WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українське селянство в контексті українізації 20-х років. Історіографія - Реферат

Українське селянство в контексті українізації 20-х років. Історіографія - Реферат


Реферат
не тему:
Українське селянство в контексті українізації 20-х років. Історіографія
Українізація 20-х років у широкому значенні цього поняття - явище багатогранне та суперечливе. Політика українізації, - прямо чи опосередковано, - наклала відбиток на всі сторони тогочасного суспільного життя. Отже, йдеться про дослідження складного комплексу різноманітних питань. Серед них значної актуальності набуває питання щодо взаємозв'язку та взаємовпливу українізації та селянства.
Політиці українізації присвячені десятки публікацій. Загальновідомо, що пріоритет у дослідженні цього явища належить історикам та публіцистам української діаспори. Ще у 30-ті роки вони зробили висновки, які історики в Україні змогли опублікувати лише напередодні падіння комуністичного режиму. Гадаємо, доробок істориків за межами України належним чином ще не поцінований, тому має стати предметом спеціального розгляду.
Причини українізації, її мету, зміст, форми та наслідки з'ясували В.Даниленко, С.Кульчицький, Я.Дашкевич, Я.Верменич, Л.Блінда [1] та інші дослідники.
Історіографічні розвідки В.Коцура та О.Зінько [2] свідчать про те, що розпочалося осмислення досягнень історичної науки у дослідженні цієї важливої проблеми.
Нині історіографічна ситуація характеризується тим, що у багатьох працях декларується провідна роль селянства у цьому процесі, однак реакція селянства на заходи влади, що здійснювалися в руслі політики українізації, не висвітлюється [3].
Те, що українське селянство було рушієм радянської українізації, сумніву, здається, не викликає. Це засвідчили самі більшовицькі лідери. Л.Каганович аргументував необхідність проведення українізації в лавах партії тим, "...що активність селянства, яка дедалі зростає, оживлення діяльности рад, залучення до рад широкого загалу, що по суті становить українську масу, що це суспільство й розвиток культурного будівництва відірвуться од партії"[4]. Невдовзі він знову наголосив, "... що коли ми хочемо справді заволодіти зверху до низу тим будівництвом і творчістю, що є в народних масах, то ми повинні провести українізацію, ми повинні добитися, щоб кожний селянин бачив в апараті близьких собі людей " [5].
Одним з перших мотиви українізації пов'язав із селянством Ю.Шевельов. Він зазначив, що спершу це була потреба пристосуватися до селянства. Згодом , на його думку, пов'язування української мови й культури з селом було рішуче відкинуто. Автор торкнувся питання щодо безпосереднього ставлення селянства до українізації. Він висловив думку, що українізація не мала під собою міцної соціальної основи, бо спиралася тільки на українську інтелігенцію комуністичної орієнтації, а відомостей про ентузіазм селянства у зв'язку з українізацією не збереглося [6].
В Україні дослідження українізації активізувалося в кінці 80-х років, однак автори розглядали цей процес у вузькому значенні, насамперед як українізацію адміністративного апарату. Селянський аспект заторкувався, зокрема, у зв'язку з критикою теорії "двох культур" [7].
В українській історіографії 90-х років важливим кроком до подолання стереотипів та переоцінки українізації з нових методологічних позицій стала праця В.М.Даниленка, Г.В.Касьянова та С.В.Кульчицького "Сталінізм на Україні: 20 - 30-ті роки". Вони розглянули політику українізації на широкому тлі соціально-духовних процесів і наголосили, що село, на противагу русифікованим містам, зберігало свої національні традиції, культуру і мову[8].
Серед публікацій, що з'явилися ще до розпаду СРСР, виділяється стаття Я.Дашкевича "Українізація: причини і наслідки". Він розкрив причини українізації, виділив основні соціальні групи, що чинили їй спротив [9]. Розвиваючи висловлені тут міркування, автор дійшов висновку, що наступ на відродження української нації мав на меті фізично ліквідувати не лише кадри українізаторів, а й скерувати основний винищувальний удар на етнічне ядро української нації - українське селянство. Я.Дашкевич довів, що засобом знищення українського селянства саме як основи етносу був голод 1932 - 1933 рр. На думку автора, наслідками контрукраїнізації стали почуття смертельної загрози і тваринного страху серед національне свідомих селян, поглиблення почуття меншовартості [10].
Селянський аспект українізації розглядається також у працях М.Поповича, Я.Мандрика, О.Удода, що присвячені культурно-духовній проблематиці[11]. Цього питання торкнувся Л.Новохатько, який підкреслив, що українізація вийшла далеко за її програмовані суто культурно-просвітницькі межі, тому реалізація курсу на українізацію носила характер національного відродження. Автор вказав на активну роль у цих процесах національної інтелігенції та українського селянства [12].
Питання українізації з точки зору взаємодії сільської і міської культур проаналізував О.Криворучко. Він присвятив цій проблемі окремий параграф дисертаційного дослідження. Аналіз політики українізації у площині "село-місто" дав можливість авторові зробити ряд цікавих спостережень. Дослідник дійшов висновку, що село відігравало роль не стільки об'єкта українізації, скільки було головним її резервуаром. На його думку, саме активна роль села в процесі українізації спричинила те, що остання вийшла за окреслені Москвою межі і набула дійсно націєотворчого характеру. Розрізняючи "апаратну українізацію" і "природну українізацію", саме другу автор пов'язує з селянством і акцентує на ній увагу. Показуючи роль вихідців з села в українізації партійно-державних інституцій, соціальних груп та різних сфер тогочасного суспільства, дослідник таким чином позначив перспективні напрями руху історичної думки[13].
Паралельно з дослідженням українізації як цілісного історичного явища бачимо спроби виокремити її найважливіші аспекти. Серед них - взаємозв'язок українізації та голоду 1932 - 1933 рр. Це питання висвітлив В.Мороз, який наголосив, що за роки українізації стала ясною особлива роль села у цьому процесі. Виявилося, - констатував автор, - що село не лише консерватор національних традицій , а й могутній каталізатор українізації в місті. Тому, на його думку, плануючи голод 1933 р., Москва хотіла поранити село в першу чергу як основний ресурс для зросту національної стихії. Ці міркування дали В.Морозу підстави зробити висновок, що селянський і національний аспект трагедії були зв'язані у тісний вузол [14].
Аналізуючи питання "українізація і голод", В.Даниленко та П.Бондарчук наголосили, що в Україні селянин мав набагато більше значення для успіху радянської програми, ніж в інших районах. На їхню думку, село було базою, могутнім каталізатором "українізації" в місті. Важливе значення має висновок авторів про те, що селянство могло бути національною силою лише в тісному зв'язку з національною інтелігенцією. Тому, - міркують вони, - удар по селянству повинен був відбутися одночасно з ударом по інтелігенції, із згортанням політики українізації [15].
Особлива роль у здійсненні українізації належала
Loading...

 
 

Цікаве