WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Феномен української літератури - Реферат

Феномен української літератури - Реферат

варіанта. У німецькому вірші юнак тужить за батьківщиною, за дівчиною, яку він кохає, а у вірші Федьковича юнак тужить за мамою, котрій хоче допомогти на схилі літ, хотів би приїхати "дрівець єїврубатоньки" (слова, в яких і криється майже надмірний ліризм і плаксива сентиментальність).
Прислухаймося до національного гімну України (слова до якого написав відомий український фольклорист П.Чубинський):
Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля,
Ще нам браття молодії, усміхнеться доля,
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці
Запануєм і ми, браття у своїй сторонці.
Зверніть увагу на демінутивне - "воріженьки" і "сторонці" у такому незвичному контексті і жанрі. "Воріженьки" мають загинути - "як роса на сонці", тобто українцям не треба й пальцем для того поворухнути, вони самі зникнуть з обрію як злий сон.
Українська література має також окремий жанр - плач, лемент, тренос, який прийшов від греків. Одна з найбільш довершених частин староукраїнського епосу "Слово о полку Ігоревім" - плач Ярославни на валу в Путивлі, котра оплакує долю свого чоловіка, князя Ігоря. Навіть герої "мужнього" Шевченка оплакують свою долю. В одній з найбільш відомих його поем "Гамалія" козаки плачуть у турецькій неволі, чекаючи на побратимів, що прийдуть визволяти їх:
Ой повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу!
І далі Т.Шевченко коментує, підкреслюючи плач воїнів:
Отак, у Скутарі козаки співали,
Співали, сердеги, а сльози лились,
Лилися козацькі, тугу домовляли.
Босфор аж затрясся, бо зроду не чув
Козацького плачу…
Українську літературу справді можна назвати літературою плачу. "Слізна" ознака української літератури викликала гнів полум'яного критика Дмитра Донцова, одного з ідеологів українського націоналізму. В своєму збірнику "Дві літератури нашої доби" Донцов безпощадно громить українських поетів, звинувачуючи їх у кволості й занепадливості, бракові сили й мужності. Він твердить, що в українській літературі "культ енергії майже незнаний", а "релігія краси - це одинока поширена у нас релігія". Українські письменники, згідно з Донцовим, оспівують тільки: "погідну тишу, непорушну красу золотого українського полудня і срібної української ночі, незакаламучений спокій багатого, терпеливого і лінивого краю примітивну ідилію щасливих гречкосіїв (Нечуй-Левицький), окрашену легким незлобним гумором (Маковей, Гребінка) або знов меланхолійний сум, угинання під тягарем життя (Марко Вовчок, Ганна Барвінок)" і т.д.
Справді, можна подумати, що ліризм, емоційність, сентиментальність присутні вже у самій мові, провадять письменника ad absurdum. Але Донцов не мав рації, коли засуджував емоційність в українській літературі. Усі ці "розчулені лірично-романтичні скиглення й завивання", як називає їх сучасний критик Анатолій Погрібний, - особливо притаманні українській поезії - жанрові, домінуючому в українській літературі, вся ця інколи явно "непідходяща", але не до місця ніжність або ласка є її силою, силою, що наснажує її на терпіння, виживання й навіть на вивищення над іншими літературами. Тема терпіння є чи не найпоширенішою в українській літературі. Саме терпіння, сам біль, душевний і фізичний, часто розглядаються як моральне добро літератури, бо терпіння наближує людину до Христа.
Українці знають як страждати, знають "мистецтво" терпіння. Їхня література відображає страждання, а отже, й силу українського народу. А це підводить нас до четвертого й останнього розділу - українська література - література глибоко релігійна.
Релігія відіграє надзвичайну роль в українській літературі. Мотив християнства завжди присутній у ній, починаючи від "Слова о полку Ігоревім" до недавньої радянської літератури, і тієї, що постає сьогодні в незалежній Україні. Інколи він завуальований і майже непомітний, інколи представлений негативно, але він завжди є. У Шевченка цей мотив є відвертим і очевидним для кожного. Його поезія - то прекрасний гімн Господові. Шедеври Івана Франка, поеми "Мойсей", "Іван Вишенський", "Панські жарти" є глибоко християнськими, як і твори більшості сьогоденних письменників, що творять у добу секуляризму, твори, писані в еміграції і в Україні, в часи недавні, коли соціалістична ідеологія утримувала гегемонію над творами радянського періоду.
До речі, дуже промовистими могли б бути студії про релігійні теми й мотиви в українській радянській літературі. Навіть правдиві марксистські літератори не могли звільнити себе від релігії, від християнства. Здається, що релігійність так глибоко вкорінена в українську психіку, що навіть десятиліття насильницького атеїзму не змогли стерти її. Християнство - то суттєва частина українського життя, а отже, й літератури, що відображає його. Роки бездержавності й чужоземного панування навчили українців, що християнство і Християнська Церква є правдивим прихистком їхньої національної ідентичності. Колишній український дисидент Валентин Мороз у своєму творі "Хроніка опору", написаному під час дванадцятилітнього ув'язнення в радянських концтаборах, подає дуже промовисте пояснення до цього феномена: "В умовах Східної Європи церква була єдиною силою, незалежною від влади… Більшість діячів української культури в Галичині вийшли із священицького середовища. "Єгомостя" багато і справедливо критикували, але не слід забувати, що якраз на ньому тримався український рух. Можна сміливо твердити, що муром, об який розбивалася полонізація в Галичині, була українська (католицька) церква. У подібних випадках між церквою і нацією можна ставити знак рівності - так само як між церквою і духовністю взагалі".
У цьому місці Мороз наводить прадавню народну пісню, в якій селяни плачуть від того, що пани не дозволяють їм іти до церкви в неділю, і підсумовує: "Експлуататори, як бачимо, відганяли людей від церкви нагаями. Робили б вони це, коли б церква була дійсно по їх боці? А люди воліли виконувати будь-яку панщину - аби тільки не боронили "до церкви ходити". Інстинкт підказував людям, що церква в даних умовах - єдиний спосіб духовного самозбереження, єдина можливість не стати робочою худобою. Пан теж розумів, що неможливо зламати людей, зробити їх рабами, доки не вкрадеш у них свято, доки не зруйнуєш традиції, доки не розтопчеш їхнього храму".
Ці слова історика є дуже переконливим коментарем щодо релігійності української літератури. Вони відкривають для нас духовні джерела й уможливлюють поставити їх у певний контекст. Сміливо можна ствердити, що поезія, за яку письменники в радянській Україні платили в'язницею, вигнанням і навіть смертю, - глибоко релігійна. Дуже багато є прикладів - твори Ігоря Калинця, Миколи Руденка, Миколи Горбаля. З іншого боку, є багато в'язнів, що починали писати таку поезію вже після того, як були засуджені, як скажімо, дисидент та католицький активіст Йосиф Тереля. Для нього й багатьох інших
Loading...

 
 

Цікаве