WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Що ми не будуємо в Україні - Реферат

Що ми не будуємо в Україні - Реферат


Реферат
не тему:
Що ми не будуємо в Україні
Хоча з часу проголошення у серпні 1991-го державної Незалежності України йде вже друге десятиріччя, намагання підірвати ЇЇ, не дати утвердитися, не послаблюються. Чи й назвемо іншу якусь країну, патріотичне та свідоме громадянство якої такою мірою було б приречене на повсякчасний настрій нетривкості, непевності, на відчуття остогидлої тривоги, остраху за долю держави! Годі й казати, що такий стан психологічно та морально змучує, зневолює, краде у багатьох енергію, варту конструктивного, державорозбудовчого застосування.
Добре відомо: руїнництво в конкретних діях, спрямованих проти української державності, виявляється у різних формах та на різних напрямках, як-от руїнництво ідеологічне, матеріально-господарське, фінансове тощо. Ми ж поведемо мову про руїнництво саме мовне, яке, не сумніваймося, має здатність ослаблювати країну не меншою мірою, ніж будь-які шантажі та диверсії, скажімо, економічного характеру. Чому? Тому, що нищиться мова - то значить, нищиться народ, досягти ж зцілення етносу незмірно тяжче, ніж зарадити і найкатастрофічнішим економічним руйнаціям.
Навряд чи хтось заперечить: порівняно з першими роками Незалежності позиції українського слова в Україні відчутно ослаблені. Парадокс? Нонсенс, що розминається з вимогами елементарного глузду, який ніяк не візьме гору в державі? Звичайно. І все ж, вдумуючись у причини такого стану справ, чомусь аніяк не хочеться потрактовувати як головні ті чинники, довкола яких у більшості з нас і починає крутитися думка, що шукає винуватців: тиск Москви, наприклад, позиція Президента, уряду тощо. Що й казати! - малоросійська це позиція, яка, як знаємо, вбирає у себе не тільки момент запобігливості, колінкування перед "старшим братом", а й звичайнісінької зради, - так наперед означу, хоча, торкаючись запитання "хто винен?", волію почати все ж з деяких провин того українського патріотичного табору, до якого зараховую і себе.
Як, отже, оминути одну з прикрих помилок, допущених багатьма націонал-демократами в перших роках нашої відновленої державності: мовляв, нам спершу треба витягнути економіку, приватизацію здійснити, а вже тоді і до мови, культури, освіти братися.
"Зачекайте! Зачекайте з мовою! Вона буде, якщо буде економіка. З економіки почнімо!", - це мені згадується, як на одному з усеукраїнських зібрань початку 90-х років авторитетний національно-демократичний лідер гарячковите стримував промовця, котрий вимагав внести до порядку денного питання національно-культурної ситуації в країні. А інший не менш авторитетний лідер тоді ж, запам'яталося, притишеним голосом люто вичитував мене за один мій виступ: "Ти що, навіщо це розбуркуєш, для чого "дратуєш?"
"їх" - це тих, котрі, як нині всі переконалися (і ті лідери теж), і на гадці не мали, щоб добровільно здати бодай хоч частину бастіонів, здобутих у зросійщені України.
"Навіщо їх дражнити?" - як виявилося, ця сакраментальним чином сформульована позиція і стала тактичним (може, й стратегічним) принципом значної частини національно-демократичних діячів у ставленні до мовно-культурної проблеми, а вже в діяльності офіційних структур, насамперед президентської, набула характеру буквально запобігання перед тими шовіністичними та прошовіністичними силами, що могли образитися. Мовляв, зміцнимося, утвердимося, і лише потім...
Нині, вже з відстані понад десяти років, знову й знову впевнюєшся: якої колосальної помилки було допущено в тій ситуації, що її характеризував таки реальний та найреальніший психологічний злам! Адже пригадаймо, була тоді та історична мить, коли в доволі швидкому темпі формувалася готовність переважної більшості наших громадян, у тому числі - це вкрай важливо - і зросійщених, бути громадянами саме Української держави, що неодмінно означало: держави з українською ідеологією, українською державною мовою. Причому на хвилі шоку від розпаду СРСР та через потребу суто обивательського пристосування (бо як же! - Україна - хорошая для жизни, южная земля, - чого за неї не триматися!) світоглядне коригування намітилося навіть у багатьох тих, кого раніше ідея самостійності України лише жахала. Згадаймо, як у широку суспільну свідомість дедалі помітніше западала тоді потреба виконання Закону про мови: у більшості наших міст майже враз зникло оте: "А по-человечески говорить умеешь?", багато тих, хто у подібний спосіб озивався, вже й самі пробували відповідати українською; наша мова почала здобувати тоді простори не тільки установ, а й магазинів, вулиць, майданів...
Так, суспільство в доволі швидкому темпі переорієнтовувалося у тих роках на відчуття себе суспільством вже принципово, якісно нової країни. І раптом це обезволююче, демобілізуюче: спершу закріпимося, почнемо з економіки... Ці остудливі поклики прозвучали, гадаю, і з причини недооцінювання чи просто недостатнього знання історичного досвіду (о, скільки разів це нас, українців, вже підводило!), а головне - з причини страху перед злостивим сичанням імпер-шовіністів, перед глузуванням і погрозами з боку недавньої метрополії. Дарма, що небезпека того сичання на той час явно перебільшувалася.
Я сказав би, що переважно цей пострах і потьмарив глибинне розуміння того, що ані спорудитися, ані зміцнитися державі без цементу не можна. Цемент же той (теоретично на сьогодні це вже всі патріоти засвоїли) - національна ідея, національна свідомість, об'єднуюча та згуртовуюча все суспільство державна мова, добре поставлена національна освіта. Історичні приклади розбудови таких держав, як Франція, особливо часу генерала де Голля, Польщі, чи Німеччини або й Прибалтики неспростовно це потверджують.
Отож і напрошується запитання: то що - найуважніше прислухаючись до своїх пострахів і сумнівів чи закріпилися ми відтоді? Ні, відповідь цілковито однозначна, навпаки - розхиталися. Тактика поступок, запобігання ласки, боязні не прогнівити, не ущемити, не зачепити дала свої гіркі плоди, якими підбадьорений - і то нашою власною нерішучістю підбадьорений - та стрімко нахабніючий шовініст уже так підхарчувався, що від його колишньої розгубленості не лишилося і сліду. Починаючи десь з 1994 року, він - у реванші, е наступі.
Хто цього не помічає нині? Хто не бачить вакханалії реваншевого зросійщення, що набуває нових обертів у країні? Зросійщення високо- і низькопосадового чиновництва, зросійщення бізнесу, зросійщення періодичної преси, книговидання, кіноекрана, деформування внаслідок політики зросійщення самої душі українського народу, що так обнадійливе почала оживати наприкінці 80-х - на початку 90-х.
Якби ж знаття! - вжив би Остап Вишня фразу зі своїх знаменитих "Чухраїнців". Я ж у зв'язку з цим думаю: до яких, дійсно, пір належатиме те якби ж знаття! до головних, першорозпізнавальних прикмет нашого народу? Надто ж освіченого проводу цього на роду - національної
Loading...

 
 

Цікаве