WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Український театр початку XX ст. і виховна концепція Симона Петлюри - Реферат

Український театр початку XX ст. і виховна концепція Симона Петлюри - Реферат

з великим успіхом гастролювала на сцені залу земської управи в м.Мінську, де з-поміж інших вистав був виставлений "Запорожець за Дунаєм" успіх якого був настільки великим, що через значну кількість глядачів наступні вистави перенесли до літнього саду, оскільки запропонована зала не могла вмістити всіх бажаючих /3 а/.
Ще одна маловідома театральна трупа під орудою Івася Мороза, яка у вересні 1895 року гастролювала у м.Воронежі. Складалась вона з десяти чоловік і мала пристойний успіх, правда з невеличким додатком автора публікації - "... внаслідок відсутності в місті яких-небудь інших розваг..." /З і/.
У квітні місяці у м.Слав'янську гастролювала українська трупа під орудою В.І.Захаренка. У журналі наголошувалось, що склад цього колективу молодий, але через холодну та дощову погоду глядач не виявив особливої зацікавленості у пропонованих виступах /3 а/.
Великим успіхом у глядача користувалися гастролі української трупи під орудою п.Витвицького у м.Пскові, де особливо відзначаються вистави: "Ох, не ходи, Грицю, та на вечорниці" та. "Дай серцю волю, заведе в неволю" /3 г/.
Як бачимо, ці невеличкі повідомлення дають нам хоч і скупу, але все ж небезпідставну уяву про те, що кінець XIX століття у театральному мистецтві України був представлений не тільки вищезгаданими корифеями, а й митцями, про яких ми сьогодні майже нічого не знаємо, однак вони скромно творили свій мистецький подвиг в ім'я національного театру.
Звичайно, що всі ці події, які набрали особливого розвитку на українській театральній сцені на початку XX століття, не могли пройти повз мистецько-публіцистичну увагу Симона Петлюри, політична і громадсько-суспільна вага якого зростала з початком творення нової доби в українській історії.
Так, у 1908 році по всій Україні та на багатьох театральних сценах Росії пройшли ювілейні урочистості, присвячені сценічній діяльності видатної української актриси М.Заньковецької. її бенефіс проходив 15 січня 1908 року на сцені театру Грамотності у місті Києві. Журнал "Театр и искусство" так описує цю подію: "Театр маяв національними костюмами. Стрічки-ленти, вінки горіли серед козацьких кунтушів і старовинного українського одіяння... Ця ж картина і на підмостках - альбом "громадянство города Миргорода", було прислано 200 телеграм" /4 д/.
Взагалі бенефіс М.К.Заньковецької був настільки яскравим і колоритним, що за своєю грандіозністю перевищив "всі пам'ятні киянами ювілеї сценічних і громадських діячів" /4 б/.
Слід зазначити, що на сторінках цього провідного театрознавчого журналу Росії можна знайти і немало критичних роздумів про стан українського театрального мистецтва, яке в творчості багатьох митців того часу не було позбавлене елементу сентиментальності, на який багатьма театральними діячами робилася ставка в досягненні успіху в публіки.
Своєрідним відгуком на значущу подію в житті українського театру стала стаття Симона Петлюри "До ювілею М.К.Заньковецької". Автор, справедливо перераховуючи заслуги артистки перед українським театром, слушно називає її "величчю української сцени" /2/. Поряд із цим, він зупиняється на основних проблемах сучасного українського театрального руху, який, на думку автора, вимагає підняття загальної культури актора, його освіченості й переконливості у впливі на глядача. Саме наявність таких постатей як Марія Заньковецька є "світочем" для багатьох починань, на який повинна орієнтуватися "різношерстна" традиція української сцени /2/.
Саме у цій праці було окреслено перші ознаки реформи українського театру, створення виховної концепції української драматургічної школи, яка б базувалася на ґрунтовних засадах розвитку нових педагогічних підходів у створенні сучасного українського театрального мистецтва.
Цікавою з огляду критичної оцінки українського театру початку XX століття є стаття С.В.Петлюри під назвою "Письма про українську сцену" /4 г/. У ній автор пропонує здійснити кардинальну реформу українського театру, яка б полягала у трьох основних виховних напрямах: 1. Підняття загальнокультурного рівня актора. 2. Вирішення репертуарної проблеми сучасних театрів шляхом відбору до нього лишень найкращих творів українських авторів та широкого введення кращих зразків перекладної драматургії. 3.Створення української національної драматургічної школи.
Та, на жаль, як зазначає автор, "українські сценічні діячі йдуть назустріч цим суспільним вимогам зі швидкістю старовинної "чумацької валки", не проявляючи ні активної ініціативи, ні бажаної швидкості" /4 г/.
Не дивлячись на те, що в Києві уже діяла драматургічна школа під орудою п.Старицької, автор обґрунтовує свій погляд на незадовільний стан підготовки її випускників: "Вони повинні пам'ятати, що сучасна українська сцена є вже пережиток, анахронізм, явище, у всякому випадку, яке несе саме в собі фермент розкладу і смерті, її місце повинна зайняти нова сцена, з новими силами, з новими свідомими і теоретично підготовленими творцями нового українського сценічного мистецтва. Українська драма "з піснями і танцями" як необхідним своїм атрибутом, з "коханцями" і сотнями смертей відходить в царину минулого, поступово вступаючи місце драмі з більш глибоким змістом, для розуміння і сценічної інтерпретації якої необхідні ... і загальний розвиток акторів /4г/.
Здається, коментарі тут зайві, бо цілу низку сентенцій, висловлених автором, можна було б сміливо повторити і щодо деяких сучасних професійних українських театрів, які з тим же надбанням "сценічного анахронізму" вступили уже в початок XXI століття.
У першомунапрямі висунутої концепції автор вбачає першопричину низького рівня акторських інтерпретацій у недостатності загальноосвітнього багажу актора. На його думку підняти загальний рівень театрального мистецтва можна тільки навчанням.
У другому напрямі вбачається вболівання за рівнем репертуару, що невід'ємно пов'язано з низькою якістю автури драматичних творів. "Дешевий репертуар" не може виховувати високі морально-естетичні якості у глядача, - дає зрозуміти автор.
Нарешті, два наведені вище чинники можуть бути зреалізованими на практиці лише за умови наявності професійно розвинутої національної драматургічної школи з сучасними методами викладання та добірним викладацьким складом.
Наголошування С.Петлюрою на важливості й необхідності розв'язання проблем освітнього рівня актора, репертуарні низькопробності та створення необхідних професійних засад української драматургічної школи є настільки значущими, змістовними й своєчасними, що з відтином часу майже у сто років від виходу даної праці у світ ці думки досіне втрачають своєї актуальності. Адже наступний етап у розвитку українського театру, відображений у діяльності Г.Хоткевича, О.Загарова, а згодом і Л. Курбаса, у багатьох своїх проявах ґрунтувався саме на зазначених чітко сформульованих триєдиних засадах виховання як актора так і театрального середовища в цілому.
Звичайно, у думках, висловлених С.Петлюрою, ми повинні вбачати, найперше, основні напрями, які дають підстави для створення новітніх театрально-педагогічних методик розвитку жанру, комплексного виховання актора-професіонала та літературно-драматичного арсеналу, що через низку об'єктивних історичних колізій все ж таки вивело феномен українського театру на обрії державного й професійного становлення.
Як бачимо, виховна концепція Симона Петлюри щодо стану й реформування сучасного йому театрального життя є цілком слушною й неподрібненою у своєму змісті. Кожна засада чітко визначена й виокремлена автором, а тому є своєрідною міні-програмою для сучасного розвитку театральної культури української держави третього тисячоліття.
Література
1. Гунчак Т. Петлюра. Енциклопедія українознавства у 10 т. - Львів, НТШ, 1996. - Т. 6. - С.2029 - 2030.
2. Петлюра С. Статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1956. - С.157.
3. Театрал //1895 (а) ч. 19 6 - 27., (б) ч. 32. С.338.,(в) ч.32. С. 339., ч. 41. С. 327. (д) ч. 57. С 381. (е) ч.57. С 382., (з) ч. 57. С.362., (і) ч. 85. С.27.
4. Театр и искусство //1908. - (а) ч.2. С.27., (б) ч.С.15., (в) ч.9. С.338., (г) ч.ІІ. С.199., (д) ч.32. С.67., (е)ч. 47. С.28.
5. Хлібцевич Є. Український драматичний театр у 2-х т. - К.: Наук, думка, 1967. - Т1. - С.390.
6. Єлісовенко (О.П. Вітчизняний театр XIX століття// Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: 36. наук, праць у 2-х частинах. - Ч.І. - Вип. ІV - V. - К., 2000. - С. 145 - 153.
Loading...

 
 

Цікаве