WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат

Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат

так, обов'язково з двома "с"). До слова, варто нагадати, що єдина подія національної історії, яку безперервно тиражували (від ілюстрацій у шкільних підручниках до мозаїчних панно в колгоспних клубах) - це т.зв. "Переяславська рада", візуальні ряди інтерпретацій якої залишались в суті речі незмінними: на передньому плані козак-запорожець з якоюсь неприродно-гомосексуальною ніжністю обнімає бородатого московського стрільця, з відданістю кімнатного цуцика зазираючи в його банькаті очі, а в глибині зображення Богдан в оточенні бояр у чудернацьких шапках показує булавою в напрямку "першопрестольної".
Власне, щонайінтесивніша дискримінація київського знаково-метафоричного комплексу була спричинена також і тим, що йому в українському культурному континуумі була іманентно притаманною найбільша сила відпорності на зовнішній тиск, здатність зберігати внутрішню домінанту серед найнесприятливіших обставин. Вирішальними були тут, з одного боку, як надчасова енергетика місця (за В.Скуратівським, східні слов'яни, за винятком гір Карпатських, селилися на рівнині, а тут вони обживали гори, чи не крутіші за Римські; подібне безперервне змагання вертикального та горизонтального з часом витворило цілий комплекс парадигм київської сакральної традиції - нагадаємо лише ЇЇ найвиразнішу складову, - "Києво-Печерський патерик", що, за М.Грушевським, здобувся на статус постійно відновлюваного тексту, "золотої книги українського писемного люду"), а з іншого - воістину безприкладна універсальність історичної долі міста Кия. При цьому слід акцентувати й на особливості частково несподіваній, частково закономірній: Київ і для його мешканців, і для довколишньої ойкумени - то найчастіше просто "Місто" (значуще настільки, що навіть поіменовувати його немає потреби - згадаймо "Місто" В.ПІдмогильного чи антиукраїнський за змістом, але надзвичайно "київський" за асоціативними рядами роман М.Булгакова "Белая гвардия"). Це викликає подив тим більший, якщо згадаємо, що Україна протягом усієї її історії (і державної, і бездержавної) вирізнялася досить високим рівнем розвитку міст та міських поселень; іноземні мандрівники навіть називали Київську Русь "країною городів" - напевно, алгебра аналітичної рефлесії залишається безсилою перед парадоксами реальної буттєвості. Одначе, можна спробувати бодай акцентувати на окремих аспектах подібної тотальності: ще на самому початку XIX ст. філософ Ф.Шлегель говорив про урбанність як особливу форму існування та здійснення спільноти, в регістрах якої світ саморозгортається в безмежжі свого становлення й зростання - на противагу суто рустикальній замкненості, обмеженості горизонту. Саме Київ і став тією першою природно-метаісторичною "точкою", що в ній українство спробувало прорватися крізь зміїні кільця вічних повернень циклічності "безчасся" до лінійності перспективи (йдеться наразі про Володимирове хрещення Ураїни-Руси 988 року). І пам'ять про цей нововідкритий обрій, обрій єднання зі світом зберігалася, незважаючи на всі пізніші провалля й катаклізми - згадаймо хоча б квінтесенцію подібної настроєвості в гоголівських рядках його "Страшної помсти": "За Києвом з'явилося небачене чудо. Усі пани й гетьмани зібралися дивуватися з цього чуда: раптом стало видно далеко у всі кінці землі". Прикметне, що в українському письменстві Київ ніколи не осмислюється як місто-спрут, місто, яке нищить життєво-вітальну енергетику особистості - наразі спадає на думку "Мідний вершник" О.Пушкіна. О.Забужко в своєму згадуваному вже вище філософському аналізі поезій Шевченка порівнює його трактування міста-примари, міста-вбивці Петербурга (йдеться не так за конкретику, як за метаісторію: подібний архетип несприйняття імперського міста-знаку послідовно реалізується в цілому масиві текстів національного письменства, включаючи й голосну "Московіаду" Ю.Андруховича) з всеохопністю вертикалі києвоцентричних обертонів поета ("Мов на небі висить// Святий Київ наш великий,// Святим дивом сяють// Храми Божі..."). У національній словесності (М.Філянський " Київ", М.Зеров "Київ з лівого берега", П.Тичина "Золотий гомін", В.Стус "За мною Київ тягнеться у снах...", київська тема поезії українських шістдесятників) столицю над Дніпром осмислювали як місце єднання-діалогу часу індивідуального і часу історичного, екзистенційна тональність якого однаково далека і від хижих порожнин дегуманізованої, "агресивно-репресивної німотності", яка пригнічує людину своєю вдаваною "величчю" й "блиском", і від псевдоплюралістичного карнавалу, що в добу постміленіуму поіменовується ще й культурним глобалізмом, карнавалу, який свої тоталітарні інтенції приховує за пластмасовою усмішкою реклами. На цих обширах, де "... З хрестом,// Опромінений, // Ласкою Божою в серце зранений// Виходить Андрій Первозваний.// Ступає на гори", відчувається, як ущільнені пласти часу матеріалізуються в безперервну напруженість есхатологічної перспективи, в якій одвічне змагання конкретики "тут-і-тепер-перебування" та надчасся знімається в якомусь вищому єднанні цих регістрів. Можливо, тому, що Дніпро, цей, за В.Скуратівським, найточніший циферблат періодичного космічного часу, що безнастанно тече і знову повертається, ритмами своїх пульсацій навчає киян - лише і тільки "киян", бо "киевляне", увіч нечулі на енергетику місця, в принципі не здатні навчитися будь-чого - розуміти вічність не як холодний полиск відчуженої ідеальної сутності, а як тепло і затишок олюдненого "дому буття" (М.Гайдеггер). Водночас саме київський текст з-посеред інших регіональних дискурсів видається найбільш підставовим для витворення державного міфу, але останнє зовсім не свідчить, ніби він ідеологічно обслуговує "звіроподібного ідола влади" (А.Камю): антиімперська наснаженість української історії в ЇЇ тяглості й цілісності є надійною "протиотрутою" на небезпеку подібних збочень. У його потужному силовому полі всі доти дочасні й минущі елементи зводяться в єдину сутність; вподобана Є.Маланюком "державна бронза" ("І галактичний Київ бронзовіє// у мерехтінні найдорожчих лиць", - у відомій стусівській поезії предикативність є вже не такою й несподіваною, але звернімо увагу: Київ - "галактичний", отже, його місцеперебування - і в предметній реальності, і в трансцедентальних вимірах) надає йому, київському тексту, ознак викінченості й завершеності. Але однобічне потрактовування Києва лише як ієрархізуючо-державотворчого чинника (данину йому, особливо в ранній період своєї творчості, віддав той-таки Є.Маланюк; для кола поетів-"вісниківців" подібна інтерпретація була загалом чи не визначальною) є і небезпечним, і невідповідним, сказати б, естетичній правді української літератури: інтелектуальний сюжет Києва-знаку, Києва-метафори взагалі ніколи не осмислювали як реальність жорстко-структуровану, а, отже - надособову, подібної надособовості не відчувалося в "матерії" творчості провідних репрезентантів київськогообразотворення. До речі, саме з цим містом і його текстом пов'язане становлення та розвиток т.зв. "Київської поетичної школи" (В.Голобородько, М. Григорів, В.Рубан, В.Ілля, В.Кордун, С.Вишенський,
Loading...

 
 

Цікаве