WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат

Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат

М.Воробйов), тобто літературної групи, що увиразнила персоналістичну основу української поезії з щонайбільшою повнотою - і то не лише на рівні руйнування канонів традиціоналістського "письма", а й на рівні творення метафори - працюючи на других і третіх рівнях значень слів, на яких диктат авторитарної мови, що репресує творчу гетерогенність, позбувається будь-якої можливості деформувати конфігурацію автентики простору особистої свободи митця. "Київська поетична школа" витворила (як для себе, так і для спільноти) нову якість переживання невідчужених сенсів історії, бездотичну до параноїдально-самовбивчого "попелу імперій".
Увиразнення еманацій регіональних дихотомій (у тому числі і фундаментальної - Правобережжя versus Лівобережжя), як вже зазначалось вище, звичайно, не могло не позбутися своєї значущості в ситуації всеохопного диктату "практики" соціалістичного реалізму: "класичний період" розвитку цього творчого методу (в своєму дистильовано-чистому варіанті він протривав до кінця 50-их рр., а вже пізніше почались різні "збочення", відходи від генеральної лінії - шістдесятництво, явище "химерної прози" і т. ін.) залишив по собі випалену пустелю без будь-якого натяку на внутрішній діалогізм. Україна тоді була знищена саме як цілісність (окремі спроби протиставити тоталітарному тискові тяглість ландшафтних конкретизацій - "південноукраїнська" настроєвість поетичних обертонів М.Вінграновського, виразно-виклична належність до подільського тексту "Лебединої зграї" В.Земляка та "Вавилону XX" І.Миколайчука, карпатські міфологеми "Тіней забутих предків" С.Параджанова - залишалися в суті речі ідеологічною контрабандою, яка могла легалізуватися значною мірою лише через цензурний недогляд), тому вести мову за повноту оприявлень індивідуально творчого місце розвитку української Ойкумени можна лише після падіння "совка". З початком 90-х вже маємо всі підстави говорити за цілісні вербально-світоглядні комплекси (тексти київський, харківський, подільський, поліський, південноукраїнський, станіславський, карпатський), що_ виокремлюються на "літературній карті" української словесності досить виразно. Мова, наголошуємо, йде зовсім не за адміністративно-територіальний поділ; не кожен регіон здобувається на власний текст (наприклад, Полтавщина як місце зустрічі-діалогу "берегів" творчістю своїх репрезентантів - від І.Котляревського до Гр. Тютюнника та Ф.Рогового - відразу "виходила" на рівень загальнонаціональний, оминаючи конкретно-місцевий; через несприятливі історичні обставини не витворилися тексти одеський, донецький, луганський), але безсумнівною залишається, висловлюючись термінологією К.Леонтьєва, "цветущая сложность" сучасного українського письменства. До речі, російський консерватор свого часу праг побачити означену "сложность" в емпіриці рідної йому Московщини, та, швидше, варто погодитись з Є.Маланюком, який на тих-таки обширах спостеріг зовсім не єсєнінські краєвиди: "Болотяна імлиста площа, // Берізки хорі і брудні, - // Даремно сірий дощ полоще // Замурзані навіки дні...". Можна, щоправда, зауважити, що подібна диференціація є суб'єктивною, що інтенції одного регіонального комплексу можуть повторюватись в текстуальній практиці іншого, та проблема тут полягає у співвіднесенні між собою досить-таки складних дефініцій, в рельєфності проявлення певних топосів: йдеться не за взаємодію периферій, а за взаємодію сутностей - поза всіма взаємонакладеннями маргінесів семантичних полів. Тож поза очевидною безсенсовістю вибудовування конструктивної схеми літератури лише як суми завершених і самодостатніх регіональних тотальностей не можна не сконстатувати, що з цієї фрагментарності, мозаїчності в тягу саморозгортання художнього слова витворюється структурована єдність, взорована на майже "середземноморський" ідеал повноти єднання зі світом. Важливо зауважити і ту обставину, що в подібному "многоцвітті" зазвичай естетизується (і за допомогою подібних технік - фактично розпорошується, самозаперечується) потенціал суто ідеологічно-світоглядних протиставлень - поза їх історично закоріненою підосновою. "Мені дуже хотілося дому - ген тієї Пивихи, найвищої гори на нашому преславному українському Лівобережжі", - епічний зачин роману Ф.Рогового "Великі поминки" вібрує асоціативними рядами вже не ідеологічних (як у М.Хвильового), а метафоричних конкретизацій: перехід від рефлексивної схеми до тропу є абсолютно вмотивованим по цілому століттю "класових боїв на ідеологічному фронті". Власне, материки новопосталої регіональності і стали, значною мірою, оборонною реакцією "письма" на тоталітарно-інтерпретаційні галюцинації "проклятого віку". Саме з цієї причини, до речі, так потужно заявив про себе поліський текст (Є.Пашковський, М.Закусило, В .Медвідь, Ю.Ґудзь): Полісся як німотно-тисячолітня автентика, як край, може, найдревніших праслов'янських гідронімів, цей своєрідний "рай для етнографів", що його опалила своїм промінням апокаліптична Звізда Полин, мало бодай у слові зберегти свій праархаїчний земний мелос, свою часом непоквапну, часом катастрофічне пришвидшену ритміку мови з її лексемами-раритетами. Поліський текст майже завжди неструктурований, в ньому відсутня раціональна впорядкованість і раціональний відбір, увага до конкретики деталі - і предметної і асоціативно-символічної - часто поглинає своєю ваготою наративні складники оповіді, але в системі сьогочасних літературних координат з ним за рівнем емоційного впливу на читача може "на рівних" конкурувати хіба що текст карпатський (В.Ґерасим'юк, В.Портяк, П.Мідянка), в якому, щоправда, значно більшою мірою увиразнена життєва сила, вітальна пружність мови-процесу: використовуючи давнє визначення В.Мороза, можна ствердити, що карпатський текст - підставовий для витворення літератури українського Опору. На антитезі до подібних вербальних континуумів сформувався "станіславський феномен", адепти практикумів якого наголошують на необхідності всеосяжної європеїзації літературного процесу (сучасна новомова фактично поховала під ваготою номенклатурно-канцеляристських конотацій первісну семантику цього словосполучення, але для автора цих рядків воно завжди асоціюється із чимось на зразок суду над І.Світличним чи М.Руденком). Використовуючи і абсолютизуючи окремі елементи художньої стилістики галицьких "європеїзаторів" десидентської доби (Гр.Чубай, частково І.Калинець), "станіславські генії" намагаються утвердити новий тип стосунків "життя" і "слова": віру в самоцінність, в абсолют тексту як вербалізації індивідуальної авторської суб'єктивності (зрештою, вона, суб'єктивність, має "перетікати" в простір знакових систем) . Подібний літературоцентризм, тобто відмежування літературного досвіду від безпосереднього переживання реального світу є наразі як рятівним, так і небезпечним, бо окрім пастки соцреалізму (який вже й так мертвіший за мертвого)існує ще й пастка глобалізації, яка "перетравлює", за Г.Маркузе, всі опозиційні та трансцедентуючі елементи не шляхом їх прямої заборони, а шляхом інтеграції в свій Універсум. І це ще питання, чи зможе стати бачення, розщеплене на
Loading...

 
 

Цікаве