WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Що ми не будуємо в Україні - Реферат

Що ми не будуємо в Україні - Реферат

апатії, що пройняв багатьох наших громадян, і то - і це найтрагічніше - нерідко з числа тих, котрі сповнені були виняткового ентузіазму та віри на початку 90-х. Що ж, не виправдати, але зрозуміти можна: перемог України над не Україною, дійсно, дуже мало, а вирішального зламу в цьому протистоянні досі не відбулося.
Як не сказати, що несумісністю іноді одночасно заявлюваних тенденцій України і не України ми часто просто смішні для світу. Хіба не смішні, для прикладу, коли фактично одного і того ж дня заявляємо, як це вчинив улітку 2002 року Президент, і про намір іти до МАТО, і про дотримування також євроазійського, московського орієнтиру? А ще смішніші тому, що виявили цю свою сміливість стосовно НАТО лише тоді, коли свій курс на принципове зближення з НАТО заявила Москва. Отож і воно: дастьБог, і в НАТО колись в'їдемо, сидячи на московському возі, тобто московський фурман туди нас увезе...
Нерідко ж складається враження, що на рівні влади ми й загалом воліємо позбутися власного воза, оскільки вельми клопітно з ним, та пересісти на московського. Підпорядкування російським олігархам, російському капіталу, російським промисловим компаніям вже безлічі об'єктів української індустрії, невміння чи й небажання бодай послабити газовий зашморг для України, вельми непевні ризиковані умови, на яких Україна пристала до консорціуму, що розпоряджатиметься потужними українськими газовими сховищами (хто насправді буде їх господарем - Україна чи Росія?) - це тільки окремі приклади витіснення України з України в економічно-промисловій сфері.
Як один з прикладів протесту України супроти не України (адже злидні, бідність - то прикмета не України, тобто не тієї України, якою вона вже мала усі можливості за ці роки стати), згадаймо страйку Києві українських шахтарів улітку 2002 року. Спершу вони приїхали до Києва з Донбасу, згодом до них долучилися з Західного Донбасу, ще згодом - з Галичини, і ось упродовж майже трьох місяців вистукували вони шахтарськими касками то перед Будинком Адміністрації Президента, то перед Кабінетом Міністрів, вимагаючи одного - вернути їм заборгованість по заробітній платні, тобто віддати їм ними ж зароблене...
Варто було глянути на змучені, почорнілі обличчя вугледобувачів, на оті поставлені на хідниках Хрещатика каски з жебрацьким написом (до речі, українською мовою) "Кияни, допоможіть на прожиття шахтарям", - і то лише від спостережень усього цього у чесної людини і серце могло б розірватися навпіл, адже це і є одна з ілюстрацій, на жаль, поки що все ще панівної позиції, що її посідає у нас "Україна навпаки" - злиденна, жебрацька, та, "не Україна" у якій не хоче, не здатна навіть віддати людям ними зароблену плату. Скоріше розраховується з ними систематичними, усе частішими аваріями на шахтах, внаслідок яких кількість загинулих усе зростає ... Нема можливості цьому зарадити? Неправда. Влада просто не хоче порушити сваволю олігархічно-кримінальних кланів, що розпоряджаються мільярдами, причому тому не хоче, що і сама вона залежить, а то й належна до цих кланів.
Украй потворно та брутально виявляє себе не Україна й у духовно-культурній сфері, стан у якій може увиразнити бодай підготовлена мною заява Пленуму Ради Національної Спілки Письменників України, що була прийнята наприкінці червня 2002 року. Основний акцент цього документа - найглибша тривога українських письменників з приводу все цинічнішого наростання в культурно-духовній та освітній сфері України тенденцій, що зводять нанівець певні здобутки в національному відродженні, досягненні у попередні роки, згущують в країні атмосферу нігілізму, упередженості у ставленні до історично невідкладної потреби повносилого духовного випростання та утвердження української нації. Фактично повне відчуження від українців інформаційного простору, що розповсюджує антикультуру й антиморапь та культивує снобізм у ставленні до титульної нації країни, відверто підкреслюване найвищими державними особами, в т.ч. Президентом, покровительство Церкві не київського, а московського підпорядкування, небувала за своїми масштабами вакханалія зросійщення, - це тільки окремі приклади неприродності та ненормальності стану, що в ньому опинилася культурно-духовна сфера країни.
Не менш тривожні і деякі симптоми з ділянки освіти. Так, зменшення аудиторного навантаження студентів з 36 до 30 годин на тиждень досягається насамперед за рахунок скорочення у ВНЗ курсів української мови, історії України та української культури, а курс української літератури в старших класах школи скорочено на годину - з 3-х (так було навіть в есесесерівські часи!) до 2-х... Додати до цього те, що в багатьох наших навчальних закладах здійснюється не національне, а антинаціональне виховання, що упередженість, а то й активне не сприйняття викликає у багатьох найвищепосадовців уже навіть саме таке поняття, як українознавство, яке мало б стати базовою основою розвитку української освіти, - і ми пересвідчимося у тому, що про турботу головного освітянського відомства країни про формування української національної еліти, здатної піднести культурно-освітній та моральний рівень й усього суспільства, годі й говорити.
Нічим іншим, констатувалося у заяві, як виявом малоросійського холопства стало підписання віце-прем'єр-міністром України В.Семиноженком протоколу про "узгодження" підручників історії у навчальних закладах України та Російської Федерації. Неважко зрозуміти, про що йдеться: про чергову "відміну" тих пластів історичної правди, які відкрилися нашому народові десь з кінця 80-х років. Так, збройне ліквідування більшовицькою Росією Української Народної Республіки, організовані Москвою моторошливі голодомори, знищення з волі Сталіна та інших кремлівських генсеків мільйонів українців - "ворогів народу", у тому числі сотень тисяч представників української інтелігенції, героїчна боротьба ОУН-УПА одночасно проти німецького та московського режимів, - ці та інші сьогодні вже загальновідомі факти, звичайно, ріжуть вуха лідерам Російської Федерації, яка все більше заявляє про свій намір утвердитися на засадах неоімперії. Але намір - наміром, а історична правда - то є річ, посягати на яку жоден найвисокопоставленіший чиновник не має права.
Характерно, підкреслили письменники, що всі згадані процеси і симптоми заявляють себе на тлі дедалі пришвидшуваного мовного знеукраїнізування України, що - як це не парадоксально - саме в роки Незалежності, і особливо в останні, досягло буквально запаморочливого розмаху. Складається враження, що найвища влада країни, найперше президентська, просто свідомо віддає Україну на поглум та потопт україноненависникам, зросійщувачам, манкуртам. Давно вже стала "немодною" тема дотримання мовного законодавства, у середовищі високопосадовців переважає фарисейське ставлення до загнаної у глухий кут мовної проблеми як такої, мовляв, яку ліпше віддати на
Loading...

 
 

Цікаве