WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Український театр початку XX ст. і виховна концепція Симона Петлюри - Реферат

Український театр початку XX ст. і виховна концепція Симона Петлюри - Реферат


Реферат
не тему:
Український театр початку XX ст. і виховна концепція Симона Петлюри
Сучасні тенденції розвитку української мистецтвознавчої думки, формування основних засад мистецької, зокрема театральної педагогіки, нерідко проблематизуються з огляду відсутності досвіду вивчення підходів, які склалися у мистецькій практиці минулих часів. Сучасним мистецтвознавцям, педагогам мистецьких навчальних закладів доволі часто бракує ґрунтовних знань, які б у багатьох питаннях допомагали розв'язувати й усувати кризовий стан новітніх підходів до становлення сучасної української театрально-мистецької педагогіки та українського театру в цілому.
Початок XX ст. засяяв сузір'ям видатних постатей, що відзначалися ознаками універсалізму та різностороннього підходу до суспільно-громадської активності. М.Старицький і І.Франко, М.Грушевський і В.Винниченко, Г.Хоткевич і І.Огієнко, навіть цей далеко не повний перелік імен носіїв української національної ідеї говорить про барвисте ґроно подвижників, талант яких різносторонньо проявився у багатьох напрямах і сферах: література, музичне виконавство, театр, живопис, мистецька критика, політика, педагогічна робота, державницька діяльність, просвітництво тощо.
До цієї ж плеяди славетних постатей українства кінця XIX початку XX ст. належить і легендарний Симон Петлюра, ім'я якого, за умов браку повноти інформації, нерідко асоціюється у кращому випадку з уривчастими відомостями про його державницьку діяльність, зокрема, з організацією Збройних Сил України, роботою на посаді голови Директорії УНР чи отамана Військ УНР, а у гіршому - лише з антисемітськими бійнями, доволі міфологізованими більшовиками.
Поряд із цим, різностороння обізнаність С.Петлюри у питаннях державного будівництва є малознаною з погляду на його мистецько-критичну спадщину. Громадсько-політичний акцент великого українця був завжди присутній у періодичних виданнях "Вільна Україна", "Слово", "Украинская жизнь" та інших, де він був безпосереднім дописувачем, кореспондентом, редактором, і саме ці друковані видання відіграли помітну роль у тогочасному Києві та Москві в утвердженні ідеї українського державотворення, виховання національної свідомості та самосвідомості нашого народу.
Проте ще менш відомою є культурознавча та мистецько-критична сторінка публіцистичного доробку діяча. Серед цього спадку особливе місце займають праці, присвячені питанню становлення, осмислення і перспектив розвитку українського театру початку XX ст. І це не дивно, адже саме театральна сцена того часу була своєрідним дзеркалом, у якому відображалося життя українців, їхні сподівання на кращу долю, морально-естетичні ідеали народного менталітету, притаманного часові.
Український драматичний театр початку XX століття можна охарактеризувати двома головними прикметами, які випливали з історичних реалій, що склалися в українській культурі того часу. Передовсім це був театр багатющого досвіду просвітницької діяльності в утвердженні та збереженні української літературної мови, популяризації національної драматургії, основ національної акторської та режисерської школи, а, по-друге, - це був театр найбільш гнаний та заборонений імперсько-шовіністичною системою Росії.
У першій прикметі ми маємо справжнє суцвіття постатей корифеїв, заслуга яких - у становленні та розвитку українського національного театрального мистецтва: М.Кропивницький, М.Старицький, М.Садовський, І.Карпенко-Карий, П.Саксаганський, М.Заньковецька, Г.Борисоглібська, Т.Бачинська, І.Гриневецький, К.Рубчакова та нескінченна галерея портретів та імен інших, які своїм життєвим та мистецьким подвигом навіки уславили театр України у світовому просторі.
Друга ознака - це, радше, свідчення незнищенності національного духу українців, бо хтозна, чи якийсь народ у тогочасних утисках російської імперії зумів би так високо піднести прапор своєї культури як символ плідного поступу за відсутності найелементарніших умов існування.
Із появою Ємського указу, що був підписаний Олександром II і вийшов 18 травня 1876 року, а згодом і роз'яснення до нього ( від 16 жовтня 1881 року), практично перекреслювалось саме поняття будь-чого українського у будь-яких виявах, вимірах і сферах. Так, заборонялися постановки п'єс українською мовою, недопускалися й переклади українською мовою будь-яких зразків зарубіжної драматургії, а з того, що дозволялося, вилучалися такі слова як: "козак", "українець", "українське", "запорожець", словосполучення, на кшталт "рідний край" тощо. Та навіть при отриманні спеціального дозволу генерал-губернатора на постановку п'єси українською мовою в один вечір із нею мала ставитися п'єса російськомовна, за чим суворо стежили урядові прислужники й жандарми.
Напевне за таких умов театральна культура будь-якого поневоленого народу просто припинила б своє існування. Та завдяки саме таким високосвідомим діячам українського театрального мистецтва того часу, як М.Кропивницький, М.Старицький, М.Садовський, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, а в Західній Україні - Ю. Лаврівський, Омелян та Теофіл Бачинські театр в Україні періоду кінця XIX початку XX століття став справді професійним явищем у духовній культурі українського народу.
Проте не тільки згадані вище корифеї сцени характеризували мистецький стан української театральної школи початку XX ст. як стан високої художньої проби. Театральні трупи Г.Деркача, Д.Гайдамаки, Л.Теплинського, А.Шатківського стали помітним явищем в історії українського театру свого часу. Так, скажімо, трупа останнього (А.Шатківського), за оцінкою тодішньої преси, отримала широке визнання під час гастролей у містах Росії: Симбірську, Самарі, Астрахані та Західної Європи: Гельінгфорсі, Копенгагені, Лондоні, Берліні, Відні, Варшаві, Празі та ряду інших /4 д/.
Чимало критичних відгуків ми знаходимо на сторінках журналу про трупу під орудою О.Суслова, про яку український театрознавець Е.Хлібцевич писав: "За акторським складом трупа Суслова була однією з сильніших серед інших театральних колективів" /5/. Цю думку підтверджує критик-сучасник на сторінках журналу "Театрал" про гастролі трупи під керівництвом О.Суслова в січні 1896 року - "Таких зборів, які отримали малороси в Єльці, вони не пам'ятають. Дано всього 8 рядових спектаклів: "Назар Стодоля", "Нещасне кохання", "Сорочинський ярмарок", "Ніч під Івана Купала", "Пилип Музика", "Помста", "Золоті кайдани", "Циганка Аза" /3 е/. Цьому успіху передували гастролі в м. Тверь, про які автор пише:"... добрий успіх, бо добрий ансамбль" /3 д/.
Про тріумфальні гастролі трупи О.Суслова в м. Єльці пише критик іншого журналу: "Були дні, коли весь театр був буквально переповнений, не тільки всі місця були зайняті, але й коридори і проходи між кріслами" /3 з/.
Успіх театру О.Суслова був настільки великим, що в цього ж року колектив змушений був повторити свій приїзд Санкт-Петербурга, де на сцені Єкатеринського театру розпочав виступи 23 листопада, як і в попередній раз, тими ж виставами, знову натхненний опистого, що відбулося на сцені: "... публіки не було кінця, коли оркестр заграв традиційний гопак диким завзяттям та тупанням затанцювали сини України … дуже привітно зустрічала українських гостей і з великою експансивністю плескала їх виконанню". Автор особливо відзначав гру акторів Манько, Колупицького, Грудинського, Заславської, Квітко /3 д/.
Як режисер О.Суслов належав до непересічних постатей в історії українського театру початку XX століття. Його творчий пошук набирав нерідко суперечливого характеру для мистецьких традицій свого часу, які подекуди ототожнювалися з застійним традиціоналізмом або виразним консерватизмом. Доказом цьому є постановка "Ревізора" М.Гоголя українською мовою на сцені театру Комісаржєвського. З цієї нагоди журнал дав своє бачення даного явища: "Ревізор" українською мовою у постановці О.З.Суслова йде, всупереч попереднім заповіданням, з незмінним успіхом. Перш за все, у даний час для всіх зовсім очевидно, що постановка комедії Гоголя українською мовою не являє собою нічого неприродного" /4 а/.
Взагалі у періодиці того часу цінним є те, що ми часто-густо натрапляємо на критичні повідомлення, адресовані українським мандрівним трупам, про які ми майже нічого не знаходимо у найґрунтовніших мистецько-театральних працях. Наприклад, про гастролі української трупи під орудою п.Матусина в містечку Белеві Тульської губернії, де було дано п'ять вистав при повних зборах /3 в/. 27 квітня цього ж року ця трупа
Loading...

 
 

Цікаве