WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Феномен української літератури - Реферат

Феномен української літератури - Реферат


Реферат
на тему:
Феномен української літератури
Література кожного народу - це живий організм, який родиться, живе, росте, а інколи, залежно від історичних обставин, завмирає, а то й вмирає.
Для глибшого пізнання такого організму, яким є українська література, слід визначити головні аспекти його буття, тобто відповісти на такі питання:
1. Де живе цей організм і яке його довкілля?
2. Що він робить?
3. Як він виглядає ззовні?
4. Яким він є всередині?
Відповідь на ці запитання дають нам можливість означити чотири суттєві прикмети української літератури. Перша - географічна або геополітична: Українська література - література між двома світами. Друга - функціональна: Українська література - це література з місією (те, що французи називають literature enqaqee). Третя прикмета - естетична: Українська література - література глибокого ліризму, сентименталізму, плачу. Четверта - духовна: Українська література - література глибоко релігійна. Навіть поверховий огляд української літератури з цих чотирьох позицій вказує на її онтологічний статус, її філософську суть та діалектичний характер.
Література між двома світами. Це - перша характеристика української літератури, що її ми тут розглянемо. Вона випливає з самої географії народу, що створив цю літературу. Географічно це письменство бачать між Сходом і Заходом. Історично-релігійно - поміж Константинополем і Римом, з точки зору світової культури її можна помістити між Азією й Європою, а з точки зору ідеології ще зовсім недавно її часто ставили між фашизмом і комунізмом. Цю літературу інколи бачать також між марксизмом і західним капіталізмом, поміж Москвою і Вашингтоном.
Можливо, це головна причина, що українська література завжди виявляла певну полярність, а інколи - роздвоєність. Її напруження й динамізм спричинені "антистатичними" елементами, що надихають її. Така полярність неодноразово голосно заявляла про себе. Варто згадати погляди націонал-комуніста Миколи Хвильового (1893 - 1933), який проголосив: "Геть від Москви, обличчям до Європи!". Його сучасник Микола Зеров (1890 - 1941), поет-неокласик був на протилежному кінці ідеологічного спектра і закликав українських письменників навертатись до джерел, шукати натхнення не в російській літературній царині, а в класичних часах та літературі Заходу. І навіть у новітній час, ще до проголошення української незалежності, коли доктрина соціалістичного реалізму була такою сильною, що не давала права на існування в літературі жодному іншому напряму чи школі, українське письменство мало кілька яскравих проявів того "Drang nach Westen", і не тільки серед письменників-дисидентів.
Розглянемо другу характеристику - література, яка має місію.
Українська література завжди служила якійсь великій справі, ідеї, а то й ідеології. Творчість майже кожного з українських письменників може бути прикладом. Візьмімо одного з найвидатніших представників проповідницької літератури Київської Русі митрополита Іларіона (помер 1054), автора знаменитого твору "Слово про закон і благодать". Його творчість служила християнській ідеї, мала завдання поширювати християнство в Київській Русі. Проте його писання - політично заангажована література, метою якої є національне самоусвідомлення та утвердження руської (української) національної ідентичності. Говорячи про діла і чесноти перших князів Київської Русі, Іларіон пише, що "не в малій і невідомій країні вони рядили, а в Руській, що відома і про яку чували по всіх чотирьох кінцях землі".1 Так само і найславетніший Тарас Шевченко (1814 - 1861), чия поезія служила й служить дотепер зародженню, пробудженню та плеканню української ідентичності, укріплює чуття приналежності до славного козацького кореня, що інколи теж не без проблем. У типовій романтичній манері Шевченко закликає "і мертвих, і живих, і ненарожденних" повстати, розбити кайдани. Такі його рядки - на службі патріотизму, на службі державотворчості.
Шевченків "Кобзар" (1840) не тільки засвідчує існування української мови як найбільш придатного літературного медіуму, а й збуджує національну самосвідомість, надихає українське відродження. Часто імітований, але ніколи не осягнений іншими, прометеїв вірш Шевченка став найбільш дорогоцінним літературним спадком, що наклав свій відбиток на творчість наступних поколінь письменників. Як відомо, Шевченкова поезія викликала лють царського уряду не лише за свій зміст, а й за сам медіум, за мову. Поета було заслано в Казахстан (1847 - 1857), йому було заборонено писати й малювати, а його поезія була очорнена російськими критиками (напр. Бєлінським). Після смерті Шевченка, царат, аби придушити українську національну стихію, зроджену поетовою творчістю, спробував викорінити українську мову. 1863 року російський міністр П.Валуєв зробив сумнозвісну заяву про те, що "українська мова ніколи не існувала, не існує й не буде існувати". У 1876 р. цар Олександр ІІ (відомий на Заході як великий "ліберал") видав Ємський указ, в якому проголосив друк українських книжок, українську драматургію, будь-яку форму викладання українською мовою - злочином проти держави. З іншого боку - визнання української мови, як окремої слов'янської мови на існування в 1906 р. також завдячує творам Шевченка та іншим українським письменникам, чия поетична муза була на службі української демократичної національної ідеї. Царський уряд, а згодом і радянський режим добре розуміли небезпеку, яку несе українське друковане слово. Царський уряд хотів знищити його рубом, а совєтський - поступово, називаючи зросійщення українців (і інших народів) "злиттям націй".
Рання творчість І.Франка (1856 - 1916) є свого роду прикладом служіння літератури ідеї соціалізму. Проте як Шевченків "націоналізм" немає нічого спільного з ідеологією націонал-соціалізму ХХ ст., так само і Франків "соціалізм" не пов'язаний з репресивною політикою соціалізму радянського; Франків "соціалізм" є лише респектом до індивідуальності, її невід'ємного права на свободу, любов до рідної землі, домагання волі для України.
А в основі творчості Р.Іваничука лежить задум подати у художній формі історію України -- це теж добрий приклад служіння одній ідеї.
Сотні менш відомих авторів мали бути наведеними в цьому ж контексті.
Нагадаємо коротко дві категорії таких поетів і письменників радянських часів. Перша категорія могла б включати авторів, що вірно слідували "партійній лінії", накресленій комуністичним режимом. Вони служили справі комунізму, і деякі робили це, я додав би, з великим переконанням. З іншого боку, в Україні було немало письменників-дисидентів, котрих не лякала загроза заслання або навіть смерті, що були щирими зі своєю музою, і в своїй вірності до неї віддавались незрадливому патріотизмові. Два поети приходять тут на думку. Обидва писали патріотичні поезії. Це - Василь Симоненко (1935 - 1963) та Василь Стус (1938 - 1985). Останній - це один
Loading...

 
 

Цікаве