WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Що ми не будуємо в Україні - Реферат

Що ми не будуємо в Україні - Реферат

українських національних пріоритетів на всіх ділянках державного будівництва в Україні. Всупереч твердженню концепції, буцімто "етнічні ресурси (нашого) державного розвитку (...) мають локальний, короткотерміновий характер", одним з наших завдань якраз і мусить бути довготермінова робота в напрямку повносилого утвердження української нації.
І нехай би нам прислужувалася у цьому, зокрема, й українська національна культура. Так ні ж - немало зовсім слушних та потрібних думок про неї якось враз знейтралізовують заяви про необхідність "втілення в мислення і поведінку наших людей цінностей і норм громадянської культури", про "створенняатмосфери для розвитку в суспільному середовищі громадянської культури", загалом для "культивації в суспільному середовищі почуттів достеменного (?) громадянства".
Боже мій, скільки ж сьогодні в теоретизуваннях політиків, державних діячів, частини науковців та журналістів бездумного зловживання оцим громадянським, яке, як я казав, тулять до чого завгодно (цікаво: а термін "громадянська література" теж хтось вже запроваджує?), але яке мусить мати у нас сенс лише остільки, оскільки не повинне бути нами потрактовуване у відриві від національного або й у протиставленні йому! Про громадянську культуру в концепції сказано. А про національну? Та й загалом - чи сказано десь у ній про такі "крамольні" речі, як "національна гідність", "національна гордість" (даруйте, що жахаю вас, розробники концепції, хоча запевняю: це - якраз той випадок, коли є резон брати приклад з сусідньої Росії - ну, аж відлунює там на всіх офіційних щаблях влади, починаючи з президентської, від закликів пройняти все життя в країні духом російського патріотизму...)? Так от, може, десь і згадане те, що загнане авторами концепції хіба що у "підпілля" - підтекст цього тексту, але, сказавши правду, я це не помітив...
Натомість помітив дивовижне формулювання про потребу формування у країні вже не просто патріотизму ("звичайний" патріотизм не підходить), а "патріотизму з новим змістовим наповненням". Означає ж те "нове змістове наповнення", поряд з шанобою власної культури, також "відкритість до сприйняття різних культур світу".
Ех, як точно каже з цього приводу Т.Шевченко: "Не дуріте самих себе"! Тобто - не відшуковуйте якусь іншу формулу і якусь нову сутність патріотизму. Адже насправді прикмети цієї високої чесноти означені давним давно, служать вони людству вже тисячі років. То що - зі вселюдським досвідом хочемо позмагатися, власним винаходом прагнемо вразити світ стосовно розуміння патріотизму? А до речі, щось у цьому формулюванні вельми схоже на ще раз винайденого велосипеда, адже про те, що патріотизм не є якимсь національне герметичним поняттям, світ знає також уже давно ...
Такі ось казуси, які породжені тією упевненістю, що якщо й треба говорити про українське національне, то належить про нього говорити якось упівголоса, з огляданнями та пострахами, боязниною когось образити та ущемити, з почуванням якоїсь власної малості та повсякчасної готовності і геть перебувати у своїй хаті десь біля дверей, аби тільки іншим, котрі теж живуть у ній, було добре. Не випадково в одному з пасажів про ту ж таки "багатокультурність" (розділ "Суть концепції") вагомо мовиться про етнічні меншини, що про них треба турбуватися, але і натяку нема про самих же українців, відродження та утвердження яких, поза сумнівами, і мусить найперше бути підтримуване державою. (І то, до речі, задля блага самих же національних меншин, адже ні в чому не ущемлене самопочування титульної нації - то і є гарантія їхнього вільного розвитку).
Втім, це я пояснив тільки одну причину применшення національних пріоритетів у тій же гуманітарній сфері. Є, на жаль, й інша: елементарна упередженість, навіть зневага до українства, нав'язування нам якихось понаднаціональних, понадукраїнських, скосмополітизованих орієнтирів та критеріїв, що почасти позначилося і на концепції, про яку згадую.
Зазначу ще раз: з тієї причини, що це - документ, різні розділи якого писали різні люди, є у ньому й немало слушних формулювань. І надто ж своєчасний той акцент (він принципово не узгоджується зі щойно мною процитованими), що громадянське суспільство в Україні неможливо утверджувати "без урахування особливостей етноісторії та етнокультурної спадщини, потреб подолання наслідків колоніального минулого щодо корінного етносу та його культури".
Як мовиться, лише послідовно б витримувати цей акцент - і то не тільки у документах принципової важливості на взір цього, але і в живій практиці нашого державотворення, - наскільки швидшими та впевненішими були б наші кроки! І як вагомо сприяла б цьому така освітня й наукова галузь, як українознавство, у ставленні до якого з боку багатьох високопосадовців і досі переважає як не ворожість, то дивовижна настороженість.
Звісна річ, я не обстоюю позиції, згідно з якою розбудову в нас громадянського суспільства треба відкласти на невизначений час - аж доки не буде забезпечено в Україні повноту прав української нації. Ні, по-черговості тут не вийде - час підганяє, вимагаючи, аби вже згаяне надолужувалося у нас в особливо інтенсивний спосіб. У який саме?
Як я переконаний, провідні акценти нашого державного розвитку, орієнтири мусять сьогодні бути рівновеликими, тобто - і національна держава, і держава громадянського суспільства; держава, у якій забезпечені права нації, але водночас і така держава, у якій дотримуються прав окремої людини. Дбати принаймні про рівновеликість цих акцентів - то і мав би бути святий обов'язок держави.
Та вдивімося у реальність. "Україна чи не Україна в Україні""? - такими, либонь, сумнівами пройметься кожен, хто спробував би збагнути сутність того, що відбувається у країні.
Може, різні полюси у цьому, як на перший погляд, парадоксальному моєму формулюванні надто різко, закатегорично розведені? Що ж, кожен вільний мати власну думку з цього приводу, я ж тільки поясню, що позначення "не Україна в Україні" - то позначення усього того, що протистоїть утвердженню України як повносилої та повноцінної європейської держави, економічно самостійної, духовно індивідуальної, культурно самобутньої, то синонім того, що перешкоджає нашому національному випростанню, знову й знову завертає нас до ролі та до становища не власне України, а Малоросії.
"Не Україна" - це те ж саме, що й "Україна навпаки", як то була названа одна моя брошура, що вийшла у 1995 році. Згадую позначені мною у тій брошурі прикмети "України навпаки" - і з прикрістю констатую, що й на сьогодні їх кількість, на жаль, не зменшилася, а в деяких ділянках, як-от не то стосовно мови та інформаційного простору, але й політичної, економічної - загалом державної самостійності, позиції України супроти не України і загалом стали слабшими.
Саме цим і пояснюється вже згаданий мною стан зневолення, невпевненості,
Loading...

 
 

Цікаве