WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат

Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат

маніакальний аналіз деталей, альтернативою примусовій "цілістності".
"Потужно струсонув рештками українського читацького лекторату" (С.Процюк) і найчільніший репрезентант південноукраїнського тексту - П.Вольвач (йдеться за його поетичні збірки, остання з яких - "Південний Схід" - міцно тримає перші позиції в рейтингах продажів української поезії). У даному випадку можна вести мову навіть про певну "історичну справедливість": цей текст мав би постати як самостійне явище ще наприкінці 20-х - на поч. 30-х рр. XX ст. ("Чотири шаблі" та "Майстер корабля" Ю.Яновського хоча й продовжують силові лінії прози "харків'ян", однак і виявляють тенденцію до усамостійнення як окрема мистецько-регіональна даність), але тотальний погром середини 30-х перекреслив усі "буйні сподівання". Загалом же смислопороджуючі характеристики південноукраїнського тексту (подібна національна конкретизація є вкрай необхідною, бо "южная школа" в московському письменстві мала зовсім інші типологічні ознаки - зацікавлених відсилаємо до студії Є.Маланюка "Південь і російська література") є суголосними якості підсоння тієї землі. Безмежжя степу - за Д.Донцовим, сухого океану українських "лицарів чину", - степу як всеосяжної тотальності, що бачив на своїх обширах ті напівлегендарні "сімдесят народів", які зникли в безвісті історії, залишивши по собі таємничо-німотні зображення кам'яних ідолів (а кожен з тих "сімдесяти" був переконаний, що він-таки залишиться під цим бездонним південним небом господарем навіки), степу як безодні простору та безодні часу - тут потрібна інша, ніж деінде якість образотворення, інші асоціативні ряди. Український степ як простір зустрічі життя і смерті, в якому відсутня усталеність культурної тяглості предмету-образу, простір, який щоразу олюднюється "тут - і - тепер", саме в цю хвилину - екзистенційна ситуація "міфу про Сізіфа" переживається наразі з усією повнотою, і потрібна надзвичайно потужна енергія історичної пригоди, аби здолати цю метафізичну відстань між емпірикою та надчассям - подібні обертони відлунюють у південноукраїнському тексті (йдеться і за художню літературу, і за соковиті барви малярства О.Семерні, і за епічну врівноваженість стильотворчої постави А.Антонюка). Та найважливіше те, що, як підставово значить В.Медвідь, саме в подібних регістрах накопичена величезна вибухово-вітальна сила, яка обов'язково прорветься колись (і вже проривається) в зреалізованій геніальності художніх звершень.
Розмову за художньо-метафоричну окремішність подільського тексту, напевно, слід би розпочати з того, що його "голос" майже завжди - стишений і неголосний (на пам'ять спадає плужниківське: "Бо голос крові став неголосний // І не подав онукам оборони, // Коли їх час могутній та грізний // Гнав од дідизни у міські полони".) Воно й направду: "міські полони" апокаліптичного XX ст. (пригадаймо лише сумнозвісні вінницькі розстріли наприкінці 30-х) нищили людність Поділля немилосердно: власне, один з найвизначніших зразків "подільського образотворення" - новела Г.Косинки "Фавст" - й увиразнює увіч сатанинську технологію подібного всеосяжного терору. Однак, на світоісторичних крутозламах нашого віку подібна "стишеність" виявляється значущою по-особливому. Лише імпліцитно уреальнюючись у, сказати б, "дорадянську" добу ("Люборацькі" А.Свидницького, інтонаційно-змістові обертони імпресіоністичної прози чи не найбільшого естета в українській літературі М.Коцюбинського, архетипічно-знакова поезія Лесі Українки "Красо України, Подолля" з циклу "Подорож до моря" - назагал перелік можна продовжити, але необхідно зауважити, що на той час подільський текст ще не виокремлювався як структурована цілість, як замкнений Універсум дискурсів: надто сповільненими й непоквапними були тоді ритми історії), він за найнесприятливіших обставин спромігся уконституюватись у завершину якість і протиставитись корнійчуківсько-собківським письменницьким "орбітам" як певна сталість і самодостатність, яка свою несумісність з площинністю соцреалізму оприявлює не через виклично-дисидентські пафосні інтенції, а через внутрішню енергетику нефальсифікованої автентики "ґрунту". Підкреслимо: елементи ландшафтних конкретизацій прочитувались досить виразно і в ряді інших знакових комплексів "доби великих перемін і великих концтаборів", але вони зазвичай залишалися на рівні частковостей, не віднаходячи здатності до синтетичного єднання в цілісну картину. Починаючи від "Фавста" Г.Косинки, від В.Свідзинського (який навіть спромігся видати 1940 р. у вже "совітському" Львові свою поетичну дивовижу - збірку "Поезії") "подільськість" як константа постійно нагадуватиме про себе бодай і в підцензурному, але таки внутрішньо вільному письменстві. Вершинними здобутками тут є химерне плетиво "Лебединої зграї" та " Зелених Млинів" В,Земляка, досі до решти не збагнений "Вавилон XX" І.Миколайчука - Поділля можна було "обтикати" червоними прапорцями (а це постійно намагалися зробити, зокрема й офіціозний М.Стельмах, що для нього "подільськість" іноді ототожнювалася лише з безпечною для Системи регіональністю етнографізму), та воно завжди перемагало в мові-метафорі. Подібний подивугідний дуалізм (з одного боку, наприклад, "Вавилон XX" остаточно "на поки що" не поклали, як це зробили з "Пропалою грамотою", та й В.Земляк теж ніби видавався, хоча й з посутніми цензурними купюрами, а з іншого - всім було зрозуміло, що означені художні реальності і, скажімо, творчість Н.Рибака, з його "Переяславською радою" належать до зовсім різних мистецьких світів) спричинений був його, подільського тексту, структуротворчими характеристиками. У ньому реальність осмислюється як іманентно-предметна, ширше - позаідеологічна, вона майже ніколи не виходить за власні межі, не переростає їх (а в харківському загострено-утопічному тексті, наприклад, - тільки те й робить, навіть на рівні ритмічних структур наративності). Тут відсутня система утопічних паролів (романтика вітаїзму, четвертий культурно-історичний тип і т. ін.), бо світ у подільському тексті не дематеріалізується до ідеальної сутності, а мислиться, швидше, як писанка - площинно, декоративно, символічно: його "ідеальний горизонт", простір здійснення - не в холодно-віддаленій трансценденції, досконало відчужені форми якої бездотичні до світу людського "тепла", а в емпіриці, в звичаєвій усталеності одвічної пульсації ритмів хліборобських природних циклів. Символічно-значущим є наразі сон Фавста - Прокопа Конюшини, героя Косинчиної новели, що його він переповідає своєму співкамерникові: "І село, казав, снилося: тліло в диму, наміткою білою з вишневого цвіту вкривалося, а коли додивлятися до тієї намітки, то пахло йому - рілля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торішнім гноєм... і птиця у високому небі кричала". Ось він, той вимріяний (і вистражданий!) "вертикальнийвимір" цієї землі, це майже міфологізоване "яйце-райце", з якого все виникло і в яке все обов'язкового повертається. Якщо на київських пагорбах історія прориває циклічність одвічних повернень, виповнюючись пружністю поривань до чогось позамежного, нагадаймо бодай

 
 

Цікаве

Загрузка...