WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Що ми не будуємо в Україні - Реферат

Що ми не будуємо в Україні - Реферат

результаті? Утвердивши більше зовнішні атрибути держави, ми не убезпечили її внутрішню, і то саме українську, національну суть. Лише налякавши вчорашніх, ми тільки того й клопоту їм завдали, що мусили вони подбати про власний синьо-жовтий марафет. Та й то - чи всі подбали? Чи не розділилися невдовзі на тих, кому і далізручно бути в синьо-жовтій масці, та на тих, хто у своїх антиукраїнських діях і маскування вже не потребує?
Це - вчорашні, але ж є і зовсім та зовсім сьогоднішні - так звані "новиє украінци". Чужі українській духовності, українській культурі, українській мові, вони у загрозливій кількості наросли та наростають саме вже в ось цих, незалежних роках, густо сіючи національний нігілізм, космополітизм, зросійщення, ворожість до культури й до моралі, ставлення до основної маси українського народу як до бидла, корисність існування полягає лише у можливості його визискувати.
І ось запитання: хто відповість за наявність цього симбіозу, цього конгломерату антиукраїнських вчорашніх та антиукраїнських сьогоднішніх, що має тенденцію визначати обличчя держави? і як то стається, що для поради стосовно того, як нам рухатися далі, у першу чергу і стають у пригоді Президентові саме вони: вчорашні, котрі свого часу запопадливо берегли колоніально-підлеглий режим в Україні, та сьогоднішні - так звані олігархи, котрі не менш запопадливо прагнуть позбавити Україну її української, національної сутності та гніздо котрих - не десь, для відводу очей, ну, хоч трішечки збоку, а там же таки - на печерських пагорбах? Як сказано, мафія під патронатом Президента. У несприйнятті названими силами українських національних орієнтирів і полягає, до речі, основна причина їхньої зненависті до Віктора Ющенка, що весною 2001 року, коли його було відправлено у відставку з посади прем'єра, маскувалася під звинувачення економічно-господарського порядку та фарисейський "захист" стражденного народу від "американського ставленика".
Криза влади, криза сподівань багатьох з нас, нібито усе на добре вийде самоплинно, само по собі, без нашої активності та енергійності. Не вийде само по собі. Десь тисяч зо двадцять нас стояло біля Верховної Ради того повторно Чорнобильського дня 26 квітня 2001-го року, коли учинена була розправа над урядом В. Ющенка. Я ж думаю собі: чому не сто, не двісті тисяч, якщо як день Божий було ясно, що цей прем'єр має реальну популярність у мільйонів? Поклалися оті мільйони, насамперед кияни, на знаменитий наш принцип "та якось воно буде", також досліджений та висміяний Остапом Вишнею у його "Чухраїнцях"? Вийшло ж воно не "якось", а на шкоду Україні, на шкоду кожному з нас, рядових громадян. Чомусь навчімося, братове?
Таке в найзагальніших обрисах загальнодержавне, суспільне тло, ізолювати од якого мовну проблему, звичайно, неможливо. Марно було б намагатися ЇЇ розглядати й поза контекстом сумновідомо-сакраментального запитання: що ми будуємо? Щоправда, особисто я полегшив би власні роздуми над цим відповіддю на заперечне запитання: що ми не будуємо!
Отже, категорично, стовідсоткове можна бути переконаним: не будуємо ми національної держави українського народу. На офіційному рівні навіть ще й бодай початкового курсу на її будівництво не взяли. У цьому, як на мене, і полягає одна з основних причин тієї ганебної ситуації, що в ній перебуває Україна та її мова, одна з причин, що призвела до негативного сприймання держави на міжнародній арені, загалом до немалої зневаги у ставленні до неї як чужих, так і своїх. Спроба ж (лише спроба!) згаданого уряду В. Ющенка належно підтримати національні пріоритети (в економіці, культурі, освіті, мовному будівництві і т. д.) обернулася просто оскаженінням верховнорадівської комуністично-олігархічної орди, свідками дикого шабашу якої ми й стали у квітні 2001 року.
Відтак і без того украй квола участь держави у сприянні досформуванню української нації як основної етнічної одиниці на українських землях знову відсунута в наші дні убік. Уявлення ж про шляхи формування та зміцнення української політичної нації, яку нерідко невиправдано протиставляють нації етнічній, вельми часто засновані у нас просто на вульгарно фальшивих засадах.
Про все це вже не раз було говорено, але оскільки вольні та невольні заблукання з цього приводу не тільки не розвіюються у країні, а навпаки - згущуються (і вже в Україні заявляють себе просто незворотні тенденції), знову й знову варто ставити запитання: чому мають чіткий національний орієнтир власного державотворення (а він має стосунок і до речей, пов'язаних з етикою) поляки і хорвати, чехи і болгари, грузини й естонці, литовці й латиші, росіяни і словаки, словенці та угорці, не кажучи вже про десятки тих європейських і позаєвропейських країн, які вже давно утвердилися та вражаюче розвинулися саме на національній основі, і чому немало хто в нас, навіть не з числа недругів України, і досі то не знати чого побоюється ось цього національного орієнтиру, то навіть його відкидає? А що протиставляє? - А те, мовляв, що будуємо державу громадянського суспільства. О, хто сьогодні цього не читає, хто звідусюди не чує?
Так, свою державу я також уявляю не інакше, як державу громадянського суспільства, тобто як країну, в управлінні якою важливу роль відіграють громадські інституції. Тільки ж скажіть, прошу: хто це і коли довів, що бажана для нас держава громадянського суспільства не може й не повинна бути водночас національною державою, повноцінною державою українського народу? Хто це розводить на нібито протилежні, нібито несумісні береги, - мовляв, або національна держава, або держава громадянського суспільства?
Маю власну відповідь на запитання "хто?". Той, хто, маючи суто доморощені уявлення про, здавалося б, очевидні речі, оцього орієнтиру - " національний" - просто боїться ( так він був настраханий ще у совєтські часи "українським буржуазним націоналізмом)"; а ще - і головним чином - той, хто якраз і не хоче допустити, щоб на українській землі утвердилася громадянськи зорієнтована національна держава українського народу. Не хоче - тому й фарисейськи возноситься над національним, ігнорує його як якість, що буцімто протистоїть громадянському й загальнолюдському, прямо сказавши, просто затуманює нам мізки, вводить в оману, бреше. Чому не зрідка віримо, чому запускаємо у себе сумнів: мовляв, національна держава - добре, але ж держава громадянського суспільства - це ж нібито дещо вище, дещо сучасніше чи модерніше? Ось допустили ми цей сумнів - і вже й розвели нарізні береги те, що насправді розводитися не повинне, власне, дали свою підмогу тим силам, які воліли би утвердити на нашій землі, сказати б, громадянське суспільство без української духовності, без української національної ідеї, ба, звичайно, і без української мови. Ну, куди вже їй до чеснот та приваб громадянського суспільства, фальшивий, власне, безукраїнський варіант
Loading...

 
 

Цікаве