншої громади на українську церкву українського підпорядкування.
Або: дарма, що в армії мусила б виконуватися стаття тринадцята Закону України про Збройні Сили, де значиться, що армія функціонує державною мовою, ще й сьогодні тисячі наших юнаків, у тому числі з сільських місцевостей, потрапляючи до військових частин (і таких частин немало), як і в совєтські часи, - зросійщуються, замість того, щоб щось набути в національному самоусвідомленні.
Або: лише особисто мною одержано вже не одну сотню листів, автори яких оскаржують ту неймовірну ситуацію, що в багатьох точках України є проблемою знайти в кіосках бодай одну українську газету.
Буквально дико антиукраїнською - інакше й не скажеш - є ситуація у телевізійному просторі, що розповсюджується і на радіоефір, з приводу чого (і то в плані ілюстрації стосовно того, що має першість - право людини чи право нації?) пенсіонерка Ольга Макієнко (с. Васильківка Дніпропетровської області) пише: "Що робиться у нас з радіо? Добре чути тільки "Русское радио", "Чечня свободная" й інші російські станції. Виходить, отже, що і в глухому селі лине з приймача тільки російська мова. Люди з ефіру краще знають Німеччину, Францію, Англію через їхні станції, ніж свою державу - Україну. Це що - рідне слово глушать у нас спеціально?"
До речі: ось зацитував я цього листа (одного лише з сотень зойків, скриків, нарікань, вимог, що їх я дістаю поштою на свою авторську радіопрограму "Якби ми вчились так, як треба", що звучить вже упродовж майже шести років) - і запитання: як будемо все це кваліфікувати - як ущемлення прав нації чи як ущемлення прав окремої особи - тієї ж Ольги Макієнко? Звичайно, що одночасно і нації, й окремої особи. Але в якому разі подібної скарги окремої особи не було б? Зрозуміло, що в тому тільки разі, коли б не були ущемлені права цілої нації, у даному разі - української, зокрема її право на володіння інформацією своєю рідною мовою.
Таке у мене унаочнення до нерозважливих суперечок з приводу того, що є важливішим - право нації чи право особи. Не протиставляймо цього: не можуть вважатися забезпеченими права окремої особи, якщо не забезпечені права цілої нації, до якої вона належить, і так само не витримуються права нації, якщо ущемлені конкретні її представники.
У реаліях сьогодення як же часто зустрічаємося ми з просто спотвореним, викривленим уявленням про права людини, скажімо, на свободу слова!
Кинути лайном на саму українську державність - споконвічну мрію українців - це дехто вважає свободою слова.
Поглумитися з Тараса Шевченка та інших національних світочів - свобода слова.
Висміяти українську мову - свобода слова.
Виставити українців у вигляді примітивних, недолугих, дубуватих, ні до чого не здатних, тупоголових і т. ін. "сапоїдів", у яких "де два українці, там три гетьмани", та які все віддадуть і продадуть за те ж "сало", - свобода слова.
І розгул шовінізму в сучасній Україні - свобода слова.
І вкрай тенденційна та брехлива інформаційна програма першого каналу Національного (?) телебачення - свобода слова.
І цинічне проголошення деякими обласними радами, як-от Донецькою, Луганською, Харківською, Дніпропетровською російської мови як офіційної - теж свобода слова. (Ба, треба сюди додати й депутатів міської ради Запоріжжя, котрі також проголосили на цій дорогій для кожного українця січовій землі російську мову офіційною. "Байстрюки Єкатерини", що "сараною сіли", та "славних прадідів великих правнуки погані" - чи, голосуючи, хтось з них задумався і про права нації, і про права конкретної української людини, що живе у тому ж Запоріжжі та має проблему знайти бодай українську газету?)
Стоп! То усе це - свобода слова чи свобода руйнації української Держави? Право людини на будь-які дії в межах законності чи право антиукраїнської, антиконституційної, зрештою, антидержавної діяльності? Ще сплутає хтось це, у тому числі на владних рівнях, з демократією? Але як мовиться, позбав нас, Боже, від такої. Доречно пригадати, як у 1949 році брав на кпини цього роду "демократію" та "невидану свободу", що набувала поширення у західному світі, Дмитро Донцов: це - "свобода одиниці від усякої віри", це - "свобода в літературі і в кінотеатрі систематично і безкарно розкладати морально
Loading...

 
 

Цікаве